У 2019-му портрет вченого, вихідця з давнього українського роду, витоки якого сягають козацьких часів, Володимира Вернадського було вирішено розмістити на банкноті України найбільшого номіналу — 1000 гривень. Це рішення викликало неоднозначну реакцію: критики почали говорити про те, що Вернадський “жив у Росії і працював на Росію”, що він “не входить до пантеону українських національних героїв”, “малорос”, “прихильник і навіть симпатик більшовизму”, “противник української самостійності”.
Певним чином ці зауваження справедливі. Втім, чи бездоганні інші постаті, зображені на наших купюрах? І чому лише політичні погляди Вернадського беруть до уваги критики, невдоволені розміщенням його портрету на грошах?
Як політик Володимир Вернадський і справді відстоював інтереси Росії — “держави-континенту”. “Величезні безперервності нашої території” він визначав як природні переваги для національних рухів. Хоча завжди боявся розпаду Росії, а згодом СРСР як нової форми російської державності — казав, що “Україна і Грузія — найбільш небезпечні частини”. Як учений Вернадський вимушений був співпрацювати з усіма режимами, які були на території України — і з самодержавним, і з республіканським, і з гетьманським, і з українським незалежним, і з білогвардійським, і з більшовицьким, який, до речі, він не сприймав всім єством, бо не терпів “дисципліну казарми”.
Вернадський відстоював єдність і цілісність Росії з тієї причини, що сподівався на перетворення її на демократичну державу як вільну співдружність народів, “з дуже великими правами окремих областей — держав”. “Нову державну могутність” він пов'язував з побудовою держави на принципах свободи і соціальної справедливості, широкого вияву інтересів демократії. Йому чужий був “централістичний ідеал” — і російський, і “якобінський український”.
Володимир Вернадський у 1921-му
Перед очима вченого були Сполучені Штати Америки та Британія, яка саме на той час перетворювалася з імперії у Співдружність націй. Спостерігаючи успішний розвиток цих держав та ефективність їхньої демократії, Вернадський зазначав: “те нове, що дає велика за розмірами держава в побуті людей, які проживають у ній, наближається за устроєм до того майбутнього, до якого ми всі прагнемо — до мирного світового співжиття народів”.
Нова демократична Росія за Вернадським не “тюрма народів”, а єдина історико-культурна і геополітична цілісність, важлива насамперед як проміжна ланка у досягненні головної мети — світової єдності вільних народів, приходу “єдиної світової організації людства”.
Нереформування Росії, вважав Вернадський, залишить її у статусі “північної Московської Русі” — відсталої, глибоко укоріненої в монголо-татарську Золоту Орду деспотично-бюрократичної держави. А це “навряд чи може бути міцне”. До того ж, недооцінка чи заперечення українського національно-культурного відродження призведе до перетворення російської культури у “великоросійську” (читай: великодержавну, шовіністичну, антигуманну), яка “втратить такі дорогі й важливі загальнолюдські риси”, — пророче попереджав Вернадський. Він же зазначав, що старання “близьких і далеких родичів” перетворити українську національну самосвідомість в “етнографічний матеріал для посилення пануючої народності” були і будуть безуспішними.
Яким шляхом пішла Росія з 1917-го — нам відомо. Передбачувана Вернадським “великоросійськість” завдала непоправних втрат і російській державі, і російській культурі. Йдеться про культивування “вищості” російської культури над іншими культурами, перетворення її на ідеологічний інструмент впливу, стримування і нівелювання національно-культурного розвитку народів, які волею долі об'єдналися однією державою, насадження мови та власних національних цінностей. Продовжувати йти шляхом “великоросійськості”, продовжувати “марну боротьбу з українським відродженням”, значить продовжити “страшний момент історичного випробування”, — попереджав Вернадський. І повторював, що “нове варварство” не може бути тривалим. Так він, фактично, спрогнозував невтішну реальність і старої Росії, і більшовицького СРСР. Та, за великим рахунком, і сучасної Російської Федерації.
До української незалежності Вернадський справді ставився негативно, хоча й не був прихильником політики більшовиків чи білогвардійців, які на правах “старших братів” зброєю насаджували “Малоросію”. Та при цьому як учений-косміст, природознавець-енциклопедист, організатор науки, громадсько-культурний діяч Володимир Вернадський зробив для України, для українства і його культури у світовому просторі надзвичайно багато.
Учасником Української революції він став у 1918-му, коли створював Українську академію наук. Його “Щоденники” цього періоду містять чимало неприємних оцінок українського національного руху та його учасників. Не шкодував він критики й на адресу більшовиків, дуже зневажливо і принизливо характеризував російський народ. Та все ж, звивистий політичний шлях Вернадського періоду революції був радше фоном — на першому місці завжди стояла наука.
Будинок Президії НАН України. Фото Оксани Юркової. 2009 р.
В Україну Вернадський вірив значно більше, ніж багато хто з його (та й наших нинішніх) відомих сучасників, у тому числі, українських. “Україна є і буде”, “я вірю у велике майбуття і України, й Української академії наук...” — твердив Вернадський. Він не зрікався свого коріння, знав і використовував українську мову.
Прикметно, що на купюрі із портретом вченого зображено й символ нашої науки — будівлю створеної Вернадським Української академії наук. Тієї академії, яку з політичних причин відмовився очолювати Михайло Грушевський, зображений на п'ятидесятигривневій купюрі. Зображення академії — це нагадування, що без науки неможливий суспільний прогрес, немає майбутнього у держави. “Успіх соціального будівництва — будь-якого — перш за все зв'язаний з новою науковою творчістю. Я сам ідейно чужий і капіталістичному, і соціалістичному ладу. Чужий і національній державі. Мій ідеал інший, він справа майбутнього...” — твердив Вернадський. Його погляди і справді випереджали час — сьогодні саме на фундаменті соціальної справедливості і свободи утверджується вільна Європа.
Створена ж Вернадським Академія наук не в останню чергу допомогла, зрештою, утвердити Україну і запобігти її розчиненню в імперському проєкті “радянського народу”.
Сьогодні наша нація, яка бореться з російським агресором, окрім бійців на фронті гостро потребує будівничих українського світу. Без науки та створеної Вернадським Академії наук у цьому будівництві не обійтися.
І останнє. Зважаючи на наші політичні реалії, чи це остання банкнота України, щоб відмовляти Вернадському у праві бути на ній?
