Шлюб із розрахунку

Наступного ранку після призначення Девіда Кемерона прем’єр-міністром бачили, як Руперт Мердок вислизнув чорним ходом прем’єрської резиденції на Даунінґ-стріт, 10 у Лондоні. Всередині ж до роботи керівник служби зв’язків із громадськістю взявся один із колишніх редакторів його таблоїда Енді Коулсон. Вже першого дня у прем’єрському кріслі Кемерон вважав, що Мердок надто могутній, аби йому можна було відмовити. Ґордон Браун (попередник Кемерона. — Ред.), який повернувся додому до Шотландії, був переконаний: якби не імперія Мердока News International, він досі був би прем’єром. І дотримується такої думки досі.

Коли спочатку News of the World, а потім уся медіа-імперія News International почала грузнути в скандалах, Девід Кемерон та Ед Мілібенд (лідер лейбористів. — Ред.) гарячково замахали руками. “Дивіться, ніхто нас за мотузочки не смикає”, — здавалося, кричали вони. Але правда полягає в тому, що Мердок надто довго змушував політиків танцювати під свою дудку.

На якомусь рівні то були відносини, породжені тверезим власним інтересом обох сторін. Ще в ролі опозиційного лідера Тоні Блер літав до Австралії поспілкуватися з керівництвом News Corporation — материнської компанії імперії Мердока. Але до зустрічі він вислухав пораду Пола Кітінґа, тодішнього прем’єра Австралії, про те, як працювати з медіа-магнатом. Кітінґ сказав Блерові: “З ним можна укладати угоди, не кажучи про це ані слова”. Так і було.

Жодного сліду в документах. Жодної написаної літери. Навіть повідомлень на автовідповідачі, які можна було б використати, не існувало. Домовленості були негласними, але такими реальними, наче їх підписали кров’ю.

Тоні Блер не перший погодився на таку “угоду з дияволом” і буде далеко не останнім. Те саме робили Марґарет Тетчер і Девід Кемерон.

Мердок завжди підтримає переможця. Переконайте його, що виграєте, і він забезпечить вам тил. Не тільки задля враження (хибного, як на мене), котре виникне в цьому випадку, що лідери потребують його сприяння, аби досягти прем’єрського крісла.

У першу, другу й будь-яку іншу чергу, Мердок — бізнесмен. Гра в політику заради самої політики стоїть дуже низько в переліку його пріоритетів. Його син Джеймс, який зараз керує міжнародним бізнесом материнської компанії імперії Мердока, зокрема британськими газетами, нічим не кращий. Комерційним інтересам News Corporation тільки на користь, якщо той, хто перебуває у прем’єрському кріслі, почувається в боргу перед компанією за свої здобутки. А якщо очільник кабінету живе у страху, що ті видання перекинуться на інший бік, влада в їхніх руках закріплюється ще міцніше. Отже, редактори й журналісти Мердока здобувають особливий доступ і отримують “сенсації” просто з рук, а партії біля керма — і йому байдуже, якій саме, — дістається більш ніж попутний вітер від газет, які продаються найкраще в країні.

Я побачив це все на власні очі, коли почав працювати в Тоні Блера рік по тому, як він став прем’єром. Мене шокувало почуте від одного з учасників переговорів у Австралії та подальшого процесу: “Ми пообіцяли News International, що не змінюватимемо нашої європейської політики, не узгодивши її попередньо з ними”. Якби про це дізнався широкий загал, нас звинуватили б у переданні контролю над ключовою частиною державної політики медіа-магнатові, якого не обрано на жодну посаду і який навіть не є громадянином Британії.

2004 року News of the World затаврувала Блера як “зрадника” за відмову проводити референдум щодо нової європейської конституції. Сам Мердок дав добро на використання цього слова. Одна з його довірених осіб тоді повідомила прем’єрові, що йому не слід сподіватися на медійну підтримку News International у наступних загальнонаціональних виборах, якщо він не поверне свого політичного курсу на 180°. Що той і зробив — і за лічені дні про цю сенсацію засурмила The Sun. Уряд теж намагався тиснути, аби прем’єр змінив політичний курс, але багато хто підозрює, що вирішальним чинником стала саме австралійська угода.

На думку тих, хто пролетів через половину планети разом із Блером, її справді було укладено. Якби лейбористи залишили в спокої бізнесові інтереси News International, у нагороду партія отримала б чимало згадок у заголовках і позитивних статей. Так і сталося. Назви матеріалів, які раніше не один рік були уїдливими й безсоромно упередженими проти лейбористів, раптом стали вельми дружніми. То була угода на пільгових умовах, і хоча Блер намагався зачарувати всі ЗМІ, News International виявилася найбільш лояльною з усіх видавців газет.

Коли за правління Тоні Блера ми майже щодня забезпечували так званий ексклюзив The Sun і The Times (газетам Мердока. — Ред.), решта англійської журналістської братії чітко бачила, звідки ростуть ноги в усієї тієї інформації. Деяких журналістів це дратувало, але вони й собі приходили збирати крихти зі столу. Інші відверто лютували. The Daily Mirror із її сварливим редактором Пірсом Морґаном вважала, що заслуговувала на краще, бо завжди вірно підтримувала лейбористів і в радощах, і в горі. Я можу багато в чому не погоджуватися з Морґаном, але тоді він мав рацію.

Для тих, хто знав своє місце й не збирався ворушитися, як-от The Mail і The Mirror, не існувало ані пільгових угод, ані особливих пропозицій. Редактор відділу політики видання The Mirror, який зараз є помічником Еда Мілібенда, сказав мені, що вони завжди “були вірною дружиною, а не любаскою”.

Але мінливим коханцям на кшталт News International діставалися самі тільки квіти й цукерки. У політиці, як і в житті, приємніше, коли залицяються до тебе, ніж коли самому доводиться до когось залицятися. Отже, ці стосунки не такі гармонійні, як може здатися на перший погляд. Те, що скидається на взаємовигоду, насправді є дискредитацією вибраних політиків і збагаченням підприємця без мандата у спосіб, який фундаментально підриває демократію.

Безперечно, між журналістами й політиками завжди існувала певна дружба — часто за чаркою. І так само як у випадку кримінальних кореспондентів та спортивних репортерів політичні оглядачі часто надто наближаються до своїх джерел. Деякі навіть перетворюються на рупори, коли мають залишатися критиками, й небезпечно підходять упритул до набивання ціни політикам, із якими перебувають у негласному альянсі. Однак над такою нездоровою близькістю майже завжди переважало усвідомлення, що хороша історія варта всіх зусиль.

Саме тому багато політиків ніколи не довіряють журналістам. Вони інстинктивно розуміють, що одні й другі мають жити окремо, аби належним чином виконувати свої функції. Політики повинні мати свободу приймати рішення; журналісти — змогу вільно критикувати й проводити розслідування. Мердок, скориставшись допомогою декого по той бік межі, розмив цей давній поділ. Він пропонує спокусливу наближеність до свого внутрішнього кола, де розумно поєднано інформацію і владу. Це все може видаватися не більш ніж звичайною австралійською дружелюбністю із запрошеннями на весілля й кінні прогулянки. Але завжди є прихований ризик, що він відвернеться й запропонує свої послуги деінде.

Смерть News of the World нагадує нам, що це неправильно, коли журналісти й політики запанібрата.

На минулих вихідних усі партії намагалися дистанціюватися від імперії Мердока. Раптом вони погоджуються: щось-таки треба робити, аби очистити ЗМІ. Але обидві головні політсили мають із готовністю визнати: частково й вони винні в тому, що дехто у News of the World та й інших газетах почав вважати себе недоторканним.

У стосунках між політиками і пресою в країні засмерділо гнилизною. Але йдеться не лише про кількох репортерів-шахраїв та одну нечесну газету, якій уже недовго залишилося. Сліди ведуть аж на Даунінґ-стріт. А владі, як і тим, хто закликає її до відповідальності, доведеться розгрібати наслідки.

Ленс ПРАЙС