Служу афганському народу

Але трапляється, що замість заробітку вони знаходять свою смерть .

Відносно висока зарплата, небезпечні умови праці, незаконна зайнятість — такі складові перебування українських найманців у гарячих точках. Це рівною мірою стосується і військових, які беруть участь у бойових діях, і цивільних працівників.

Це, зокрема, яскраво ілюструє випадок, який нещодавно трапився в Афганістані. 14 липня там із гранатомета було збито вертоліт Мі-26 із шістьма українцями на борту. Він належав молдовській компанії Pecotox Air та виконував гуманітарну місію під егідою об’єднаних сил в Афганістані. У результаті цієї трагедії восьмеро дітей залишилися без батьків.

За деякими даними, загиблі могли зароб¬ляти близько $3 тис.

Як вважає Олег Гук, голова Об’єднання українських офіцерів “Патріот” та координатор громадського форуму “Позаблокова Україна”, ці українці були найманцями, адже вони працювали на одну зі сторін конфлікту.

Військова романтика?

Для українського громадянина є два способи потрапити у гарячу точку. Перший — від імені держави через миротворчий контингент, який бере участь у місіях міжнародних організацій, тобто фактично перебуваючи у складі Збройних сил України. Другий — участь у бойових діях та громадських роботах не через державні канали. Часто-густо останніх в Україні вважають кримінальними злочинцями.

Відповідно до Женевської конвенції, най¬манцями можна вважати тих, кого було завербовано для участі у збройному конфлікті, які безпосередньо беруть участь у збройному конфлікті, які не є громадянами сторін конфлікту, не входять до збройних сил сторін конфлікту і не відряджені для участі в ньому своєю державою.

Утім, із Французьким легіоном не все так просто. За словами Юрія Донського, голови Української асоціації миротворців, при вступі до Французького легіону людині дають повну анонімність. “Під час прийому на службу в легіон іноземцям виписують французькі документи на інше ім’я”, — розповідає він “Главреду”. Проте військові розуміють, що туди їдуть служити люди зі всього світу, тобто, по суті, легіонери є прихованими най¬манцями.

“Якби я запитав командувача Французького легіону, скільки там працює наших співвітчизників, то він відповів би, що в їхньому легіоні всі — громадяни Франції”, — пояснює нам екс-міністр оборони Олександр Кузьмук. І справді, де-юре легіонери не є найманцями, бо Французький легіон є регулярною армією, а вони — французькі громадяни.

Проте національний склад Французького легіону не приховують. Так, відповідно до даних, які розміщені на офіційному сайті легіону, майже 15% особового складу — українці. За нашою інформацією, служити туди подаються здебільшого вихідці із Західної України.

Олександр Кузьмук не заперечує того, що багато колишніх військовослужбовців були й зараз є найманцями в гарячих точках всього світу. За його словами, причина цього проста. За останні 20 років зі Збройних сил України було скорочено близько 700 тисяч військовослужбовців, тобто особовий склад ЗСУ скоротився майже в чотири рази. Багато з тих військових мали досвід участі у війнах (Афганістан) і збройних конфліктах (Нагорний Карабах, Придністров’я тощо). Більше того, тим, хто все-таки продовжував працювати в ЗСУ, часто не виплачували зарплату впродовж кількох місяців.

“Якщо вміння та навички наших військових стали непотрібними на батьківщині, то вони знаходили застосування їм під час війни в колишній Югославії та в збройних конфліктах на пострадянському просторі на початку 1990-х років. Згодом географія участі наших найманців розширилась за рахунок Африки і сучасного Афганістану, — каже колишній керівник Міноборони. — Перебуваючи на посаді міністра оборони, я чув про випадки, коли колишні військові брали участь у конфліктах в Абхазії, Придністров’ї і Нагорному Карабаху, а згодом і в країнах Африки”.

Кузьмук наводить свій приклад щодо українських найманців. На його думку, це ті громадяни, які воювали на Кавказі в 1990-х. Це було наймання у чистому вигляді, адже за їхніми діями не було жодної ідеї та державної місії.

Першопричину цього явища Кузьмук вбачає у складній економічній ситуації та у великій кількості звільнених, непрацевлаш¬тованих, але добре підготовлених військових кадрів.

Money, money...

Загалом оклад найманця становить від $1 тис. і залежить від складності роботи, кваліфікації та ризику. Так, у Французькому легіоні місячний оклад новачків за французькими мірками середній — ?1000. Ті, хто служить у легіоні впродовж кількох років, отримують уже ?1200—1300. А за участь у бойових діях за межами Франції зарплата потроюється.

На запитання про те, як люди дізнаються про службу в гарячих точках, Гук зазначає: “Ви ж знаєте, як у нас буває? Один приїхав, усім розповів — і всі інші поїхали”.

Сам Гук до середини 1990-х років був льотчиком-винищувачем. Коли стало відомо, що він звільняється із ЗСУ, до нього двічі підходили з пропозицією продовжити літати, але вже в Африці. Базову ставку навіть без врахування вильотів пропонували більш ніж щедру — $10—12 тис. Але Гук без роздумів відхилив обидві пропозиції. Окрім адекватної оцінки ризиків такої роботи, офіцер вважає, що, на відміну від війни за присягою, воювати за гроші — це нижче його гідності. Офіцер у відставці й тепер всіляко засуджує це та відраджує від подібних пропозицій.

“Главреду” таки вдалося зв’язатись із кількома нашими громадянами, які працюють найманцями. Один уже впродовж кількох років служить у Французькому легіоні, інший — в Африці, а ще двоє — в Афганістані. З перших хвилин розмови вони відразу відмовились повідомляти будь-які деталі щодо своєї військової служби за наймом, мотивувавши це не лише тим, що їх можуть знайти українські спецслужби. За їхніми словами, їм просто соромно, що доводиться зароб¬ляти таким чином. Усі четверо без вагань визнали, що поїхали туди винятково задля заробітку.

Те ж саме стверджує і Гук. Він каже, що фінансова складова для багатьох відіграє вирішальну роль. На його думку, якщо молоді хлопці йдуть на таку роботу через гроші та через прагнення адреналіну, то офіцери на такі пропозиції зголошуються винятково задля заробітку. “Бойова романтика зникає відразу після того, як просвистять перші кулі”, — розповідає про власний бойовий дос¬від у збройних силах СРСР Гук. Натомість, на думку Донського, до Французького легіону записуються для самореалізації, адже там платять мізер. “Аби хоч щось там заробляти, потрібно пропрацювати щонайменше п’ять років”, — аргументує він.

Точних даних про українців, які працюють у гарячих точках, немає. Адже жоден українець, який вирушає до певної країни за туристичною візою, не скаже, що він планує воювати там на боці однієї зі сторін. На думку Гука, кількість таких українців вираховується сотнями, і вони перебувають у всіх гарячих точках. Натомість Кузьмук припускає, що українських найманців у світі зараз можуть бути тисячі.

А от законну роботу в гарячих точках знаходять значно менше українців. На думку Донського — лише одиниці наших співгромадян.

Одні працюють у державних місіях під егідою міжнародних організацій, інші — пристають на пропозиції працювати на сторони збройного конфлікту. Утім, за роботу в місцях бойових дій поза місіями платять більше. “Вільнонаймані цивільні та військові працівники в гарячих точках заробляють удвічі-тричі більше, ніж наші громадяни у міжнародних миротворчих чи інших місіях. Зрозуміло, що у першому випадку і ступінь ризику значно вищий”, — ділиться власними спостереженнями Гук.

В Україні для військової служби за кордоном вербують не лише колишніх військових. За словами Кузьмука, у світі існують компанії, що вербують фахівців, які не беруть участі у бойових діях.

В Україні рекрутери цивільних працівників можуть діяти легально та нелегально. З нелегальними вербувальниками різноробочих для зони конфлікту, звісно ж, борються наші спецслужби. “Зараз тут набирають різноробочих переважно американські компанії, які отримали контракти на реконструкцію в Іраку. Якщо вони роблять це нелегально, то ними займаються наші спецслужби”, — розповідає Донський.

Конверсія forever

За словами Гука, колишні військові у кращому випадку знаходять собі роботу в службах охорони. Однак часто через неволодіння цивільними спеціальностями вони спиваються, “підсідають” на наркотики, так і не знайшовши собі гідного заняття.

Загальна причина такої плачевної ситуації, на думку Гука, полягає у професійній та соціальній неадаптованості звільнених військовослужбовців до цивільного життя. Аби вирішити цю проблему, потрібно зайнятись комплексною конверсією військово-промислового комплексу (ВПК). Так, у 2004 році Олег Гук підготував проект закону “Про конверсію”, який мав би посприяти переходу частини ВПК на цивільні потреби. Проте цей законопроект досі так і не дійшов до другого читання у ВР. Пан Олег каже, що окремим міністрам оборони було невигідно законодавчо обмежувати рамки конверсії. Адже після ухвалення відповідного законопроекту кошти, які для цього передбачили в держбюджеті, потрібно було витрачати лише на конверсію, як це закріп¬лено в законі, а не на те, що під цим розуміли.

Юрій ОНИШКІВ