Росіяни готові до довгої інформаційної війни. А ви?

 Раніше вони рапортували, що “високоточними ударами знищують військові об’єкти і бази націоналістів”. Тепер частіше можна почути, як їхні військові “героїчно відбивають напади українських надводних дронів у Севастополі”.

Наша волонтерська група, а потім громадська організація CAT-UA (Communication Analysis Team — Ukraine) спостерігала ці зміни покроково: з найпершого дня війни ми надавали аналітичні зрізи ситуації в соцмережах під час війни військовій і цивільній владі. І рік тому вже писали, чому Росія на початку вторгнення тотально програвала інформаційну війну.

Після того довгий час ми не розкривали результати нашої роботи, бо там є дуже чутливі дані. Але зараз спробуємо написати про те, що все ж таки можна винести на широкий загал.

Російська пропаганда така ж безпорадна. Але лише в Україні

Почнемо з хороших новин. Росіяни за рік так і не змогли розробити працюючої стратегії інформаційного наступу в Україні. Їм вдаються окремі інформаційні диверсії, наприклад, вони досить успішно доклалися до розгону страху перед мобілізацією та військкоматами, зокрема — через ТікТок. Проте зрештою мобілізацію це не спинило, хоча й ускладнило.

Однак стратегічних цілей вони досягнути так і не змогли, хоча й намагалися:

• Ані переконати українців, що “русскій мір” — це круто: найбільш утопічна ціль, від якої вони досі не відмовилися.

• Ані впевнити, що перемогти Росію неможливо: “друга армія світу”, авжеж.

• Ані розсварити українців: наприклад, вбити клин між мешканцями зі Сходу і з Заходу.

• Ані створити негативний образ союзників: Мєдвєдєв досі волає, що Польща прагне окупувати Галичину.

• Ані викликати масштабні протести: проти відключень електроенергії, мобілізації і інших проблем.

• Ані просто налякати українців до смерті: таких спроб було дуже багато — від показових обстрілів ракетами людних місць до відео з відрізанням голови полоненим. Було дуже помітно, наприклад, як старанно ці відео вкидали в український інфопростір боти у телеграмі.

Головна причина таких проколів — до болю кумедна. Так, російські пропагандисти досі до кінця не усвідомили, що українці від них відрізняються. І намагаються діяти у нас тими методами, які працюють у них. Наприклад, всі їхні спроби налякати нас викликають не страх, а гнів, який лише мобілізує українців і спонукає, щонайменше, активніше донатити на знайомі підрозділи.

Ну, якщо досі не зрозуміли, то вже, мабуть, і не зрозуміють. Є у них, напевно, якийсь імперський запобіжник, який просто не допускає появи в їхніх мізках думки, що Українці — інший народ, і інформаційні впливи на них потрібні інші.

А от у західних країнах їхня пропаганда дещо більш ефективна: про це, зокрема, свідчить нещодавнє дослідження наших колег з аналітичного центру “Львівського медіафоруму”.

Одна з причин — це те, що часто в Європі їм часто допомагають місцеві проросійські політики, які краще знають свій електорат, і не просто “тирять” гроші, як це робила кліка Медведчука перед повномасштабним вторгненням. 

Серед інших причин:

• складність отримати український погляд на проблему; 

• бажання позірного дотримання журналістських стандартів, і для цього — обов’язкове цитування “іншої сторони”, тобто Росії; 

• давні стереотипи, що склалися у ті часи, коли інформацію про Україну можна було отримати лише через Москву;

• тощо.

Ну і, звісно, ще ефективніше російська пропаганда працює вдома, в контрольованому Кремлем інформаційному просторі. Там вони навіть спроможні вчитися на помилках. 

За останні місяці вони нарешті усвідомили, що їм потрібен образ “простого російського солдата-героя”, і що “мачистського” образу Путіна для перемоги недостатньо. Тому вони спершу спробували діяти казенними методами — писати про “подвиги” дубовою старшинською мовою. Але потім і цю помилку виявили і, схоже, найняли професійних рекламістів, які “продають” росіянам службу у війську як світлу мрію, а загибель в українських чорноземах — як найкращий кінець життя.

Це тільки один із прикладів, як росіяни готуються до гри “в довгу”. Для цього вони перелаштовують на військові рейки не лише промисловість, але й інформаційний простір. Звідси й загрозливі заяви Путіна про те, що Росія припинить своє існування у випадку поразки.

А чи готові до довгої інформаційної війни ми?

Минув час інформаційного “Майдану”

Рік тому я вже детально писав, що нашою шаленою перевагою в інформаційній війні була наша “горизонтальна” комунікація. Науковці називають такий стан “афективною публікою”: вона проявлялася під час Революції гідності, “Арабської весни”, руху “Occupy Wall Street”, флешмобів #MeeToo та #янебоюсьсказати тощо. 

На початку вторгнення ми всі, прості громадяни, військові і цивільні, топблогери і звичайні користувачі, спілкувалися, як під час Майдану. Без спонукання влади вигадували і розповідали в соцмережах свої історії про війну, спільні погляди на проблеми, формулювали цілі для війни, які влада мусила підхоплювати. Створювали наш “народний” стратегічний наратив, який і мотивував нас до опору. І влада тут була лише одним із гравців, який, звичайно, мав більше ресурсів, але не міг би досягнути такого піднесення, такої мотивації сам.

В той час однією з найпопулярніших емоцій у соцмережах був сміх. Так само було і під час Майдану — море народного креативу, драйв та налаштування на перемогу.

З міркувань безпеки я не наводитиму деталей про те, як ми збираємо і обробляємо дані, а просто наведу для порівняння дві діаграми: найпоширеніші емоції за два тижні у березні 2022 та 2023.

Як бачите, сміх сильно просів. Інші емоції не коментуватиму, щоб не давати ворогам зайвих інструментів.

Не лише ця, а й інші ознаки вказують: “афективна публіка” нині розпалася. Українці більше не об’єднані в єдиний інформаційний кулак. Він і так протримався майже рік, що для таких суспільних утворень — дуже довгий термін. Але ось тепер завершився.

Ми почали помітно сваритися у грудні — через, здавалося би, смішні, дріб’язкові, порівняно з війною, приводи. Це було знаком. Що ми занадто довго відкладали сварки. Що ми вийшли зі стану емоційної мобілізації, що війна триває надто довго, і вже не можна спілкуватися, не помічаючи буденних проблем.

А потім почалися більш змістовні суперечки. Усі ті помилки, на які раніше заплющували очі — помилки влади, громадян, медіа, сусідів — ми тепер почали критикувати. Це і розслідування про закупівлю харчів для Міноборони. І претензії бійців до керівництва, їхні “дискусійні клуби” про те, як треба керувати армією, як проводити мобілізацію. А також дуже конкретні зауваження, як-от про проблеми медичної служби.

Паралельно розвиваються цікаві ефекти. Наприклад, посилена увага українців до повітряних тривог. У березні кожен порядний телеграм-канал намагався давати якнайемоційніші повідомлення на цю тему, і з’явилася безліч каналів з назвами “Де ракета”, “Куди летить”, “Повітряні тривоги Шепетівка” тощо. Якщо на початку серед них і переважали російські, то потім це перетворилося на звичайну “темку”, яку контент-менеджери поспішали використати, бо вона приносила шалене залучення авдиторії. 

Навіть Юрій Ігнат мусив втручатися і просити не розганяти істерики щодо тривог — але його, на жаль, не послухалися. Кількість спаму про запущені Росією ракети і про те, що цього разу точно “битимуть балістичними”, уже сягнула кількості спаму на тему “секс-послуг для ЗСУ”. Пощастило лише, що саме в цей час росіяни нарешті вирішили поекономити ракети, і тривог різко поменшало.

Влада поки що намагається тримати купи всю різношерсту українську громаду обіцянками потужного контрнаступу. Очікування емоційні, інколи навіть істеричні. По суті, влада пішла з цим контрнаступом ва-банк. Якщо він з якихось причин не матиме успіху, або людям так видаватиметься — то суспільство може дезорганізуватися ще більше. Та й у випадку успіху контрнаступу у нас немає чіткої картинки, що ж буде далі.

В цих умовах звичка до анархії, яка допомагала нам на початку війни, більше не є перевагою: вона шкодить. Хоча звісно, з іншого боку, в умовах України ми не можемо нікому рекомендувати згуртуватися довкола влади і безумовно її слухати: українська влада без контролю швидко стає неефективною.

Що в цій ситуації робити самій владі — ми їй розкажемо напряму. Але і для читачів тут теж є дві важливі поради.

По-перше, сварки. Ігнорувати їх не вийде, та й загалом аргумент “не на часі” більше не працює. Всі проблеми тепер на часі. Але коли ви сперечаєтеся з опонентом, то ваш обов’язок перед Батьківщиною — дотримуватися поваги до нього. Навіть якщо він до вас її не дотримується. Інакше ви віддаляєте перемогу.

По-друге, ваші життєві історії. Влада не вигадає за вас, як вам, особисто вам, далі жити. Ані у випадку успішного контрнаступу. Ані у випадку провального. У будь-якому разі, війна ще триватиме довго. І вам потрібно скласти власні плани на те, як ви житимете з війною у вашому ліжку. Далі бігти у спринтерському режимі, і викладатися на повну, не можна. Треба починати будувати плани, як би смішно в умовах війни це не звучало.

А ми в наступному матеріалі розповімо про лінії розділення, які формуються у соцмережах та впливають на українців, і про те, яку роль у цьому відіграють російські пропагандисти.

Артем ЗАХАРЧЕНКО, кандидат наук із соціальних комунікацій, керівник ГО “CAT-UA”, а також команда Communication Analysis Team — Ukraine