Росія проти Новоросії. Розкол в середовищі сепаратистів поглиблюється

Як­що спочатку внутрішні конфлікти в “ЛНР” і “ДНР” намагалися замовчувати, не виносячи сміття з хати, а проросійські спікери демонстрували одностайний оптимізм, передрікаючи швидкий розпад України та створення на базі її південно-східних областей нового російського сателіта — “Новоросії”, то згодом увесь бруд внутрішніх чвар став виливатися в публічний простір. А останнім часом серед прихильників невизнаних республік узагалі намітився розкол на прокремлівський та антикремлівський блоки.

Час грає проти “ЛНР”  і “ДНР”. Навесні 2014-го численні “народні губернатори”  й польові командири досить легко змогли захопити владу на тлі тотального розчарування населення в чиновниках та величезного запиту на нові обличчя. Молоді, нікому не відомі мужики “з народу”, що вигукували популістські гасла із трибун, моментально заволоділи натовпом. Обіцянки “повернути добро, вкрадене олігархами”, та ввійти до складу “великої Росії” були саме тим, що хотіла чути тоді більшість жителів Луганщини й Донеччини. Однак варто було ораторам дорватися до влади і стати “народними мерами” та “губернаторами”, як економіка Донбасу полетіла шкереберть, а популярність їхня дещо згасла.

Від того моменту, коли вчорашні безробітні та дрібні шахраї дісталися до керма в регіоні, романтичний дух “русской вєсни” став поступово вивітрюватися. Через рік від недавньої ейфорії не залишилося й сліду. Мародерство, розграбування промислових підприємств, безгрошів’я, небачений розгул криміналу, вседозволеність оз­броєних людей дуже швидко остудили багато гарячих голів. Прихильників “ДНР” та “ЛНР”, а особливо Росії, звичайно, ще багато, одначе незадоволених подіями на Донбасі теж стає дедалі більше. Побачивши, на що насправді перетворилося “проголошення незалежності”, чимало прихильників “русской вєс­­ни” розчарувалися в “народних республіках”. Тепер Україні достатньо лише чекати й спостерігати за тим, як бойовики повільно сповзають у прірву.

Організаторам антиукраїнського путчу на Донбасі спочатку велося легко. Потрібно було лише нещадно критикувати київську владу й олігархів, закликаючи до погромів та відокремлення від України захоплених областей. Цього було достатньо, щоб здобути симпатії проросійського електорату. Однак відто­ді, як вуличні крикуни самі стали називатися владою, весь народний негатив цілком природно обернувся вже проти них — нових “депутатів” та “міністрів”. Одурманені полум’яними промовами та обіцянками близького раю, жителі Донбасу навесні 2015-го поступово стали усвідомлювати, що ніякого нового життя не буде, а при владі дивовижним чином залишилися представники старих місцевих “еліт”: люди Єфремова, Ахметова, Бобкова, Януковича, Звягільського, які від 1990-х установили контроль над Донбасом і більше його не втрачали. Правила не змінилися, середньостатистичний громадянин став іще безправнішим. Нові керівники взялися грабувати та вбивати ще більше за колишніх і загрузли в бійках один з одним.

Розв’язати війну і принести в жертву стільки життів для того, щоб замість Єфремова у Луганську заправляв його карикатурний денщик Плотницький, із якого знущаються навіть його соратники? Більшість жителів Луганщини явно хотіли не цього, коли минулої весни вривалися в будівлі СБУ та ОДА. Зростання неприязні людей до лідерів “ЛНР” та “ДНР” ігнорувати більше неможливо, тому провал проекту “Новоросія” почали визнавати навіть найвідчайдушніші його прихильники. Як часто буває у випадку невдач, у середовищі сепаратистів та співчутливців почався пошук винних.

Випади “новоросів” один проти одного стають щоразу гострішими. До цього моменту в середовищі ворогів української державності намітився виразний розкол на прокремлівську та антикремлівську фракції. Якщо перші вважають зразком для наслідування Путіна й сучасну Росію, то другі переконані, що останній давно вже “Новоросію” злив, а отже, треба діяти самим, усупереч безвольній і продажній еліті РФ.

Прокремлівських сепаратистів очолюють маріонеткові Захарченко та Плотницький. Неформальним лідером антикремлівців є, безумовно, Іґорь Стрєлков, який критикує Москву з ультраправих позицій.

Війна між двома крилами сепаратистського руху точиться неабияка. Учорашні соратники знешкоджують один одного з такою люттю, з якою не воюють проти “карателів хунти”. При цьому перемагає, звичайно, прокремлівська фракція, за якою стоять і реальні гроші, і реальний ресурс. Конкурентам не залишають навіть шансу: за потреби їх спалюють термобаричними зарядами або перетворюють на решето, не пропонуючи здатися.

Найяскравіший прояв конфлікту прокремлівських та антикремлівських сепаратистів — убивства й вигнання польових командирів “ЛНР” і “ДНР”, які не визнавали або критикували московських ставлеників у Луганську й Донецьку. Майже всіх, хто закликав іти на Київ, відкидав мінські угоди й щиро наполягав на необхідності створення незалежної “Новоросії”, безжально винищили за дивних обставин. В одному випадку грішили на якісь загадкові російські приват­но-військові компанії (“Вагнер”, “Еноты”), в іншому звинувачували в убивствах спецназ ГРУ РФ. Офіційний Кремль просуває тепер інший тренд: “ДНР” та “ЛНР” у складі України. Кому не подобається — доведеться або змиритись, або вмирати.

Поглибився розкол і на ме­діа-фронті. Радикальні ЗМІ, що радиційно співчували “ЛНР” і “ДНР”, тепер нещадно громлять їхніх лідерів за опортунізм та угодовство, ніби вони справді мо­­жуть щось вирішувати й діяти на свій розсуд. Прокремлівські ЗМІ, своєю чергою, просувають офіційну лінію Москви і всіляко паплюжать радикалів та занадто незалежних польових командирів. Особливо відзначився на цьому терені колишній український журналіст, а нині трудівник російської пропаганди Олександр Чаленко: “Багато “народних командирів” рангом старших і рангом молодших не тільки героїчно боролися на фронті, а й займалися віджимом будинків, машин, майна, грошей зазвичай у місцевих ділових людей, яких попередньо могли оголосити укропами або звинуватити у зв’язках із Києвом. А могли й без усіляких причин відібрати дорогий Mercedes. Для потреб фронту. Донбас у підсум­­ку знову повернувся в 1990-ті. Знову з’явилися рекет і кришування. Багато командирів са­мі визначали той ступінь криміна­­лу, який вони могли собі дозволити. Деякі з них узагалі взялися за викрадення людей, вимагаючи за них викуп у їхніх заможних родичів. Мало того, будь-який простий громадянин міг спокійно опинитися “на підва­­лі” (просто не сподобалося в ньому щось ополченцям) і просидіти там кілька місяців, а то й просто там згинути, якщо його родичі не постаралися всіма правдами й неправдами його витягнути із зіндану”.

Щойно “ополченці” переста­­ли бути потрібні Кремлю, російська пропаганда перевела їх із розряду героїв у розряд бандитів. Це загалом-то недалеко від істини. Зрозуміло, що настільки цинічні дії відштовхнули від про­­кремлівських проектів “ДНР” і “ЛНР” багатьох прихильників навіть із росій­сько-патріотич­ного табору. Ось тільки сьогодні вони опинилися в тому самому становиці, що Україна торік. Про­­паганда переконує суспільство, що розправи над ними — це доб­­ре, а військова міць Кремля не залишає їм шансів на перемогу.

Радикальні націоналісти, чорно­­сотенці, імперці всіх мастей, романтики, які оспівували “Новоросію” як нову російську державу майбутнього, раптом зро­­зуміли, що стали жертвами чергової олігархічної авантюри, а сама “Новоросія” виявилася чимось на зразок акціонерного товариства “МММ”. Не випадково Денис Пушилін із “ДНР” був активним учасником цієї фінансової піраміди.

Відомий письменник-на­ціо­наліст, засновник партії “Другая Россия” Едуард Лімонов спочатку активно співпрацював із Кремлем у справі агресії проти України й посилав своїх людей на Донбас, де вони воювали в так званих інтербригадах. Однак 1 травня цій співпраці настав кінець. Лімоновців у Донецьку заарештували й кинули в підвал бойовики “ДНР”. За словами самого літератора-політика, зроблено це було за наказом радника президента РФ Владіслава Суркова, який поставив завдання прибрати з Донбасу бойовиків, вірних Лімонову.

“Наші хлопці в кількості трьох осіб вийшли сьогодні на Першотравень. Треба сказати, що народу загалом зібралося небагато. Перед пам’ятником Лєніну було від сили 10 осіб. Наші були із прапорами. Через кілька хвилин під’їхали співробітники МГБ і забрали наших. Ще через кілька хвилин емгебешники приїхали в наш офіс і затримали там двох журналістів, серед яких Іґорь Бойков із газети “Завтра”. До пів на десяту вечора стало відомо, що всіх п’ятьох у підсумку затримали на 72 год… Москва, за нашою інформацією, в особі Суркова, я так розумію, попросила ДНР нацболів із ДНР прибрати. І в ДНР не змогли відмовити, оскільки підтримка РФ для них важливіша за підтримку нацболів”, — зізнався Лімонов.

Із кожним днем свого існування “ДНР” і “ЛНР” бачаться щораз дурнішою витівкою, і це вже зрозуміло багатьом учорашнім прихильникам сепаратистів. Досить було почекати лише рік, щоб організатори антиукраїнського путчу на Донбасі дискредитували себе міжусобицями, криміналом та непрофесіоналізмом. І надалі негатив проти них тільки накопичуватиметься.

Криворукість лідерів “ЛНР” і “ДНР” та їхніх кремлівських кураторів виявилася не менш небезпечною зброєю проти сепаратизму, ніж українська армія. Розкол у середовищі прихильників “Новоросії” поглиблюється. І напевне ми ще станемо свідками його руйнівної дії. Все-та­­ки тисячі людей зі зброєю та мрією про відтворення радянської імперії досить серйозний фактор. Ось тільки тепер діє він уже не так проти України, як проти Росії.

Денис КАЗАНСЬКИЙ