Розкол між Пакистаном і США дедалі більше зближує Ісламабад з Китаєм

І хоча їх наразі не можна назвати зовсім холодними, однак також не можна сказати, що відбуваються зрушення в бік покращення.

Попри те, що на тому тижні державний секретар США Гілларі Клінтон і голова Об'єднаного комітету начальників штабів адмірал Майк Маллен відвідали Ісламабад з метою спробувати послабити напруження у відносинах між США і Пакистаном, наразі ліквідувати розбіжності ніяк не вдається.

Щоб уникнути в майбутньому необхідності проведення таких ударів Сполученими Штатами, Гілларі Клінтон звернулася до пакистанців із проханням задіяти свої ресурси щодо списку екстремістських лідерів, котрі, як вважають американці, переховуються в Пакистані. До цього списку входять три старші керівники “Аль-Каїди”: Айман аль-Завахірі, Атія Абдель Рахман і Ільяс Кашмірі, а також один із лідерів “Талібану” Сіраджуддін Хаккані.

Схоже на те, що пакистанська територія стає своєрідним полігоном для протистояння між Америкою та Пакистаном в регіоні. Хоча водночас суперечності між Пакистаном і США ще більше зближують Ісламабад із Китаєм, котрий не проґавить нагоди, щоби ще більше посилити всій вплив на Пакистан. Очевидно, що дві конкуруючі наддержави переходять до наступного раунду змагання за вплив на цю країну, хоча 1947 року, коли Пакистан проголосив свою незалежність, мало хто міг прогнозувати, що він буде таким стратегічно важливим для Сполучених Штатів і Китаю.

На свою участь у глобальній боротьбі з тероризмом лише за останні 10 років Пакистан отримав від Сполучених Штатів на військові і цивільні потреби $20 млрд. Тому навряд чи пакистанське керівництво готове нині відмовитися від такої масової фінансової підтримки Америки. Однак його посилене загравання з Китаєм свідчить про те, що в Ісламабаді вирішили підстрахуватися і зовсім не впевнені у тому, що і надалі вдасться “викачувати” з американців таку потужну допомогу.

Вочевидь, і США, і Пакистан потребують певного часу, щоби оговтатися від взаємних випадів з приводу таємного місцеперебування бен Ладена, але цей інцидент, що стався 2 травня, ще довго затьмарюватиме їхні і без того непрості відносини. Напевно, Пекін давно вже чекав на таку можливість зближення з Ісламабадом, і на початку травня цей шанс несподівано з’явився.

Зближенню двох держав також сприятиме і те, що 2011 рік Пакистан проголосив Роком дружби з Китаєм. Адже рівно 60 років тому між двома країнами було встановлено дипломатичні відносини. Можна сказати, що між ними сформувався довготривалий альянс, котрий, крім того, допомагає їм вибудовувати і свої міжнародні відносини. І значною мірою Китай зобов’язаний своєю відкритістю до зовнішнього світу саме Пакистану.

Зокрема, виступаючи як лідер ісламського світу, Пакистан допоміг Китаю налагодити зв’язки з арабськими країнами та іншими мусульманськими державами. А після жорстокого придушення Китаєм заворушень в Урумчі 2009 року пакистанський уряд доклав великі зусилля для того, щоби пояснити іншим ісламським країнам, як Китай ставиться до цих подій.

Пекін потребує партнерських відносин із Пакистаном ще й для того, щоб почуватися безпечно і спокійно в таких прикордонних регіонах, як Сіньцзян і Тибет. Оскільки, не маючи партнерських взаємин з Ісламабадом, досягти стабільності в Сіньцзяні і Тибеті Китаю просто не вдасться. Крім того, Пакистан знаходиться на перехресті легендарного Шовкового шляху між Піднебесною та Заходом, що підвищує його стратегічну значимість в очах вищого китайського керівництва.

Китай також має піклуватися про дружні відносини з Пакистаном, адже він є своєрідним енергетичним коридором з Ірану й Іраку. Тому стратегічне географічне положення Пакистану для Пекіну важко переоцінити.

Нині для Китаю настає дуже сприятливий час, щоб побачити в Пакистані партнера, подальше зближення з яким може принести неабияку користь й Пекіну, й Ісламабаду. Після певного розчарування від дружби з американцями деякі пакистанські політичні сили вважають, що настав час знайти нових друзів, з якими буде легше співпрацювати та з якими є взаємні інтереси.

Для Пакистану тісніший союз із Китаєм є не лише стратегічним кроком, а й твердою гарантією підтримки в умовах все ще можливого воєнного конфлікту з Індією. Адже досвід усіх попередніх воєнних протистоянь показує, що без допомоги союзників під час конфронтації з Індією Ісламабад може опинитися у дуже скрутній ситуації. Індія — єдина країна, спроможна конкурувати на рівних з Китаєм у цьому ключовому для Азії регіоні. Саме з геополітичних причин альянс Піднебесної з Пакистаном для китайських політичних еліт набуває надзвичайно важливого значення.

Знищення Усами бен Ладена на території Пакистану стало для Пекіну зручним приводом, щоб висунути ультиматум Вашингтону, в якому заявлено, що будь-які нові втручання США у Пакистані будуть інтерпретуватися як акт агресії проти Китаю. Варто звернути увагу на той факт, що це попередження є першим стратегічним ультиматумом, який Вашингтон отримав відтоді, як Радянський Союз надіслав США попередження в часи Берлінської кризи в період між 1958 і 1961 роками. Це попередження Китаю свідчить, якою є реальна загроза розв’язання війни, котру здатна спровокувати ескалація напруження у відносинах між США і Пакистаном.

Китайські попередження неявно засновані на ядерній силі Пекіна. Китай має близько 66 міжконтинентальних ракет, які в разі потреби можуть досягти території США, на додаток до 118 ракет середньої дальності та 36 ракет, які можуть бути запущені із підводних човнів і багатьох інших ракетних систем малої дальності. Підтримка Піднебесної має вирішальне значення для Пакистану, адже якщо відносини з Америкою погіршуватимуться і надалі, Пакистан буде взятий у лещата з боку США й Індії.

З пакистанського боку зближення з Пекіном дає йому не лише чимало переваг, а й має велику перспективу. Вже сьогодні Китай є другою за величиною після Сполучених Штатів економікою світу, його політична вага на міжнародній арені найближчими роками стрімко зростатиме, до того ж Піднебесна — це, крім того, найважливіший торгівельний партнер Пакистану.

До цього можна ще й зарахувати те, що крім постачання зброї та ядерних технологій Китай здатен забезпечити Ісламабад інвестиціями і надати допомогу під час кризи та військову підтримку. Також Пекін дотримується принципів невтручання у внутрішні пакистанські справи, і тому керівництво Пакистану може не турбуватися, що Пекін закидатиме йому брак поваги до прав людини.

Водночас Пекін для Ісламабаду також є важливим партнером. Особливо для того, щоби блокувати впливи Індії і США в Азії. В конкуренції авторитарного Китаю і демократичної Індії Пакистан — вагомий аргумент на користь першого, і тому Пекін вже 60 років виявляє до Пакистану постійний стратегічний інтерес. Використовуючи Каракорумський коридор, шосе китайсько-пакистанської дружби, китайці отримали доступ до гирла Індійського океану. А порт Гвадар у пакистанській провінції Белуджистан відкриває для Китаю нові можливості отримання нафти з Перської затоки.

Уже сьогодні в Пакистані дехто публічно висловлюється про те, що Піднебесна як основний міжнародний партнер має витіснити Сполучені Штати. Хоча досі китайська допомога Пакистану відрізнялася від американської. Адже попри те, що Пекін є найбільшим постачальником зброї до Пакистану, він не міг надати пакистанцям такої величезної фінансової підтримки, яку спромоглися надати за останні роки американці.

Однак, незважаючи на явні непорозуміння між США і Пакистаном, ще не факт, що Америка готова відмовитися від Пакистану. Оскільки в разі такої відмови Китай скористається на всі сто можливістю заповнити цей вакуум. Бо якщо гіпотетично уявити собі, що Сполучені Штати “здадуть” Пакистан Китаю, то неважко спрогнозувати, що після цього станеться.

Адже під час розколу між США і Пакистаном найпростіше було б для покарання Ісламабаду вирішити призупинити надання Америкою військової та економічної допомоги. Проте це б стало дипломатичним провалом для американців і могло негативно позначитися на їхній ролі в азійському регіоні.

Вочевидь, Пакистан став місцем перетину таких інтересів двох наддержав, як боротьба з ісламським екстремізмом і протиборство за геополітичні пріоритети в регіоні. Головна мета Сполучених Штатів в Південній Азії полягає у ліквідації терористів в безпечній для них “гавані”, якою став Афганістан. До того ж Америка прагне не допустити, щоб ядерна зброя Пакистану потрапила до рук терористів.

Після смерті Усами бен Ладена і майбутнього виведення американських військ з Пакистану стає зрозуміло, що американська стратегія боротьби з тероризмом і встановлення стабільності в регіоні може трохи змінитися.

Утім, ключовим питанням цього геостратегічного рівняння є те, що якщо навіть припустити, що США вирішили б зменшити свої витрати на Пакистан, то чи збільшить тоді Китай свою підтримку? Абсолютно зрозуміло, що принаймні у найближчі кілька років Китай не досягне економічного рівня Штатів, тому китайці не можуть допомагати на такому самому рівні, як це спроможна робити Америка.

Й хоча Пекін має наміри боротися з тероризмом і стабілізувати ситуацію зі своєю мусульманською меншістю, його військовий вплив у міжнародних справах залишається і надалі обмеженим. Хоч би як там було, а в найближчому майбутньому вплив Китаю на Пакистан, безумовно, зростатиме. І цей процес неминучий.

Тим часом, хоч би як складалися відносини між США і Пакистаном, за нинішньої геополітичної ситуації вони все одно об’єктивно пов’язані між собою як, образно кажучи, “дружні вороги”. І хоча маятник їхніх відносин зараз хитнувся у негативний бік, проте незаперечним є те, що Америка й надалі потребує Пакистану в регіоні. В найближчій перспективі через свою присутність в Афганістані, а в подальшому у зв’язку зі своїми стратегічними інтересами в Південній Азії.

Як наголосив один пакистанський експерт: “Американці потрібні нам, а ми — їм”. Збереження цієї політичної мантри нині важливе і для Вашингтона, і для Ісламабаду. Адже Сполучені Штати і Пакистан так багато пов’язувало раніше та пов’язує нині, що перекреслити союзницькі та стратегічні відносини було б не лише необачно, а й і неприпустимо для обох сторін.

Віктор КАСПРУК