Що правильно і що неправильно в наданні допомоги банкам

Джордж Сорос — відомий американський фінансист, інвестор та філантроп. Він завжди був яскравим прибічником теорії відкритого суспульства і противником “ринкового фундаменталізму”.

Його спекулятивна діяльність на фінансових ринках неодноразово викликала бурхливу реакцію в різних країнах світу. Зокрема, він відомий як “людина, яка зламала Банк Англії”? і як один з ініціаторів фінансової кризи в країнах Азії 1997-1998 років.

На початку 21 століття він неодноразово виступав з гострою критикою дій адміністрації Джорджа Буша. З іншого боку, новообраний президент Барака Обама користується великою повагою у фінансиста.

Сьогодні в усьому світі, в тому числі, і в США, і в Україні, гостро постає питання порятунку банківської системи. Як правильно діяти уряду: надавати рефінансування, частково входити в капітал банків чи націоналізувати проблемні фінансові інститути?

“Економічна правда” публікує останній матеріал Джорджа Сороса на цю тему, який було опубліковано в Financial Times наприкінці січня 2009 року. Переклад з англійської — видавництво “Мисль”.

За повідомленнями з Вашингтона, адміністрація Обами близька до того, щоб виділити ні багато ні мало — 100 мільярдів доларів у рамках другого етапу програми порятунку проблемних активів, а саме для створення “банку-накопичувача”, який буде видаляти “погані” цінні папери з банківських балансів.

План полягає в тому, щоб десятикратно збільшити цю суму, використовуючи баланс Федерального резерву. Таким чином, банківська система звільниться від безнадійних активів на суму до 1 трильйона доларів.

Хоча деталі цього плану поки не визначені, такий підхід повертає нас до спроб, які в свій час робилися колишнім міністром фінансів США Хенком Полсоном (Hank Paulson). Але згодом від цього відмовилися. Ця пропозиція страждає тими ж недоліками: проблемні цінні папери важко оцінити за визначенням. І появу великого покупця призведе не до встановлення ціни, а до її спотворення.

Більш того, цінні папери неоднорідні, а це значить, що накопичуючи їх банк через неправильний відбір виявиться власником низькоякісних активів. Навіть зі штучно роздутими цінами більшість банків не зможе собі дозволити переоцінювати залишкові портфелі цінних паперів на основі поточних ринкових цін, тому їм доведеться надавати додаткову підтримку.

Найбільш вірогідне рішення в такій ситуації — захистити їх портфелі від ризиків, коли Федеральний резерв буде брати на себе збитки, які перевищують певні межі.

Ці заходи, якщо вони будуть прийняті, штучно забезпечать життєдіяльність банків за рахунок значних витрат платників податків. Але вони не дозволять банкам відновити кредитування з конкурентоспроможними ставками. Банкам тривалий час потрібна буде велика маржа і висока дохідність, щоб відновити свій капітал.

На мій погляд, набагато більш ефективною для перезавантаження економіки стала б така схема вливання коштів, яка заснована на реалістичних оцінках вартості, і яка передбачає зниження вимог до банків щодо мінімального капіталу.

Недолік цієї схеми полягає в тому, що для її здійснення нового капіталу буде потрібно значно більше, ніж 1 трильйон. Можливо, доведеться ділити банки на надійні і ненадійні. Це призведе до істотного послаблення позицій сьогоднішніх акціонерів і створить ризик того, що більша частина банківського капіталу опиниться в руках держави.

Адміністрації Обами доведеться зробити важкий вибір між частковою націоналізацією банків і залишенням їх у приватних руках з викупом проблемних активів. Якщо вона вибере перший шлях, значна частина населення істотно постраждає, і мова йде не тільки про акціонерів банків, але й про вигодонабувачів пенсійних фондів. Тим не менш, цей вибір оздоровить атмосферу і допоможе “перезапустити” економіку.

Другий шлях означає невизнання і втеча від хворобливих економічних реальностей. Він поставить банківську систему в те саме скрутне становище, яке призвело до загибелі компанії Fannie Mae і Freddie Mac, що отримувала державну фінансову допомогу.

Інтереси держави і суспільства вимагають, щоб банки відновили кредитування на привабливих умовах. Тим не менш, таке кредитування повинно буде здійснюватися під диктовку держави, оскільки інстинкт самозбереження банків змусить їх зосередити основну увагу на збереженні і нарощуванні власного капіталу.

Політичні реалії підштовхують адміністрацію Обами до другого шляху. Вона не може прийти в Конгрес і попросити дозволу витратити ще 1 трильйон доларів на рекапіталізацію банків, тому що пан Полсон вже отруїв цей колодязь, спочатку зажадавши, а потім витративши виділені гроші на свою програму порятунку фінансової системи США, TARP.

Другий транш програми TARP — ще 350 мільярдів доларів — може бути задіяний тільки в результаті хитрих маневрів Конгресу. Це й змусило адміністрацію Обами замислитися про резервування суми до 100 мільярдів доларів з цього траншу на “банк-накопичувач”.

Фондовий ринок потребує якнайшвидшого прийняття рішення, надаючи тиск на акції фінансових інститутів. Однак новій команді слід уникати повторення помилок попередньої адміністрації, і не проголошувати програми ще до того, як вони будуть ретельно продумані і вивірені.

Вибір між двома шляхами руху вкрай важливий. Коли він буде зроблений, повернути назад буде вже неможливо. Тому такий вибір повинен ґрунтуватися на ретельному аналізі альтернатив.

Президент Барак Обама зможе виконати свою обіцянку про сміливо новаторський підхід лише в тому випадку, якщо він порве з практикою попередньої президентської команди. Конгрес та суспільство мають рацію, говорячи про те, що для банків зроблено дуже багато, а для сімей, що несуть збитки — недостатньо.

Уряду варто вивести фінансовані державою підприємства зі стану летаргічного сну і більш активно задіяти їх для стабілізації ринку житла. Пішовши на ці заходи, воно зможе повернутися до конгресу за дозволом на рекапіталізацію банківської системи правильним шляхом.

Джордж СОРОС