Що дає Палестині одностороннє проголошення державності?

Адже цілком очевидно, що палестинці, як і кожна нація, мають право на свою державу. Але, на жаль, вони не відмовилися скористатися цим правом 1948 року, коли було відповідне рішення ООН, намагаючись відтоді (за більш чи менш активної підтримки арабського світу) отримати у своє розпорядження всю територію колишньої підмандатної британської Палестини.

Палестинці могли б отримати значно більше, ніж зараз, якби погодилися на пропозиції, зроблені їм свого часу в Кемп-Девіді і в Аннаполісі. При цьому, вони б мали визнати легітимність Ізраїлю в обмін на свою державу. Але вони відхилили ці пропозиції. Тепер же палестинці прагнуть отримати власну державну легітимність, знову уникнувши при цьому визнання Ізраїльської держави.

Якщо б справді ця пропозиція здобула достатню підтримку в ООН, це могло означати ні що інше, як початок прямої воєнної конфронтації між двома державами, котрі не бажають визнавати одна одну. Політична модель одностороннього визнання, хоч би якою модерною і успішною вона здавалася навіть деяким високопоставленим політикам у Європі, насправді здатна призвести ситуацію до зловісної трагедії двох народів.

Утім, варто було б пригадати той факт, що Палестинська держава вже була проголошена Ясиром Арафатом ще 1988 року, і близько 100 країн в ООН визнали її. Проте без згоди на те двох сторін (палестинської та ізраїльської) вона існувала ці всі роки як віртуальна реальність, котра нібито є на папері, але якої насправді немає. І постає запитання: чи не станеться й цього разу того самого?

Для цього є різні причини. По-перше, на відміну від 1980-х років цього разу немає єдиної палестинської адміністрації, яка б контролювала всю територію, як це було в Палестинській Автономії в часи Ясира Арафата.

Палестинцям також усі карти плутає те, що нині ФАТХ контролює лише Західний берег. А узгодити свої дії з ХАМАСом (котрому підконтрольний Сектор Газа), Махмуд Аббас (і будь-хто більш-менш поміркований) навряд чи спроможний. В такому разі, чи взагалі може бути дієздатною держава, яка не має спільного керівництва, і в якій Сектор Газа фактично отримав автономію від іншої частини Палестини?

Те, що президент Палестинської Автономії Махмуд Аббас намагається здобути незалежність країни, уникнувши переговорів, виглядає як безрозсудне діяння лідера частини палестинських територій, який хоче поставити на голосування в ООН питання, котре скидається на односторонній гамбіт, наслідком котрого, найвірогідніше, буде нестабільність у близькосхідному регіоні та вельми ймовірна ще більша ескалація насильства.

Адже Генеральна Асамблея ООН не може створити Палестинської держави. І якщо б таке рішення могло бути справді ухвалено, то це б не наблизило жителів країни до їхньої омріяної державності. Позаяк рецепти, котрі пройшли успішну апробацію в Судані, тут не можуть спрацювати. Оскільки жодна зі сторін не бажає поступатися принципами на переговорах, що робить їх, по суті, безперспективними.

Швидше за все, ця безперспективність і підштовхнула Махмуда Аббаса до рішучих дій на міжнародній арені. Не виключено, що він у цьому політичному демарші розраховує не лише на політичну підтримку Ірану і Туреччини, а й на те, що після віртуального проголошення палестинської державності у разі, якщо спалахне воєнний конфлікт палестинців з ізраїльтянами, військові сили цих, та й інших мусульманських країн, будуть готові прийти на допомогу, дотримуючись принципів ісламської солідарності.

Однак солідарність солідарністю, а реальність на палестинських просторах така, що будь-яке рішення щодо декоративної незалежності має бути підтримане ізраїльтянами. Адже нині саме Ізраїль повністю контролює палестинські кордони і на суходолі, і на морі, і в повітрі. Так само, як і воду, і надходження електроенергії.

Отже, вимога палестинців і їхня заявка на Палестинську державу в односторонньому порядку не є реалістичною відповідно до концепцій суверенних і незалежних держав. Вона не має сенсу, якщо навіть і буде отримане добро від Ради Безпеки ООН.

Щодо цього є певні причини.

По-перше, до цього часу ізраїльська сторона контролює всі палестинські справи (закривши Сектор Газа з суші, моря і повітря) і навряд чи відмовиться від цього без домовленостей на переговорах з мирного врегулювання близькосхідного протистояння.

По-друге, проголошення Палестинської держави в односторонньому порядку не зможе зупинити ізраїльських рейдів на палестинські території в разі обстрілу Ізраїлю з палестинських теренів.

По-третє, Палестинська держава, в разі проголошення, не матиме права на палестинські паспорти і контроль за перетинами кордонів.

По-четверте, палестинська влада не зможе здійснювати операції з імпортом і експортом, оминаючи ізраїльські порти й аеропорти.

По-п’яте, без узгодження головної умови — безпеки для Ізраїлю і незалежної держави Палестина, мирний процес не може бути завершений. А це має бути предметом переговорів між сторонами.

Отже, одностороннє проголошення не матиме позитивних результатів, а навпаки поставить хрест на будь-якій перспективі остаточної мирної угоди.

Не можна забувати про те, що Махмуд Аббас, чудово розуміючи всю безперспективність такого одностороннього проголошення Палестинської держави, свідомо пішов на ризикований крок, щоби спробувати змінити напрям цього затяжного близькосхідного конфлікту — з воєнної конфронтації на дипломатичну. Оскільки, якщо процес дипломатичного протиборства таки буде запущений, то цим він зможе похитнути ізраїльську доктрину безпеки, стратегія і тактика якої ґрунтується на управлінні конфліктом з арабськими країнами.

Водночас у разі відмови визнання Палестинської держави і накладання Сполученими Штатами вета на це рішення в Раді Безпеки ООН, араби готові апелювати до міжнародної спільноти, висуваючи аргумент, що це вето зупиняє мирний процес на Близькому Сході і ставить на порядок денний збройний варіант вирішення палестинської проблеми.

Можна припустити, що Махмуд Аббас своїми діями свідомо провокує початок третьої палестинської інтифади. Ситуація є такою серйозною, що ізраїльська армія і поліція готуються до найгіршого — координованого маршу тисяч палестинців з Лівану, Сирії і Йорданії, які намагатимуться прорватися на територію Ізраїлю. Це може відбуватися цілеспрямовано день за днем. І щоденна спровокована палестинськими лідерами катастрофа палестинців подаватиметься телебаченням у світі як ганебне продовження ізраїльської колоніальної політики.

Однак Аббас у своїй багатоходовій комбінації, котра має радше за мету не проголошення Палестинської держави, а утримання ним влади, може дуже прорахуватися. Адже це, можливо, стане для нього політичним самовбивством. Якщо все піде не так, як запланував Аббас, то у підсумку наслідки можуть бути катастрофічними. І тоді ХАМАС здатен захопити владу не лише над Сектором Газа, а й і над Західним берегом…

А це, зважаючи на практику та ідеологію ХАМАСу, — однозначно війна.

Віктор КАСПРУК