Система V.I.P.: Україна потребує суспільних лідерів, не заражених совковими звичками

Зростання кількості протестних виступів, стрімке падіння рейтингів підтримки влади, погіршення рівня життя й демонстрація громадянами намірів узяти участь в акціях непокори можуть свідчити про готовність суспільства до раптових і кардинальних змін

Такі ознаки накопичувалися в країнах, які мають схожі з Україною особливості відносин у політиці й соціумі, і це закінчувалося перезавантаженням. На початку ХХІ століття внаслідок політичного й економічного банкрутства керівництва змінився політичний клас в Аргентині та Бразилії, згодом — у Туреччині. Однак критично важливо, щоб ті, хто прийде на місце сьогоднішніх можновладців, не виявились носіями совкових “цінностей” і моделей поведінки, притаманних нинішньому істеблішменту.

Відчуття неправильності

Найстабільнішим відчуттям українців є те, що в країні все не так. Від половини до двох третин українців заявляють в опитуваннях: ситуація в країні розвивається в неправильному напрямку. Рейтинги довіри до політиків — за рідкісним і тимчасовим винятком — поступаються індексам недовіри до них. У цих тенденціях громадської думки — ілюстрація ставлення людей до своїх керманичів. Адже досвід 20 років показує: політики всіх кольорів ідуть до влади для того, щоб потрапити в “систему V.I.P.”. Остання є втіленням радянської феодально-блатної моделі управління, за якої доступ до керма є запорукою збагачення за рахунок країни, а статус дає змогу потрапити до кола обраних. У цьому колі гарним тоном вважається демонструвати здобуті матеріальні ознаки статусу.

Система робить усе можливе, щоб відгородитися від тих, хто не належить до “еліти”.

Громадяни не здатні притягти політиків до відповідальності; політики, відтак, не мають зовнішнього стимулу ані для проведення змін у країні, ані для відмови від примітивного, по суті, ставлення до посад, за які змагаються: “дістатися до води, аби напитись”.

Хронічна хвороба

Про схильність нинішніх керівників України до безпардонної монополізації владних повноважень і джерел прибутків сказано чимало. Гірше не це: сьогоднішня опозиція великою мірою заражена тими самими вірусами. Як показали 2005—2009 роки, засвоєння правильної (“європейської”) риторики чи навіть готовності до “конкурентної” політики — замало для проведення в країні перетворень. Про них думали, що вони прийшли змінювати країну. А з’ясувалося — перерозподіляти на свою користь. На всіх рівнях. Поведінка третьякових, жваній, губських, яценків, порошенків, портнових, ульянченків, буряків і багатьох інших дуже швидко показала: “питання вирішуватимуть”. Свідчень тому чимало: кожен із нових господарів життя, змагаючись із собі подібними, повідав ЗМІ чимало подробиць із владної кухні. Наприклад, про те, скільки міг коштувати вхід до кабінету топ-чиновників. Чи якою була “норма відкату” за повернення ПДВ. Діячі меншого масштабу (ставнійчуки, шевченки, кириленки, васюники, зваричі, ляшки) також придбавали маєтки, машини, годинники, що їх вартість не зіставна з доходами депутатів чи посадових осіб виконавчої влади, які ніколи не мали за собою бізнесу. Зрештою, і в професійних патріотів (мовчанів, яворівських, танюків) палкі промови могли вправно збігатися з використанням посад для власного піару, а то й допомоги “своїм хлопцям”.

Варто наголосити: йдеться не про те, наскільки погані чи добрі помаранчеві, біло-сині чи білосердечні. Головна проблема в тому, що система владних відносин, переходячи з рук у руки, не змінилася. Хабарництво, кумівство, пристосуванство, гонитва за особистим збагаченням і безвідповідальність — огидні риси совка — залишалися системотворчими для української влади впродовж усіх років її існування безвідносно до прізвищ політиків. Успадкована від СРСР, ця модель видозмінювалась у формах і деталях, але лишалася закостенілою за своєю суттю.

До помаранчевих більше претензій. По-перше, тому що на них покладали надії. І ці надії не були виправдані. Головна претензія до попередньої влади в тому, що все зосталось “як завжди”. Зрештою, нині провідні опозиціонери пожинають плоди: їх нікому захищати від сваволі. А після інформації про те, як бютівські генерали (Кожем’якін чи Власенко) в розпал процесу над їхнім лідером відвідують гламурні тусовки, взагалі виникає відчуття сюрреалізму. Аби відродити в суспільстві сподівання на можливість змін, політики мають докладати надзусилля. Зокрема, показувати зміни на власному прикладі. Натомість вони посилають інший сигнал: “усе — як завжди”.

По-друге, більшість нинішніх політсил, які декларують опозиційність, родом із влади 2005—2009-го. І, схоже, жодних уроків не винесли. Розмови, обіцянки, декларації про об’єднання. Відсутність контакту з людьми, роботи на місцях. Тотальна невідомість того, хто наповнить їхні списки і хто нині сидить за цими списками в парламенті чи місцевих радах. Не визначено ані цілей, ані програм, ані команд. Тож закрадається підозра: якщо повернуться до керма — знову спіткає розчарування.

Що влада, що опозиція залишаються “системою V.I.P.”, далекою від своїх виборців. Тому їм і не вірять, і тому, хоча деякі партії претендують на подолання виборчого бар’єра, опозиція ризикує програти парламентські перегони. З огляду як на фальсифікації, так і — більшою мірою — на те, що не зможе їм нічого протиставити. Найголовніше — довіру й волю людей.

Зараз усяк охочий змін у країні має спиратися на здорові сили суспільства. На тих, хто здатен діяти, створювати свою справу, захищати права — свої та інших. А надто — хто здатен “бути біля води й не напитися”. Хто відчуває огиду до хабарництва, торгівлі совістю і жлобства та совка в усіх проявах. Такі люди можуть показати себе тільки в конкретній роботі над змінами в країні. Однак поки що її ніхто не розпочав.

Андрій СКУМІН