Росія і Китай створюють тоталітарний тандем

“Країнам, що наклали вето на резолюцію, доведеться нести відповідальність перед сирійцями, які борються за свободу, а також захисниками прав людини по всьому світу”, — сказала Гілларі Клінтон. То що, чи Росія і Китай готові протиставити себе всьому демократичному світу?

Ситуація дедалі більше загострюється, тому арабські народи хочуть і чекають міжнародного втручання, котре б змогло захистити цивільних осіб у Сирії від гніту тирана Башара Асада. Однак проблема полягає в тому, що війна диктатора Асада з сирійцями і його геноцид сирійського народу відбувається за прямої підтримки неосталінської Росії, яка не лише підтримує правлячий баасистський режим зброєю (БААС — Партія арабського соціалістичного відродження), а й і блокує резолюції щодо Сирії в ООН.

Проте наразі міжнародне втручання в сирійські події є доволі проблематичним. Звісно, можна було б спробувати повторити варіант часткового втручання (без введення наземних військ), як це вже відбулося в Лівії. Однак за ситуації, коли опозиційним силам у Сирії так і не вдалося об’єднатися, дуже непросто мати справу з кимось конкретно. І слід зважати, що крім тоталітарного тандему Росії та Китаю, який не готовий допомагати Башару Асаду воєнною силою, є ще й Іран, котрий цілком здатен повестися на авантюрне введення своїх військових сил для підтримки режиму диктатора.

Сирія — надійний друг Росії

Проте особливу роль на сирійському напрямку відіграє Російська Федерація. Вона щороку укладає військові та економічні угоди з Сирією на мільярди доларів. Крім того, Сирія — єдиний надійний друг Росії серед арабських держав, який забезпечує вихід на арабо-ізраїльські переговори про мир. Тут Росія зберігає привілеї, що залишилися у неї з часів радянської наддержави. Йдеться, зокрема, про військово-морську базу в сирійському місті Тартус, у який під час плавання в Середземному морі заходять такі бойові кораблі, як атомний ракетний крейсер “Петр Великий”. А навколо такої бази має бути розгорнуто сучасну систему ППО. А такі системи цілком можуть використовуватися для відбиття нальотів ізраїльських літаків в разі загострення відносин між двома країнами. “База в Тартусі, — пише сирійська загальнонаціональна газета Al-Ba`ath, — забезпечує щит протиповітряної оборони для частин країни, які є стратегічно важливими, особливо в разі війни. Це переважно Дамаск і прилегла до столиці частина територій, які були б захищені або від ізраїльського, або від американського повітряного бомбардування”.

Власне, можна цілком говорити про військово-морський симбіоз Росії та Сирії. Сучасна Росія докладає неабияких зусиль для того, щоб повернути свій колишній вплив на Близькому Сході.

Арабський світ бачить у цьому поверненні можливість протиставити союз із Росією традиційному союзу Ізраїлю зі Сполученими Штатами і посилити арабські позиції. Водночас нинішня російська стратегія в епоху глобалізації докорінно відрізняється від старої стратегії Радянського Союзу епохи біполярної системи. Для Російської Федерації головне — не поширення комуністичної ідеології по всьому світу, а більш прагматичні підходи, які в епоху глобалізації мають далекосяжні цілі.

Прагнення Росії будь-що не допустити усунення диктатора Башара Асада можна пояснити тим, що у Кремлі, вочевидь, мають далекоглядні плани, які стосуються того, що Сирія має стати складовою російської глобальної стратегії, а отже, закономірно почне обслуговувати російські стратегічні інтереси.

У свою чергу, Піднебесна так завзято захищає режим Асада, тому що там побоюються, що Арабська весна може надихнути до непокори владі та протестів китайців. Але важливіше інше: Китай і Росія дедалі частіше об’єднують свої зусилля задля того, щоби спільно протидіяти спробам Заходу (як це вони розуміють) за допомогою санкцій “завізувати” в ООН зміну у тих чи інших країнах правлячих недемократичних режимів на прозахідні.

Китай не так часто накладає вето в Раді Безпеки. І, як зазначають американські експерти, китайці не наклали б вето, якщо б Росія не йшла в авангарді цього питання. Позаяк їм із конфіденційних джерел стало відомо, що китайські делегати сказали іншим дипломатам, що на них тиснула Москва, вимагаючи не утримуватися під час голосування.

У цьому випадку китайське керівництво прагне досягти декількох цілей. Воно не лише намагається уникнути проникнення бацили Арабської весни до своєї країни, а й захистити свої комерційні інтереси, обираючи статус-кво, а не зміни і непередбачуване майбутнє.

Росії, яка після успішних арабських революцій в близькосхідному регіоні втрачає там союзників, намагається не допустити усунення Асада. І на це є кілька вагомих для неї причин. Російська дипломатія не хоче повторення лівійського сценарію, за якого Захід, на її думку, обдурив її і перевищив оонівські повноваження, спробувавши повалити Каддафі.

Також у час кризи і скорочення соціальних витрат Кремль найбільше боїться народного бунту, і це вето — спосіб дати зрозуміти російському населенню і всьому світові, що він регулюватиме внутрішні проблеми по-своєму.

Збереження статусу постачальника зброї

Крім того, Росія хоче зберегти статус найбільшого постачальника зброї до Сирії і свою останню військово-морську базу на Середземному морі, в Тартусі.

Історія близьких військових і комерційних зв'язків Росії та Сирії доволі тривала. Так, батько нинішнього президента Хафез Асад, який здобув освіту в Москві, покладався на військову допомогу СРСР під час численних арабо-ізраїльських воєн. На разі обсяг чинних військових контрактів між двома країнами становить $4 млрд. І крім продажу винищувачів і танків, Росія має різні інтереси в Сирії, серед яких нафта, природний газ і цемент. На сьогодні Росія посідає п'яте місце серед торговельних партнерів Сирії.

Близькі до російського керівництва експерти пояснюють це тим, що Москва зробила свою ставку на Асада. Але тільки-но стане ясно, що опозиція зрівнюється з ним за силою і з'явиться можливість її перемоги, Росія змінить свою поведінку. Хоча явно сподівання Кремля виглядають дещо наївними. Адже очевидно, що на Близькому Сході авторитарні режими, які побудовані та діють донині за зразками застарілої радянської моделі, один за одним зазнають краху. Тому навряд чи режим Башара Асада в Сирії має шанси протриматися довго.

Однак путінська Росія нині явно не готова до втрати ринків постачання зброї на Близькому Сході. Хоча Росія і Китай можуть зайняти на близькосхідному ринку лише одну нову нішу — постачання обладнання для розгону вуличних заворушень, яким Захід остерігається торгувати на тлі хвилювань у регіоні.

При цьому Сполучені Штати і Європа, завдяки тривалим альянсам і програмам допомоги, застовпили за собою найважливіші ринки — Саудівську Аравію і Єгипет. А традиційні покупці російської зброї, наприклад, Сирія і Лівія, після зміни там режимів, можливо, знайдуть інших постачальників. Адже нове керівництво Лівії уже заявило, що при укладанні нафтових контрактів віддасть перевагу тим країнам НАТО, які відіграли вирішальну роль у громадянській війні. Тому росіяни не можуть собі дозволити втратити й іншого великого покупця російського озброєння Башара Асада і відмовитися від постачання зброї до Сирії.

Спільне голосування тандему Росія — Китай в Раді Безпеки ООН можна спробувати пояснити й іншими чинниками. Адже воно відбулося через два тижні після того, як прем'єр-міністр Росії Владімір Путін засвідчив свої наміри балотуватися на посаду президента країни у 2012 році. Тому виглядає, що Путін підтверджує свій обраний ще певний час тому курс на Пекін. Кремль завжди надає велике значення політичній символіці, а китайські керівники ніколи не приховували свої теплі почуття до Путіна.

А 11 жовтня ВВП прибув до Пекіна, де заплановані переговори з лідерами Китаю, присвячені спільним інтересам і діям в енергетичній галузі та обговоренню ситуації в Сирії та навколо неї, питанням координації спільних дій обох держав у цій ситуації. Адже “подвійне вето” щодо питання Сирії у Раді Безпеки ООН надає китайсько-російському партнерству нового виміру.

До речі, перед самим відльотом Путіна до Пекіна відбулася ще одна значуща подія. До Москви прибула делегація, яка іменує себе представниками сирійської патріотичної опозиції, щоб подякувати Росії та Китаю за їхнє вето у Раді Безпеки ООН. Мовляв, лише орієнтовані на НАТО антипатріоти хотіли б, щоб у Сирії розігрувався з санкції ООН “лівійський сценарій”, а справжні патріоти готові до переговорів із Асадом і вони проти його скинення.

Цікаво, що в ролі цих “опозиціонерів-патріотів” виступають сирійські комуністи — давня і надійна креатура Москви у цій країні. Що дає змогу прогнозувати подальше використання цього новознайденого політтехнологічного важеля для підтримки режиму Асада та протидії Заходу — ось дивіться, є справжня патріотична опозиція в Сирії, а не ваша кишенькова, емігрантська, яка отаборилася у Стамбулі. Хтозна, можливо, цей прийом виведення на арену керованих із Москви “опозиціонерів-патріотів” буде використаний Кремлем не лише в Сирії, яка фактично є полігоном для обкатки нових російських геополітичних технологій.

Невдале “перезавантаження”

Владімір Путін їде до Китаю під час значного погіршення відносин Росії із Заходом, особливо зі Сполученими Штатами. Скидається на те, що “перезавантаження” відносин Америки і Росії застопорилося, і годинник їхніх відносин почав відлік часу назад до початку епохи президентства Барака Обами.

Не виключено, що також предметом переговорів Путіна в Пекіні стануть російські та китайські інтереси безпеки, в рамках яких тандем Росія — Китай прагнутиме відреагувати на нещодавнє рішення Адміністрації президента США Барака Обами відродити стратегію “Великої Центральної Азії”. Цей проект тепер у Вашингтоні називають “Шовковий шлях”, і він має розширити сферу впливу Сполучених Штатів та їхніх європейських союзників у цьому регіоні, пов'язуючи з нею стабілізацію ситуації в Афганістані, де НАТО відіграє ключову роль.

“Шовковий шлях” — це проект, який має багато спільного з орієнтацією стратегії “Великої Центральної Азії” часів, коли Джордж Буш-молодший був президентом Америки, а саме — стримувати російські і китайські впливи у Центральній Азії.

В разі підтримки проекту президента Обами Москва і Пекін можуть піддатися значному тиску. “Шовковий шлях” користується підтримкою європейських держав і пов'язаний зі стабілізацією ситуації в Афганістані. В цьому сенсі Вашингтон дуже сподівається вибудувати міжнародний консенсус на користь проекту на майбутній конференції по Афганістану, котра має відбутися у Стамбулі 2 листопада.

Між тим, дедалі більше ознак того, що Узбекистан готовий підтримати прагнення США і НАТО щодо збільшення їхнього впливу у Центральній Азії. Зі свого боку, Америка готова розпочати значне розширення військової співпраці з Узбекистаном, зокрема, і щодо постачання озброєнь. До цієї останньої тенденції додається перспектива ймовірної тривалої військової присутності США в Афганістані, що суперечить регіональним інтересам Росії та Китаю.

Тому Москва вважає за необхідне розробити свою контрстратегію. В цьому сенсі стає зрозумілішою остання пропозиція Владіміра Путіна щодо формування Євразійського союзу. Російський прем’єр цим намагатиметься запобігти впливам Заходу в Центральній Азії, альтернативою чому, як він вважає, є поширення Єдиного економічного простору Росії, крім Казахстану та Білорусі, і на Україну. Можна спрогнозувати, що саме це є основною програмою нового циклу президентства Владіміра Путіна в 2012 році.

І, як зазначає провідна комуністична китайська газета People's Daily, даючи високу оцінку тандему Китаю з Кремлем: “важливо забезпечити, щоб Росія, як і раніше, зберігала стабільність і досягла стійкого розвитку, щоб відновити свій статус великої держави”.

Віктор КАСПРУК