Ринок нашої неволі

Чи згодні ми, теперішнє покоління українців, жити в економіці, у якій одні нахабно багатіють, обдурюють громадян, крадуть і махлюють з державними фінансами, а більшості людей залишаються крихти, які пояснюються непопулярною політикою й демографічними хвилями?

Що це за модель така і чи до неї прагнули українці, відмовившись від тоталітарного економічного устрою і заявивши про реформаторство у ринковому напрямку?

Що, врешті-решт, може принести людям і усій країні економічна система, побудована в Україні, і чи можна спокійно спостерігати за плодами її функціонування?

Дійсна ринкова система у цивілізованому світі виступає організатором і координатором життя суспільства. Це не місце продажу, як іноді тлумачиться поняття “ринок”. Це інструмент створення зв'язків, співпраці та об'єднання мільйонів людей.

Завдяки ньому, зерно необхідної якості, вирощене на полях Одещини, потрапляє за допомогою автоперевізника саме до тих млинарських підприємств, які передають свою продукцію київським пекарям та кондитерам, які в свою чергу мають вчасно направити вироблені ними тістечка і шматочки торта до кав'ярні, у якій споживач в певний день захоче замовити їх о 5-й по обіді.

Координацію всіх учасників цього шляху забезпечує ринкова система і ніхто не може її замінити. Усі партнери прилаштовуються до її вимог і співпрацюють за її допомогою. Вона всюдисуща і без неї настає розлад.

Без неї обходяться лише чотири суб'єкти: сім'я, підприємство, громадська організація і держава, але тільки тоді, коли стосунки між людьми не виходять за межі цих структур.

Коли ж вони контактують між собою, то мають підкорятися законам, правилам та етиці ринкових відносин. Таким чином суспільство забезпечує оптимуми витрат енергії і часу для свого функціонування.

Так вдається досягнути найкращого прилаштування мільйонів індивідів, мирного вирішення різних суперечок і протиборств, орієнтації думок і дій на продуктивне співіснування.

В цілому, ринкова система відзначається декількома головними принциповими якостями.

По-перше, це добровільність участі та дій усіх суб'єктів відносин, а для цього має існувати свобода підприємництва і вибору.

По-друге, це вартісна еквівалентність обміну на ринку між покупцями і продавцями цінностей за допомогою суспільно визнаних цін, тобто визнаних самими сторонами торгівлі.

До складу ринкових цінностей також входять господарські комплекси і робоча сила, що відрізняється і ціноутворенням, і типом купівлі-продажу, а також заборонені законом об'єкти, такі як наркотики, люди і їх органи, порнографічні носії, але про це в іншому матеріалі.

По-третє, це грошова основа визначення вартості, цін, еквівалентності обміну та уніфікації ринкових цінностей, регулювання ринкових пропорцій — за сурогатної грошової системи усі ці визначення неможливі.

По-четверте, ринковій системі характерна конкуренція між учасниками купівлі-продажу і можливостями вибору на ринку товарів та послуг.

По-п'яте, це самочинна дія, самоорганізація та автоматизм встановлення стосунків, розподілу цінностей, регулювання ринкових пропорцій.

А тепер варто подивитися яка система побудована в Україні, чи відповідає вона цим ознакам і наскільки ми наблизились до цивілізованого ринку.

Добра воля чи примус?

Смію заявити, що українську систему не можна назвати справді ринковою. Останній притаманна добровільність виконання всіх операцій. Це проявляється хоча б у тому, що за ринкових відносин:

— продавці роблять вигідні пропозиції у розрахунку на добровільну позитивну відповідь покупців;

— ціни узгоджені між першими і другими, та є прийнятними для них;

— товари продаються та купуються без примусу і покупець має можливість вибору або відмови;

— права власності на товар і передача цих прав через купівлю-продаж є прозорими і захищеними;

— платежі за куплені активи повинні надходити обов'язково і бути гарантованими.

А що ж в українській дійсності. Тарифи на комунальні, енергетичні, комунікаційні, ТВ-кабельні та інші послуги, що надаються до житлових об'єктів, диктуються постачальниками.

Їх якість і фактичне надання визначається тими ж постачальниками. Наприклад, за опалення люди платять поза тарифами і обсягами послуг, оскільки платежі розписані протягом року, а послуги надходять тільки шість холодних місяців.

Люди не можуть відмовитися від звичних комунальних послуг на користь альтернативних варіантів опалення, енергозабезпечення, зв'язку, телевізійного сигналу чи фіксованої веб-мережі. “Воля-Кабель” змушує клієнтів погоджуватися на пакети програм, визначені самим постачальником послуги, відповідно клієнт не може скласти власний пакет.

Точно таким же чином поступають інвестиційні компанії, які надають громадянам можливість купувати не акції підприємств, а їхні пакети, тобто набори акцій різних товариств.

Також вчиняють нові приватні платні лікувальні заклади, які пропонують “комплексні обстеження стану здоров'я” за повним ланцюгом достатньо коштовних діагностичних досліджень і аналізів без вибору і відбору пацієнтами.

Дуже нагадує радянські комплексні обіди і продаж дефіцитних термосів чи тортів із шкарпетками чи мороженою рибою у “нагрузку”.

Мешканці усунуті від визначення чи узгодження тарифів на комунальні послуги, проте влада змусила їх нести повну матеріальну відповідальність за несплату послуг за цими тарифами.

Самі ж комунальні, енергетичні та телекомунікаційні підприємства не є реально відповідальними за своїми фінансовими зобов'язаннями: з усіх владних кабінетів лунають заяви про збитковість сектору ЖКГ.

Уряд пропонує у 2011 році списати 36 мільярдів гривень його боргів, а президент вже підписав закон про списання 24 мільярдів боргів ТЕК, хоча не було жодного випадку визнання підприємств цього сектору банкрутами.

Суди, як відомо, часто приймають саме їх сторону у конфліктах зі споживачами. Як це розуміти і як це узгоджується з Конституцією країни?

Чи узгоджують з клієнтами тарифи на свої послуги українські банки, залізничні та авіаційні компанії, страхові агентства, метрополітени чи маршрутні таксомотори?

Може, банкіри знаходять компроміси з власниками строкових депозитів при зміні процентних ставок? Чи вони не штрафують власників вкладів, які відмовляються від сервісу банків, що в односторонньому порядку змінили умови діючих угод?

Чи відповідають принципу недоторканості права власності продавців на товари і послуги вказівки уряду по встановленню верхньої планки роздрібних цін на гречку, олію, м'ясо, хліб, будь-які інші ринкові цінності, на обмеження рівня роздрібної торговельної націнки чи рентабельності виробництва якогось продукту?

А як діє “ринок” сільськогосподарської продукції: колективні господарства, агрокорпорації, фермери і селяни-одинаки здають свої товари, будь-то молоко, худоба, птиця, картопля, соняшник, зерно, горіх посередникам — заготівельним підприємствам, перекупникам, агентам переробних підприємств та іншим.

Також вони здають продукцію тим, хто приїде у село, і за ціну, яку призначить покупець, а він, зрозуміло, платить по-мінімуму. Оплата і строки платежу не гарантуються.

Еквівалентом можуть бути і промислові товари, що нерідко примусово надаються селянам — паливо, запчастини, добрива, посівні і будматеріали, комбікорм, борошно, цукор та інші, в тому числі такі, які не мають збуту у містах.

Цим вдруге порушується паритет цін між сільським і міським господарством на користь останнього, що володіє ситуацією. Не отримуючи або отримуючи обмаль грошей, аграрії не можуть придбати дійсно необхідні їм активи.

Сільські жителі залишаються без вибору, вони не можуть відмовитися від послуг прибульців-”партнерів” та дістатися до великих міст і самим торгувати. У них немає вільних коштів і фінансових накопичень. Наслідком є загальна депресія на селі.

Ясно, що у всіх цих та тисячі інших випадків добровільність ринкових операцій не має місця. Через це не можуть бути встановленні реальні, прийнятні для сторін, а отже точні, щодо оцінки вартості, ціни. Останні викривлені.

Вони приносять більші доходи тим, хто не заслуговує на це з огляду на суспільне визнання. Їх невиправдані, незаслужені доходи притягують у відповідні сектори, господарства і виробництва неправдиво великі ресурси праці, енергії, капіталу, залишаючи інші галузі і підприємства виснаженими.

Наслідок — розподіл ресурсів суспільства, а отже і його витрати здійснюються не на користь суспільства. Це і є неефективне господарювання.

Хижаки на свободі

Другою ключовою відмінністю ринкової системи є еквівалентність обміну, тобто забезпечення вартісної тотожності того, що віддає учасник обміну, — тому, що він отримує (quid pro quo — послуга за послугу, лат.).

Ця тотожність включає декілька внутрішніх складових. Це рівність прав продавця і покупця на усіх етапах відносин — при визначенні ціни товарів, встановленні зобов'язань сторін за угодою купівлі-продажу, укладанні та виконанні угоди, отриманні інформації щодо властивостей, якості, складу, характеристик товару, симетричність інформації для продавця і покупця і підтвердження цієї інформації у процесі споживання.

Не буває еквівалентності обміну без конкуренції між продавцями і між покупцями, можливості вибору товару і вибору контрагента угоди — ці передумови є запорукою визначення цін, за яких врівноважуються ринкові попит і пропозиція.

Повинно існувати обов'язкове відшкодування збитків, завданих іншій стороні угоди через невиконання останньої. В обміні застосовуються грошові знаки або інші засоби — цінні папери, золото, коштовності, тощо — оцінки вартості і платежу, що адекватно вимірюють ринкову вартість товару.

За згодою сторін, плата може надходити до, у момент або після отримання товару покупцем, що має супроводжуватися наданням знижок з ціни або нарахуванням відсотків до неї.

Не можлива еквівалентність обміну без стабільності купівельної спроможності грошових знаків та їхньої безумовної конвертованості у будь-які предмети обміну, включаючи іноземні грошові знаки, що в свою чергу є запорукою еквівалентності міжнародної торгівлі.

Ще одним обов'язковим фактором є правова належність грошових знаків не державі чи Нацбанку, а кожному, в чиїх руках чи на чиїх рахунках вони знаходяться.

Але наскільки еквівалентними є економічні відносини в Україні?

По-перше, немає рівності прав сторін. Найвищі ціни, які ми платимо за ліки не означають, що препарат відповідає інструкції в упаковці і принесе нам очікувану користь.

Експерти з фармацевтичного ринку заявляють, що 30% ліків є фальшивими. Не менш заплутаними є наші стосунки з майстрами з ремонту телевізора чи автомобіля: ми не можемо бути впевненими, що вони замінили зношену деталь, а не іншу, замість якої встановили елемент старого, розібраного на запчастини авто або ТВ?

Неможливо також перевірити склад і чистоту бензину, за який заплачено на заправці вищу ціну. Якщо подивитися на угоди між замовником нової квартири, так званим інвестором і генеральним замовником будівництва житлового будинку, то жодних зобов'язань останнього при порушенні умов контракту немає.

Покупець не може змінити договірні положення, не має права оскаржити навіть підвищення ціни, односторонньо продиктованого будівельною компанією у ході будівництва, або вимагати компенсації за невиконання робіт, але гроші має заплатити виключно наперед.

Ці договори ніде не реєструються, посередники зникають. Тому виникають скандали типу Еліта-центру, але влада не робить жодних висновків. Інша сфера — послуги ЖКГ.

Споживачі не мають права внести зміни в платіжки, виставлені Київенерго, ЖЕКом або Воля-Кабелем, хоча квартири цілими тижнями могли не отримувати енергетичні або провайдерські послуги.

Не дозволяється встановлювати лічильники концентрації природного газу, що подається, і ми платимо за кубометри інертного складу.

Компанія Київенерго сама встановлює штрафи, без жодних угод зі споживачами. Кому скаржитися, коли оператор Київстар доставляє мої смс-ки абоненту із запізненням на добу або дві?

Чи можемо ми з вами вимагати матеріальної компенсації від МАУ чи Аеросвіту за відкладення польоту або за недоставлений вчасно чи зіпсований багаж?

Значно гірше після отруєння зіпсованими харчовими продуктами — не існує жодного механізму виставлення індивідуальної претензії і отримання сатисфакції. Таких прикладів потурання прав споживачів можна наводити ще тисячі.

Звичайним явищем поступово стає навмисна дезінформація споживачів. Споживачів шельмують, коли заманюють безпроцентними кредитами — шляхом визначення валютою кредиту рублів чи доларів і призначення пониженого їх курсу, тощо.

Переклеювання етикеток з датами виготовлення і придатності товарів — нахабний виклик супермаркетів усім людям. Спостерігається й шахрайство на різниці в цінах, вказаних у штрих-кодах, які пробиваються на касах, і на цінниках на полицях.

Спрага наживи штовхає до виготовлення напівфабрикатів і страв з протухлого м'яса та гнилих овочів. Консервні фабрики штампують на лейбах: “без ГМО”, хоча самі не знають історію виведення і вирощування харчової сировини, яку вони переробляють.

Адже лабораторні потужності для визначення генних структур в Україні не можуть перевіряти навіть вибірково і сотої частини продовольства, що продається.

Вже банальним стало розкриття таємниці полішинеля про ковбасні вироби та більшість видів сметани, які “фабрикуються” не з натуральних компонентів. А “брендовий” одяг, що завозиться в Україну і пропонується за захмарними цінами, виготовлений, як правило, з низькопробних, дешевих матеріалів і далеко за межами країн-законодавців моди. А бірки про це не повідомляють.

Свою ірраціональність вносить також публічна реклама, яка часто апелює до емоційних реакцій і має на меті впливати на уявлення людей, а не повідомляє про наявні товари й послуги.

Бізнесмени, що замовляють рекламу, маніпулюють споживачами, нав'язують їм товарні цінності, що погано продаються або є свідомо сурогатними, а тому, дешевшими у виробництві.

Це не ті, яким надають переваги люди, які є корисними і відповідають платіжним можливостям покупців. Протягом рекламної паузи гіпнотичний сеанс навколо одного сюжету може повторюватися 5 і більше разів. Про таку “дрібницю”, як посилення звуку під час такої паузи не варто й згадувати.

Для частини людей цього достатньо, щоб втратити здатність раціонального вибору. Згадаймо психологічний тиск у напрямку “Кока-Коли і відірвись по повній”, клею “Корега”, “а в мене секс був”, Інтернет-конекту безлімітного, “Танцюють всі!”.

Вже не кажучи про “Таміфлю”. Телеекран щодня приносить нам подібні шедеври.

Усі ці явища є фрагментами масштабного полотна — відображення нееквівалентного обміну, незаконного збагачення маніпуляторів свідомістю і потребами людей, безглуздого витрачання останніми грошей і в результаті — штучного зменшення обсягів реального людського споживання.

Методи проштовхування товарів і обдурення покупців дестимулюють виробництво: шарлатанство дає значно легші прибутки. Як побічний ефект: вартісна нееквівалентність постійно порушує відповідність попиту і пропозиції у різних сегментах сфер обміну, а тому — підштовхує в них систематичне інфляційне зростання цін.

Порушення еквівалентності обміну так само, як і примус в актах купівлі-продажу, спричиняє викривлення цін, породжує дефіцити, спотворює суспільний розподіл прибутків і ресурсів.

Це призводить до безглуздих інвестицій, неефективного витрачання суспільних благ і, як наслідок, до низької якості життя людей. Так можна дійти до загальної деградації.

Володимир ЛАНОВИЙ