Що їм Польща: футбольні фанати актуалізували польсько-російські суперечності

На перший погляд, росіяни поводилися в Польщі як звичайні футбольні хулігани, як незрідка поводяться англійські, турецькі та інші фани. Але було й щось вельми специфічне, чого в діях інших немає. Принаймні, англійці чи турки ніколи не прагнули принизити національну гідність своїх опонентів — уболівальників, тим більше використовуючи для цього політичні чи історичні сюжети. А росіяни у Варшаві чимчикували центральними вулицями польської столиці у майках із написом “Смолєнск” і намагалися кидати паперові літаки, натякаючи на авіакатастрофу під Смоленськом, де загинула польська політична еліта на чолі з президентом Лехом Качинським.

Вони активно розклеювали у польських містах слогани: “Господа приєхалі!” і демонстрували заборонену в Польщі тоталітарно-радянську символіку: серпи і молоти, червоні зірки, будьонівки тощо, нагадуючи про похід 1920 року Червоної армії на Варшаву (специфічне викладання історії в школах і вузах Російської Федерації врятувало їх від розчарування щодо підсумків того походу). На стадіоні російські фанати підняли величезний банер із зображенням якогось суб’єкта специфічної зовнішності у шоломі із великим ножем у руці, що дуже нагадував якогось кримінального авторитета. Росіяни стверджували, що то є князь Дмітрій Пожарський, який на початку XVII ст. вигнав польське військо з Москви. Справді, був такий факт. З того самого приводу напередодні Другої світової війни в СРСР було знято фільм “Мінін і Пожарський”, де росіяни залюбки нищать поляків, зображених огидними і жалюгідними. Цей фільм придбала нацистська Німеччина і в кінотеатрах Третього Рейху він зажив великого успіху. Тут антипольські настрої нацистів і комуністів цілком збіглися.

Звісно, події ЄВРО-2012 у Польщі, пов’язані з ексцесами, російське ТБ подало у своїй звичайній манері: мирні, наївні, беззахисні російські фани без будь-яких провокацій з їхнього боку були раптом атаковані дикими і жахливими польськими націоналістами. Таке інформування є найкращим способом остаточно звихнути росіянам мізки, позбавивши здатності адекватного сприйняття світу.

Цей вихлюп емоцій знову привернув увагу до специфіки формування польсько-російських взаємин і уявлень поляків про росіян, а росіян про поляків. Але весь час ці взаємини не були безпосередніми, вони опосередковувалися чинником, сказати б, “нейтральної смуги”, чинником українсько-білоруського прикордоння, цією ареною боротьби геополітичних амбіцій. Опосередкувалися і затьмарювалися. Треба зазначити, що у взаєминах двох націй незрідка відіграє велику, а часом вирішальну роль феномен “третього”. Цим “третім” для поляків і росіян виступали українці і білоруси, часто-густо як (поза їхньою власною волею) провокативний елемент. Певною аналогією тут можуть бути українсько-єврейські взаємини, де як “треті” виступали в різні часи і в різних регіонах поляки, росіяни, німці, австрійці. Під час прикрозвісної Волинської різанини 1943 року таким “третім” виступали росіяни (над усе йдеться про декларацію 30 липня 1941 року, коли Сталін установив відносини з польським емігрантським урядом генерала Сікорського в Лондоні і натякнув у вказаному документі на можливість перегляду територіальних змін зразка 1939 року на сході Польщі) і німці. Російський дослідник А.Міллер у статті “Что нам Польша?” вказує на основні джерела польсько-російських суперечностей: “Образи “ідеальних вітчизн” російської і польської політичних еліт перебували в непримиренному конфлікті, оскільки в Росії в ХІХ ст. панує уявлення про “велику” російську націю, що охоплює великорусів, малорусів і білорусів”. Але їхні території також охоплювалися уявленнями про “історичну” Польщу “од можа до можа”. Це відлуння геополітичних змагань XVI-XVII-XVIII століть, коли Польща і Росія боролися за гегемонію у Східній Європі.

Польща тоді була головною перешкодою на шляху російської експансії на захід, Польща тоді була для Росії могутнім конкурентом. Про це росіяни дотепер не можуть забути. Ці два народи по різному зживають свої імперські комплекси. У поляків вони залишилися тільки на рівні певної побутової зверхності щодо українців і білорусів. Наведу яскравий приклад. Наприкінці 70-х років минулого століття довелося автору цих рядків відвідати одне село передгірського Криму. В селі було багато поляків із Житомирської області, яких, не питаючи згоди, поселили в Криму після депортації кримських татар у 1944 році. Ці поляки геть забули польську мову і в російськомовному Криму спілкуються українською, але пам’ятають, що вони поляки. В одній хаті, де я влаштувався на проживання, я мимоволі підслухав цікаву розмову між господинею та її онукою-школяркою. Одна із дочок господині, Геля, вийшла заміж за українця. Онука запитала бабусю: “Бабушка, а почему ти дядю Ваню називаєш “мужиком”? Відповідь: “Ну як же, ми — поляки. А вони — мужики”. Онука: “Бабушка, но ведь всє люді равни?” Бабуся: “Правильно, дитинко, усі люди рівні, і поляки, і мужики…”

У росіян це має характер етатистський, саме існування України як держави і Білорусі як держави сприймається російською національною свідомістю як глибока образа, як кривда, як нонсенс чи невдалий анекдот. Саме так сприймалася і УНР у 1918 — 1920 роках, тому в усіх російських виданнях абсолютно уникали таких виразів як “українська армія”, “українські старшини і солдати”, вживаючи тільки “петлюрівці” чи “бандити”, чи “українські націоналісти”.

Протягом століть головним об’єктом боротьби Польщі і Росії були Україна і Білорусь. Кожна з імперських сторін була переконана, що якщо вона не встановить свій контроль над цими територіями, то це обов’язково зробить інша. Тому обидві ці сторони постійно підозрювали українців і білорусів у “злочинних” симпатіях до конкурента. Певним відлунням цього стала заява в Києві на телеканалі “Інтер” у студії Євгена Кісєльова білоруського журналіста Павла Шеремета, що вже давно працює в Москві та ідентифікує себе як росіянина, з осудом тих українців, які під час футбольного матчу Польща — Росія насмілилися вболівати за Польщу. Тому на землях підросійської України та підросійської Білорусі антипольської пропаганди ніколи не бракувало (сучасним її втіленням у життя в Білорусі є ставлення Алєксандра Лукашенка до польської національної меншини в цій країні, ставлення агресивне і вороже). Російське імперська (та й комуністична влада) завжди намагалася “захистити” Україну і Білорусь від “поганого польського впливу”. В офіційних історичних розвідках перебування України і Польщі у складі Речі Посполитої подавалося як суцільний негатив (а у складі Росії — навпаки). Про це добре написав відомий дослідник Юрій Барабаш у статті “Сіамські близнюки: західнорусизм і малоросійство в національній свідомості білоруса і українця”: “Найсильнішим засобом впливу на білоруську і українську національну самосвідомість у дусі західнорусизму і малоросійства була і залишається цілеспрямована наркотизація цієї самосвідомості за допомоги щеплень різних міфологем, побудованих на ідеї спільності “трьох братніх народів”: спільне етнічне коріння, спільна історична “колиска”, мовна близькість, спільна віра, спільний монарх чи генеральний секретар, спільні комуністичні ідеали, “радянський народ як нова історична спільність” і т.п.; в культурній області це “спільноруська” і “єдина радянська культура” (часто в тому ж самому сенсі застосовується ще й визначення “вітчизняна” чи, приміром, концепція замкнутої, “східнослов’янської культурної спільності”, що є штучно відокремленою і відчуженою від культури західнослов’янської, у першу чергу польської (підкреслення моє — Авт.), і тим більше від Заходу загалом”. У цій боротьбі польські і російські великодержавники практично не мають точок дотику за винятком однією. Вони здатні чудово порозумітися і співдіяти, коли йдеться про демонізацію і дискредитацію українських націоналістів. І це по-людськи можна зрозуміти: надто багато заважали українські націоналісти реалізації як польських, так і російських великодержавних планів щодо України. Однак у цьому не такому ж і рідкому “зворушливому” польсько-російському антиукраїнському союзі (і це підтверджується історією) поляки не мають жодних шансів на перемогу, перемога завжди належатиме іншій стороні.

Водночас польсько-український союз, попри всі історичні конфлікти є природнішим, бо поляки і українці мають досвід, геть відсутній у росіян. І про це вичерпно висловився той-таки російський дослідник А.Міллер: “Росіяни — на відміну від решти народів Східної і Центральної Європи — ніколи не почувалися жертвами етнічних утисків. Державного — безумовно, але та держава не сприймалася як етнічно чужа. Психології тих, для кого досвід етнічного гноблення став однією з основ національної ментальності, а ця риса властива всім без винятку народам Східної і Центральної Європи, росіяни в абсолютній більшості зрозуміти не вміли і дотепер не навчилися”.

Ігор ЛОСЄВ