Слідами Лукашенки. Арбузов і Ко консервують українську економіку

Тривалий час в інформаційному просторі просувається думка щодо необхідності заміни Миколи Азарова з його совковими методами керування економікою на “молодих реформаторів” від “Сім'ї” як таких, що здатні нарешті розпочати справжні реформи. Уже й раніше це відбувалося на тлі дедалі відвертішої демонстрації ними прихильності до командно-адміністративних методів управління. Безпосередньо перед переходом до Кабміну нацбанківська команда Сергія Арбузова розпочала просування одіозного проекту “дедоларизації економіки” та стабілізації валютного курсу за рахунок громадян. Точилися розмови про можливість заборони обігу валюти в країні, введення кримінальної відповідальності за її обмін поза банківською системою, обмеження готівкових розрахунків тощо. Але після переформатування уряду в їх інтересах орієнтир на ручне управління економічними процесами почав визначати стиль діяльності Кабміну ще більше, аніж це було в попередньому уряді. Крапки над “і” розставила ухвалена 27 лютого на засіданні уряду “Державна програма активізації розвитку економіки на 2013—2014 роки”. Документ, появу якого варто пов’язувати саме з новим першим віце-прем’єром Сергієм Арбузовим, доводить, що “арбузовщина” в економічній політиці має значно більше спільного з рудиментами совка, ніж “азаровщина”. Окреслені пріоритети свідчать, що “реформатори” мають вести країну шляхом консервації структури економіки радянського зразка і штучно підтримувати її життєздатність за білоруськими лекалами.

Так червоною ниткою через документ проходить спрямованість зовсім не на розвиток економіки та забезпечення громадян і комерційних споживачів високоякісними, конкурентоспроможними товарами або обладнанням. Натомість ідеться про переважно механічне забезпечення ринку збуту для наявних у країні підприємств, що позбавить їх будь-якої потреби вдосконалювати власне виробництво. Сприяти національним товаровиробникам та реалізовувати політику імпортозаміщення пропонується за рахунок широкого арсеналу засобів державної підтримки — від пільгових умов кредитування до нарощування держзамовлення на їхню продукцію.

Саме розширення збуту продукції на внутрішньому ринку, а не пошук шляхів структурної перебудови економіки стало концептуальною відповіддю урядовців на її низьку конкурентоспроможність на світовому ринку. Модернізація зацікавила їх саме з огляду на можливість збільшення продажу всередині країни металу та неконкурентної на світовому ринку продукції вітчизняного металомісткого машинобудування. Презентуючи програму, Азаров захоплено зазначив, що “внутрішня потреба держави на оновлення та модернізацію становить понад 300 млн т металопродукції. Тобто металургійний комплекс України має всі можливості отримати замовлення на багато років наперед”. А отже, загострення конкуренції на світових ринках, а відтак і необхідність вести виснажливу боротьбу за них для вітчизняних металургійних холдингів, які належать олігархам, відійдуть на другий план.

Констатуючи, що за теперішніх умов “багато підприємств не витримують конкуренції навіть на внутрішньому ринку”, а “дедалі більший споживчий попит на товари нехарчової групи задовольняється переважно за рахунок імпорту”, урядовці пропонують створити для них низку штучних переваг, покликаних захистити їх від такої конкуренції. Досягати цієї мети планується комплексом заходів, які передбачають і нетарифне регулювання на кшталт “недопущення надходження на ринок України медичної продукції, що не відповідає встановленим вимогам безпечності”. Показово, що амбітний висновок “фармацевтичний сектор має потенціал стати локомотивом розвитку економіки держави” зроблено тільки на підставі того, що “обсяг ринку лікарських препаратів за останні 10 років збільшився в 3,6 раза”, дарма що частка 20 українських фармпідприємств при цьому знизилася до 25,8%. Адже ринок тепер можна спробувати переділити адміністративними методами.

Іншим пріоритетом політики імпортозаміщення названо випуск медичного обладнання вітчизняного виробництва. Наприклад, запуск серійного виробництва гамма-камер для радіонуклідної діагностики, головною перевагою яких є те, що вони “вдвічі дешевше зарубіжних”. Так само і з сканерами на основі кардіомагнітної діагностики уражень серця, які “коштують у 6 разів менше за світові аналоги”. Це ж стосується і виробництва вакцин.

Але ж хіба найважливішим у такому випадку є питання ціни чи все ж якості медичного обладнання? Адже зрозуміло, що препарати аналогічної якості за цінами, у кілька разів нижчими, купувалися б і без усілякої державної підтримки. Натомість поширеним явищем стали факти періодичного штучного обмеження доступу до високоякісних іноземних препаратів, замість яких нав’язуються вітчизняні аналоги, що завдають шкоди здоров’ю хворих.

Серед пріоритетних галузей також машинобудування (автомобілебудування, авіабудування, суднобудування, машинобудування для сільського господарства, ракетно-космічна галузь). Основними його характеристиками в програмі названі “21% працюючих (586 тис.) у промисловості” й “3,5 тис. видів машин та устаткування”, які продукує галузь або може виробляти. При цьому ані слова про конкурентоспроможність і запитаність останніх не лише не світовому ринку, а й на внутрішньому. Адже в умовах, коли Україна щороку імпортує на десятки мільярдів доларів продукції іноземного машинобудування, якому наші аналоги не конкуренти, у загальному обсязі продукції вітчизняного машинобудування експорт становить більш як половину, з яких левова частка припадає на поставки до РФ.

Високотехнологічні авіабудування та ракетно-космічну галузь пропонується фактично взяти на утримання всієї економіки, щоб “довести серійне виробництво літаків в Україні до 20 одиниць на рік”, зберегти “не менше ніж 5 тис. робочих місць в авіаційній промисловості та суміжних галузях”, збільшити на кількасот мільйонів доларів обсяг випуску в ракетно-космічній промисловості, яка наразі працює переважно на експорт. У той час як за дужками залишаються відповіді на запитання про здатність цих галузей розвиватися без штучного дихання у вигляді державної підтримки, їхню ефективність, а не “щоб були”. Адже в іншому випадку лише лягатимуть додатковим навантаженням на решту економіки, ускладнюючи її реальну модернізацію.

Розроблена “молодореформаторами” програма активізації економіки фактично зводиться до того, що інтереси споживачів і перспективи розвитку країни — побічний ефект, а головне завдання — завантажити наявні потужності (досить відсталі від світових стандартів) у відповідних галузях, які контролюють олігархи.

Під час презентації програми на засіданні уряду його формальний керівник Микола Азаров навіть не став приховувати першорядності цього мотиву: “держава з одного боку — створює стимули для додаткового внутрішнього споживання та спрямовує державні кошти на здешевлення придбання та держзамовлення для нарощення обсягів вітчизняного виробництва, а з іншого (тобто як наслідок — Ред.) — стимулює оновлення основних фондів”. Означена логіка проходить червоною ниткою і далі: “реалізація заходів щодо оновлення рухомого складу міського електричного й автомобільного транспорту не тільки дозволить завантажити вітчизняних виробників… але й поліпшить комфортність і безпеку пасажирських перевезень”, “активізація будівництва житла не тільки створять попит на будівельні матеріали, метал та хімічні вироби, а й дозволять зробити суттєвий крок до вирішення житлової проблеми”.

Маємо також справу з прикладом логіки економічної політики, якою ось уже майже два десятиліття керується білоруський президент Аляксандр Лукашенка. Такий підхід справді дає змогу утримувати порівняно високий “валовий випуск” на успадкованих від радянського минулого потужностях, однак при цьому лише поглиблює проблему неконкурентоспроможності економіки. У відповідну логіку вписуються й ініціативи українського уряду щодо підвищення імпортних тарифів на низку товарів, що вже поставило країну на межу конфронтації з партнерами по СОТ. Тож, попри декларативну складову програми, цілком очевидно, що в нинішніх керівників і власників, які часто є типовими представниками радянського червоного директорату, не буде реального стимулу модернізувати підприємства, боротися за споживача.

Натомість значно простіше буде домагатися від держави підтримки у вигляді пільгових кредитів і держзамовлення в обмін на лояльність до режиму та згоду на реалізацію схем із передачі частини акцій високорентабельних активів “Сім’ї”. Уже зараз очевидно, що жодних інвесторів ззовні автори програми в процесі активізації економіки не чекають. Однак із погляду розбудови білоруської моделі в сімейному варіанті це на краще, оскільки убезпечує від зайвої конкуренції.

Олесь ОЛЕКСІЄНКО