Революція закінчилась. Забудьте

Мудрий і вічний, тому що мудрий, Микола Васильович Гоголь зазначав: “...бывает время, когда нельзя иначе устремить общество или даже всё поколение к прекрасному, пока не покажешь всю глубину его настоящей мерзости…”.

Те, що відбувається в країні, — є надзвичайно потужним процесом. Революції не буде, та вона і не потрібна, тому що те, що відбувається — значиміше і змістовніше від революції.

А саме: змінюємось ми! Ще Іван Бунін зазначав: “...революция есть только кровавая игра в перемену местами, всегда кончающаяся только тем, что народ, даже если ему удалось некоторое время посидеть, попировать и побушевать на господском месте, всегда в конец концов попадет из огня да в полымя…”/

Зміни, що відбуваються, проявляються в тому, що до нас приходить усвідомлення засадничих понять. Ми починаємо не просто говорити, як вивчений урок, що демократія — основа пристойного життя, а переконуємось в цьому.

Незалежність судів — це не красивий і очевидний реверанс у розмові, а нагальна життєва потреба суспільства, це не лозунг кампанії, а практика кожного дня.

Ми “шкірою” відчуваємо, що Свобода слова — це суспільне благо, яке належить кожному, і маніпуляція ним — це втручання у суверенний простір особи.

Кожен день нинішнього життя переконує нас, що діалог між владою, бізнесом і суспільством повинні вести ми самі, а не віддавати його на поталу політиків та політтехнологів.

Практика нам засвідчує, що “правоохоронець” і “силовик” — це суть різні категорії. А усвідомлення цього дає підстави зробити свідомий, а не формальний вибір на бік “Права”, а не “Сили”.

Тотальний песимізм суспільства переростає у розуміння того, що не величина забезпечення і широта недоторканості законодавця є причинами розгардіяшу, а відсутність його звітності і відповідальності перед людьми творить глум над Законом.

Політична апатія людей — це реакція на безпринципність і безідеологічність партій, відсутність відчуття єдності задекларованого і створеного.

“Фізіологічний” популізм, “духовні” спекуляції і маніпуляції, якими прикривається звичайна матеріальна жадоба політиків, усвідомлюються людьми і це усвідомлення творить нові очікування і настанови.

Нарешті капіталісти “на власній шкурі” переконались, що непорушність реєстрів і однозначний та прозорий інституційний простір обходяться значно дешевше від утримання будь-якого “даху” чи то політичного, чи то владного.

Класичний капіталізм продемонстрував, що він завжди є комерційно вигіднішим від будь-яких його національних імпровізацій і “перехідних специфік”.

Судова система здійснила для себе несподіване відкриття: виявляється, що є і такий фокус — корупції немає, але правосуддя теж! І слова про незалежність, об’єктивність та непідкупність, які вона успішно нівелювала, є не просто словами, чи необов’язковими настановами, а є способом існування системи.

Інакше, вона з незалежної гілки влади перетворюється на батіг влади виконавчої, яку легко можна застосувати до самої судової системи.

Бюрократ, нарешті, починає “місцем своєї гордості” реально відчувати, що догоджання як вищий пілотаж “професіоналізму”, несе з собою загрозу його існуванню, бо забаганки можуть бути безмежними, а з ними виникає така ж відповідальність.

В цих умовах чіткі і зрозумілі посадові інструкції, якими він нехтував, як зайвим клопотом, стають для нього інструментом виживання.

“Тихе болото” бюджетника сколихнулось, бо виявляється, що “усіх — багато, а всього — мало”, а “залізобетонна” настанова “аби не гірше” призводить лише до “гірше” і виявляється “замком на піску”.

Обиватель зрозумів, а радше, усвідомив, що він є не тільки власником квартири, саду, городу, гаражу і так далі, а є й носієм обов’язків щодо обслуговування цієї власності.

І якщо хтось замість нього, як це було і є, почне довільно встановлювати тарифи обслуговування цих обов’язків, то власність, замість сприяти розвитку особи, дуже легко перетвориться на хомут.

Майдан знову став у нагоді. Він заставив людей усвідомити, що був не способом вирішення проблем, а камертоном душ. Його основний посил — “Самому і спільно з громадою, а не хтось і у владі”. Рональд Рейган колись сказав прекрасну фразу: “Уряд не вирішує проблеми, він їх фінансує”.

Революції змінюють лише декорації.

Зараз — змінюємось ми. Ці зміни обов’язково сформують нові очікування, а відтак і новий суспільний договір. Ці очікування природним чином прикличуть нових виконавців, або принаймні “охаменуть” старих.

Мудрий Схід казав: не можеш змінити обставини — змінись сам. Країна, окрім розуміння, що так далі не можна, народжує нове усвідомлення змісту свого життя — суспільного договору, в якому голос народу і його прагнення ігнорувати більше не можна: ми не будемо скидати владу, ми її просто не визнаємо.

А це означає, що влада зникне, а разом з цим зникнуть і її повноваження, і владна рента, і владний “дах”.

Слідом зникнуть усі капітали побудовані на владних повноваженнях, на владній ренті і під владним “дахом”. Якщо хтось думає, що це забава, то нехай уявить собі перехрестя у час пік, де “зникли” ПДД, або атомну станцію, де ігноруються вимоги технологічного процесу.

Коли Свобода слова, Демократія, Незалежний суд і Справедливий закон будуть нами вистраждані і усвідомлені у очікуваннях, сформульовані у неформальних настановах, тоді з’явиться світ нової реальності, яка сформує новий суспільний договір, вкладе новий зміст у суспільний діалог, явить нову якість соціального капіталу і направить переговорну силу суспільства з манівців очікування на шлях самостійного творення свого майбутнього.

Якщо “наші партійні зубри” (старі і нові) не зрозуміють, що в країні з’явився інший народ, з яким потрібно змістовно говорити, а не театрально виступати, який потрібно чути і діяти, а не слухати і безвідповідально “косити” владну ренту, то їх чекає на виборах велика несподіванка, а після виборів — глибоке розчарування.

Ми вже інші. І для цього революцій не потрібно.

Свого часу Стів Джобс сформулював, як на мене, інтегральну характеристику цивілізаційної кризи: “Чим більше я спілкуюся з людьми, тим більше у мене складається враження, що їх життя — це змагання за звання найбагатшого покійника на цвинтарі”.

Наша влада нагадує щось подібне: похід у політичне небуття з найбільшими владними повноваженнями і найменшим визнанням людей, які, власне, і вирішують, що і хто є Влада.

Валентин ТКАЧ