Щупальця бюрократії

Українську державу часто називають олігархічною. Вважається, що ця властивість і є коренем усіх наших проблем. Мовляв, нами правлять не ті люди, і правлять вони у власних інтересах, а також в інтересах “капіталу”, що стоїть за ними. Ось найпопулярніша версія формули національних невдач. Чи близька вона до реальності? Щоб відповісти на це запитання, потрібно розставити акценти. Україна, всупереч поширеній думці, далека від олігархії в її класичному вигляді. Олігарх — це багата людина, що має вплив на політиків чи сама здійснює владу. Однак — і це важливо — історично в Україні багатство є похідним від влади, а не навпаки. Понад те, власник чи не будь-якого підприємства може втратити його у разі конфлікту з державою.

Велика плутанина

Інтерес до держави багато в чому визначається виконанням соціальних функцій. Люди, власне, й об’єднані в соціум, оскільки це дає їм змогу досягати цілей, яких неможливо досягти поодинці. Хто виконує соціальні функції чи надає такі послуги в Україні? Держава видається тут головним і єдиним постачальником. Однак якщо придивитися, то виявиться, що це ілюзія. Люди й без держави реалізують безліч соціальних функцій, наприклад, постачають одне одного товарами. Ось такий ракурс дає змогу побачити всю відносність уявлень про те, що “повинна”, а чого не “повинна” робити держава. Не так давно в нашій країні вважали, що вона має виробляти споживчі товари й постачати ними населення... Де-не-де такий підхід практикують і нині: у Північній Кореї, приміром, досі заборонено володіти радіоприймачами певного типу задля гарантування нацбезпеки.

Велика різниця

У багатьох випадках держава як виконавець соціальних функцій відрізняється від будь-якого іншого не найкращим чином. По-перше, держструктури отримують доходи незалежно від якості своєї діяльності, просто вилучаючи частину коштів у “клієнтів”. По-друге, держава є монополістом у низці галузей, змушуючи використовувати тільки свої послуги й викорінюючи конкуренцію. По-третє, за структурою вона є корпорацією і цілковито відтворює всі її негативні властивості, основна з яких — робота не для результату, а для “звітності”. На вільних ринках конкуренція і збитки змушують корпорації пристосовуватися до потреб споживача. З державою такого не відбувається, вона ніколи не зазнає збитків в економічному сенсі слова — з нею ніхто не конкурує. Вибори (якщо говорити про політичну конкуренцію) приводять у найкращому разі до ротації персоналу, не змінюючи головного — його мотивації.

До того ж бюджетні видатки — основний інструмент реалізації державою соціальних функцій — фактично є кінцевим споживанням, а не обміном, передбачаючи витрачання грошей платників податків на цілі, які встановлюють не вони, а чиновники. Можна сперечатися щодо того, чи збільшують ці видатки національне багатство, однак навряд чи хтось не погодиться з твердженням, що його зростання може бути і неефективним, і малоефективним, як у паровоза.

На відміну від держави агенти громадянського суспільства не мають багатьох із названих вад. Діяльність таких структур — від комерційної фірми до волонтерської організації — визначається потребами людей, які добровільно відмовляються від одних благ (наприклад, грошей) на користь інших (товарів, послуг).

У “нас”, у “них”

Запитання: чому в українців нічого не виходить і чому вийшло у прибалтів, поляків, чехів? Відповідь проста: виходить у народів, які не остаточно втратили навичку працювати, не покладаючись на державу, на пострадянському терені — у тих, хто менше постраждав від комунізму.

У практиці розвиненіших та успішніших країн, ніж Україна, повноваження держави суворо обмежені громадянським суспільством, а точніше тим, що люди реалізують без держави низку соціальних функцій, не вважаючи за потрібне її до них допускати. Надійними обмежувачами, зокрема, є традиції, звички та громадська думка стосовно того, що державі “можна”, а чого “не можна”. Повага до власності та права перша в цьому переліку. В Україні повноваження держави фактично нічим не обмежені: ні практикою громадянського суспільства, ні традиціями.

Перспективи

Держава має вкрай неприємну властивість — постійно розростатися. Корпорація, дохід якої гарантований і функції якої фактично визначає вона сама, природно, прагне до розширення, максимального збільшення “фронту робіт”. Це відбувається внаслідок поступового захоплення тих функцій, які раніше виконувало громадянське суспільство.

Може здатися, що саме держава винайшла, наприклад, соціальне страхування або охорону порядку, проте це не так. Згадані функції завжди існували в суспільстві. Приміром, в Англії успішно діяли добровільні товариства взаємного страхування робітників, що забезпечували своїм членам допомогу в разі втрати або зміни місця роботи (на таку послугу держава неспроможна досі), медичну допомогу (лікарні й навіть санаторії належали товариствам взаємодопомоги), допомогу сім’ям у разі втрати годувальника тощо.

У ХХ столітті держструктури націоналізували (присвоїли) функції соціального страхування, охорони порядку і — найстрашніше — грошові системи. Розширення держав є неминучим і до того ж відбувається з пришвидшенням. Такі властивості хронічні — наслідки держрегулювання зазвичай лікують новим держрегулюванням. Рідко до влади приходять політики на кшталт Тетчер, Рейгана чи Саакашвілі, які відрубують (чи принаймні намагаються) щупальця державним монстрам. Після їхнього відходу щупальця відновлюються. Особливо швидко держави розростаються під час і після криз, причиною яких, як правило, є вони самі.

Що робити? Демократія 2.0

Мистецтво стратегії почасти полягає в тому, щоб перетворювати недоліки на переваги. Українців зазвичай “лають” за те, що вони не здатні до “державного будівництва”. Ура! В умовах глобальної кризи це наша перевага, а не недолік. На відміну від європейців ми бачимо державу в її, так би мовити, незайманому, незатьмареному стані. І це дає певні шанси. Базове питання: що робити?

Зрозуміло, що в невеликій статті неможливо викласти алгоритм зміни державного управління, навіть якщо редукувати його функції лише до соціальних. У випадку з Україною доцільно сформулювати два найближчих завдання. Перше — кардинальна зміна системи оподаткування (тобто ситуації проїдання багатства, яке в нашому випадку і без того є вельми мізерним). Друге — ліквідація корпоративного характеру держави (тих наслідків, які він провокує, насамперед тенденції до розширення держструктур та їхніх функцій). Обидва завдання виконуються, якщо реалізація соціальних функцій передбачає не регулярну діяльність такої собі корпорації, а набір проектів, пропонованих до дискусії та добровільного фінансування. Якщо певний проект збирає заявлений бюджет до встановленого терміну, його втілюють у життя, якщо грошей нема, то й суду нема (кошти повертаються вкладникам). Схожі механізми розподілу бюджетних коштів застосовуються, наприклад, в Швейцарії.

Звична нам держава в цьому випадку відходить на другий план, контори з постійним штатом, який хтось мусить годувати, стають зайвими. Проекти пропонуються підрядникам, які конкурують за доступ до громадських коштів. При цьому головне — проектна організація справи означає, що в ході проекту виконується тільки те, що було заявлено. Механізм простий: проект — бюджетування — реалізація в чітко встановлені терміни — відповідальність... Інакше в Україні ще довго будуватимуть “потьомкінські села” бюджетним коштом.

Володимир ЗОЛОТАРЬОВ