Так само, як західні меншості реапропріюють назви, які раніше використовувалися виключно в негативному сенсі, так і в Україні багато людей з гордістю почали називати себе “бандерівцями” не асоціюючи це з конкретними політичними поглядами Степана Бандери, а виключно з тим, що така назва у негативному сенсі використовується російською пропагандою.
Ініційований Москвою “збройний конфлікт” у Донецькій та Луганській областях є “делегованою міждержавною війною” Росії проти України [5]. Створення благодатного ґрунту для політичної радикалізації та етно-центристської мобілізації патріотичних частин — і, таким чином, розпад української політичної нації — була і є одним з інструментів багатогранної “нелінійної” або “гібридної” російської війни проти постмайданної України [6]. Справді, внутрішньоукраїнське протистояння з приводу того, як адекватно реагувати на дії Кремля, все більше розділяє український політикум і відкриває точки входу для екстремістів [7]. Але на відміну від Італії та Німеччини в 1920-х роках або Сербії і Росії в 1990-х роках, величезні втрати країни, пов’язані з програною гарячою або “холодною” війною (тобто втрати життів, здоров’я, територій, доходів, заощаджень, інфраструктури і т. д.), незважаючи на свої значні обсяги в Україні, досі не привели до створення потужного українського ультранаціоналістичного руху [8].
Таблиця 1. Електоральні успіхи основних українських ультраправих партій в президентських виборах і пропорційних частинах парламентських виборів в 1998-2019 рр. у відсотках (заштриховані рядки — президентські вибори) [9].
| Партія/союз | Блок “Національний фронт” (КУН, УКРП & УРП) / УРП / КУН | УНА / УНА-УНСО / ПС | Блок “Менше слів” (ВПО-ДСУ & СНПУ) / ВОС | |
| Вибори | ||||
| 1998 (парламентські) | 2,71 (“Нацфронт”) | 0,39 (УНА) | 0,16 (“Менше слів”) | |
| 1999 (президентські) | ||||
| 2002 (парламентські) | 0,04 (УНА) | |||
| 2004 (президентські) | 0,02 (Козак, ОУН) | 0,17 (Корчинський) | ||
| 2006 (парламентські) | 0,06 (УНА) | 0,36 (ВОС) | ||
| 2007 (парламентські) | 0,76 (ВОС) | |||
| 2010 (президентські) | 1,43 (Тягнибок) | |||
| 2012 (парламентські) | 0,08 (УНА-УНСО) | 10,44 (ВОС) | ||
| 2014 (президентські) | 0,70 (Ярош)* | 1,16 (Тягнибок) | ||
| 2014 (парламентські) | 0,05 (КУН) | 1,81 (ПС) | 4,71 (ВОС) | |
| 2019 (президентські) | 1,62 (Кошулинський) | |||
| 2019 (парламентські) | 2,15 (ВОС)** | |||
* На президентських виборах 2014 р. Дмитро Ярош формально балотувався як незалежний кандидат, проте він був публічно відомий як лідер ПС.
** Виборчий список “Свободи” для парламентських виборів 2019 р. поєднав представників всіх більш чи менш значимих українських вкрай правих політичних партій, але був офіційно зареєстрований як список лише ВОС.
Абревіатури: ВОС — Всеукраїнське об’єднання “Свобода”, ВПО-ДСУ — Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України”, КУН — Конгрес українських націоналістів, ОУН — Організація українських націоналістів, ПС — Правий сектор, СНПУ — Соціал-національна партія України, УКРП — Українська консервативна республіканська партія, УРП — Українська республіканська партія, УНА — Українська національна асамблея, УНСО — Українська народна самооборона.
За пострадянський період всього два роки одна крайня права партія — Всеукраїнське об’єднання “Свобода” на чолі з Олегом Тягнибоком — мала невелику фракцію (37 із 450 місць) в національному законодавчому органі України з 12 грудня 2012 р. по 27 листопада 2014 р. [10]. Протягом приблизно дев’яти місяців у “Свободи” було, крім цього, декілька міністрів у першому постреволюційному уряді України в період з кінця лютого до кінця листопада 2014 р. На той момент ця обставина викликала міжнародне занепокоєння у зв’язку із, серед іншого, відомими антисемітськими тенденціями в “Свободі” [11].
Тим не менш, відносний успіх “Свободи” з результатом в 10,44% в пропорційній частині парламентських виборів в жовтні 2012 р. та її включення до першого уряду після Євромайдану виявилися єдиним коротким і загалом непоказовим епізодом (Таблиця 1). Крім того, відносний успіх крайніх правих в 2012-2014 роках був наслідком особливих політичних умов того часу [12]. Специфічні обставини, як незабаром з’ясувалося, тільки тимчасового підйому “Свободи”, а також її відносно освічений, проєвропейський і міський електорат у жовтні 2012 р. вже тоді вказували на те, що її відносно висока підтримка серед тодішніх українських виборців була радше винятковим, ніж симптоматичним явищем [13].
Серед іншого, коротке просування “Свободи” в політику на національному рівні було частково спровоковано активізацією російської медіакампанії і дипломатичної активності, спрямованої проти повороту України на Захід в результаті “Помаранчевої революції” і обрання націонал-ліберального політика Віктора Ющенка президентом в кінці 2004 р. [14]. Тимчасовий зліт “Свободи” також можна частково пояснити організаційним безладом в націонал-демократичному таборі, парламентські фракції якого в 2007-2012 роках мали досить мандатів для формування більшості у Верховній Раді. Проте “помаранчеві” сили не змогли утримати частину депутатів у своїх фракціях після того, як навесні 2010 р. втратили президентство і до влади прийшов Віктор Янукович [15].
Потрапляння “Свободи” до Верховної Ради після парламентських виборів 2012р. було перш за все реакцією на явно проросійську діяльність різних членів нового українського уряду з 2010 р [16]. Своєю явно проросійською культурною і зовнішньою політикою новообраний президент Віктор Янукович і його команда протягом майже двох років радикалізували більшу частину патріотичного, в тому числі і неекстремістского електорату України [17]. Більш того, в 2010-2012рр. робилися очевидні спроби “політтехнологів” Януковича штучно збільшити присутність у ЗМІ тоді ще позапарламентських українських крайніх правих, в першу чергу представників ВО “Свобода”, для того, щоб розділити загальний український патріотичний електорат і партійний спектр, і щоб отримати у вигляді “Свободи” зручного спаринг-партнера для майбутніх виборів [18].
Водночас низка депутатів обраних на попередніх парламентських виборах 2007р. за списками прозахідних блоків “Наша Україна — Народна самооборона” і Юлії Тимошенко зрадили в 2010р. свої парламентські мандати після того, як Янукович став президентом. Навесні-влітку 2010р. ці так звані “тушки” перейшли в проросійську правлячу коаліцію, яка підтримувала уряд Миколи Азарова [19]. На цьому тлі одна з ключових передвиборних обіцянок “Свободи” 2012р. (і це зобов’язання було виконане) полягала в тому, що її кандидати в депутати в разі обрання в Раду не зрадять мандат своїх виборців [20].
Після перемоги “Революції гідності” на початку 2014 р. “Свобода” з декількома міністрами увійшла в перший, перехідний, кабінет міністрів Арсенія Яценюка після Євромайдану. Це сталося, крім іншого, через явні розбіжності в “помаранчевому” таборі. Включення “Свободи” до нового уряду стало, зокрема, результатом розбіжностей між двома основними національно-демократичними фракціями — Всеукраїнським об’єднанням “Батьківщина”, з одного боку й “УДАР” (Український альянс за демократичні реформи) з іншого. Чвари серед націонал-демократів призвели до виключення УДАРу з постреволюційного тимчасового уряду, хоча лідер цієї партії Віталій Кличко був активним учасником Євромайдану і на момент перемоги революції найпопулярнішим демократичним політиком України [21].
Щоб уникнути однопартійного кабінету, наприкінці лютого 2014 р. “Батьківщина” передала “Свободі” чотири урядових посади — а саме, посади міністра оборони (Ігор Тенюх), міністра аграрної політики і продовольства (Ігор Швайка), міністра екології та природних ресурсів (Андрій Мохник), одного віце-прем’єра (Олександр Сич), а також Генерального прокурора (Олег Махніцький).
Протягом наступних дев’яти місяців “Свобода” Тягнибока багато в чому слідувала політичному лідерству націонал-демократів в уряді. Наприклад, міністр оборони від “Свободи” Ігор Тенюх (який подав у відставку вже наприкінці березня 2014 р.) погодився і підтримав спірне рішення українського керівництва не протистояти військовим шляхом насильницькій анексії Криму Росією в лютому-березні 2014 р. — позиція, яка неодноразово критикувалася різними праворадикальними активістами. У вересні 2014р. парламентська фракція “Свобода” одноголосно проголосувала за ратифікацію Угоди про асоціацію України з ЄС — порівняно незвичайна поведінка для європейської ультраправої партії.
Це і ряд інших аспектів тодішньої “Свободи” ознаменували її певний зсув у бік політичного центру під час і після Євромайдану.
Подальші сприятливі для українських етно-центристів зміни в складі загального електорату України відбулися в результаті анексії Криму та війни на Донбасі, що призвели до виключення з голосування мільйонів виборців, які навряд чи коли-небудь проголосували б за українські етноцентристські партії. Тим не менш, “Свобода” втратила більше половини своєї підтримки в процентному вираженні на парламентських виборах у жовтні 2014р. порівняно з результатом на попередніх виборах до Верховної Ради в жовтні 2012р. (Таблиця 1) [22]. З результатом в 4,7% в пропорційній частині вона не пройшла п’ятивідсотковий бар’єр і отримала лише кілька парламентських місць у Верховній Раді VIII скликання (2014-2019) через обрання деяких своїх кандидатів в одномандатних округах.
На наступних парламентських виборах у липні 2019р. виборча підтримка “Свободи” знову скоротилася більш ніж удвічі і склала всього 2,15%. Це сталося незважаючи на сприятливу для ультранаціоналістів зміну голосуючого населення України в 2014р., п’ять років війни із Росією та, на відміну від жовтня 2014 р., успішне формування єдиного списку крайніх правих сил, який включив усі релевантні українські етноцентристські партії ( Таблиця 1). Таким чином, станом на 2020р. ультраправий політичний рух України в цілому і провідна українська ультранаціоналістична партія зокрема знову опинилися на позиціях, на яких вони перебували в середині 2000-х років після ребрендингу колишньої Соціал-національної партії на Всеукраїнське об’єднання “Свобода”.
Повномасштабна революція, міждержавна війна, територіальні втрати, соціальні та інші нестатки, які відбулися в Україні в результаті Євромайдану, як це не парадоксально, не допомогли українському партійному ультранаціоналізму на електоральному полі. Натомість докорінні зміни українського суспільства з кінця 2013р., призвели до — або, принаймні, не завадили — нової відносно загальнонаціональної маргіналізації українських праворадикальних партій в результаті парламентських виборів 2014 і 2019 рр. [23].
Примітки
[1] Андреас Умланд — співробітник Шведського інституту міжнародних справ у Стокгольмі, доцент кафедри політології НаУКМА і редактор серії книг “Радянська і пострадянська політика і суспільство” та “Українські голоси”, що публікуються видавництвом ibidem-Verlag у Штутгарті. Електронна пошта: [email protected]. Дана стаття є результатом проекту “Колективні дії недержавних збройних угруповань в українському конфлікті: порівняння проросійських і українських недержавних збройних угруповань”, що фінансується Фондом Фольксваген, Німеччина. Див.: app.dimensions.ai/details/grant/grant.4974241. Проект також отримав підтримку від “Accommodation of Regional Diversity in Ukraine (ARDU): дослідницького проекту, фінансованого Науковою радою Норвегії (програма NORRUSS Plus)”. Див.: blogg.hioa.no/ardu/category/about-the-project/.
Більш детальні огляди включають в хронологічному порядку: Кулик В. Український націоналізм у незалежній Україні. — К., 1999; Kuzio T. Theoretical and Comparative Perspectives on Nationalism: New Directions in Cross-Cultural and Post-Communist Studies. — Stuttgart, 2007; Украинские правые экстремисты во время и после восстания 2013-2014 гг. // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. — 2003. — Т.13. — №1. — С.103-206; Russian Politics & Law. — 2013. — Vol.51(5, Special issue). — P.3—95; Special Issue. The Ukrainian Radical Right in Past and Present: Studies in Ideology, Memory and Politics / Umland A., Zaitsev O. (eds.) // Communist and Post-Communist Studies. — 2015. — Vol.48(2—3). — P.169—271; Нахманович В. Феномен “Свободи”: Виборці радикальних націоналістів у дзеркалі соціології. — К., 2016; Васильчук Є. Правий радикалізм в Україні. — Черкаси, 2018; Ліхачов В. Від Майдану праворуч: Революція, війна и ультраправі в Україні (2013—2016 роки). — К., 2020.
[2] Напр.: Dyczok M. Ukraine: Movement without Change, Change without Movement. — Abingdon, 2000; Lushnycky A. N., Riabchuk M. Ukraine on Its Meandering Path Between East and West. — Bern, 2009; Lang P., Aslund А. How Ukraine Became a Market Economy and Democracy. — Washington, 2009; Orange Revolution and Aftermath: Mobilization, Apathy, and the State in Ukraine / D’Anieri P. (ed.). — Baltimore, 2010.
[3] Revolution in Orange: The Origins of Ukraine’s Democratic Breakthrough / McFaul M., Aslund A. (eds.) — Washington, 2006; Wilson A. Ukraine’s Orange Revolution. — New Haven, 2006; Beyond Recognition? Ukraine and Europe after the Orange Revolution / Flikke G., Kisselyov S. (eds.) — Oslo, 2006; Aspects of the Orange Revolution / D’Anieri P., et al. (eds.) — 6 vols. — Stuttgart, 2007.
[4] Shekhovtsov A. The Ukrainian Revolution Is European and National // Eurozine. — 13 December 2013. — [Online]: http://www.eurozine.com/the-ukrainian-revolution-is-european-and-national/.
[5] Hauter J. Delegated Interstate War: Introducing an Addition to Armed Conflict Typologies. // Journal of Strategic Security. — 2019. — Vol.12(4). — P.90—103.
[6] Hosaka S. Welcome to Surkov’s Theater: Russian Political Technology in the Donbas War // Nationalities Papers. — 2019. — Vol.47(5). — P.750—773; Mykhnenko V. Causes and Consequences of the War in Eastern Ukraine: An Economic Geography Perspective. // Europe-Asia Studies. — 2020. — Vol.72(3). — P. 528—560.
[7] Umland A. How Moscow Is Subverting Ukraine’s Bid for Freedom // Foreign Policy. — 26 Feb. 2016. [Online]: foreignpolicy.com/2016/02/26/how-moscow-is-subverting-ukraines-bid-for-freedom/.
[8] Напр.: Bakic J. Right-Wing Extremism in Serbia. [International Policy Analysis]. — Berlin, 2013. [Online]: http://library.fes.de/pdf-files/id-moe/09659.pdf; Stojarová V. The Far Right in the Balkans. — Manchester, 2016; Kailitz S., Umland A. Why Fascists Took Over the Reichstag but Have Not Captured the Kremlin: A Comparison of Weimar Germany and Post-Soviet Russia // Nationalities Papers. — 2017. — Vol.45(2). — P.206—221; idem. How Post-Imperial Democracies Die: A Comparison of Weimar Germany and Post-Soviet Russia // Communist and Post-Communist Studies. — 2019. — Vol.52(2). — P.105—115.
[9] Umland A. The Right-Wing Extremisms of Post-Soviet Russia and Ukraine, 1991-2014: Hypotheses on Differences in Their Permutation and Performance // Annual Danyliw Research Seminar on Contemporary Ukraine “Ukraine 2014: Maidan, War, Geoplitics”, 30 October — 1 November 2014. University of Ottawa, Canada.
[10] Shekhovtsov A. From Para-Militarism to Radical Right-Wing Populism: The Rise of the Ukrainian Far-Right Party Svoboda // Right-wing populism in Europe : politics and discourse / Wodak R., Mral B., KhosraviNik M. (eds.) — London, 2013. — P.249—263.
[11] Лихачев В. Место антисемитизма в идеологии и пропаганде Всеукраинского объединения “Свобода” // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. — 2013. — Vol.9(1). — P.111—134.
[12] Likhachev V. Right-Wing Extremism on the Rise in Ukraine // Russian Politics and Law. — 2013. — Vol.51(5). — P.59—74.
[13] Белицер H. Всеукраинское объединение “Свобода” и его электорат, 2012-2013 // Идеология и политика. — 2013. — №2(4). — P.8—92.
[14] Про різні аспекти цього феномену: Umland A. Orange Revolution als Scheideweg: Demokratisierungsschub in der Ukraine. Restaurationsimpuls in Russland // Osteuropa. — 2009. — Vol.59(11). — P.109—120; Motyl A. Understanding Ukraine’s Ultranationalist Support // World Affairs (web edition). — 9 Dec. 2012. — [Online]: https://lingualeo.com/ru/jungle/understanding-ukraine039s-ultranationalist-support-162651; Meister S. Isolation and Propaganda: The Roots and Instruments of Russia’s Disinformation Campaign // Transatlantic Academy Paper. — 2016.— Series
6. [Online]: http://dgap.org/system/files/article_pdfs/meister_isolationpropoganda_apr16_web_1.pdf.
[15] Umland A. Does Yanukovich’s Coalition Government Have a Popular Mandate? The “Tushki” and Decline of Ukrainian Representative Democracy // Foreign Policy Journal. — 27 Mar. 2010. [Online]: foreignpolicyjournal.com/2010/03/27/does-yanukovichs-coalition-government-have-a-popular-mandate/.
[16] Likhachev V. Right-Wing Extremism in Ukraine: The Phenomenon of “Svoboda”. — Kyiv, 2013.
[17] Moser M. Language Policy and Discourse on Languages in Ukraine Under President Viktor Yanukovych (25 February 2010 — 28 October 2012). — Stuttgart, 2013.
[18] Umland A. Ukraine Right-Wing Politics: Is the Genie out of the Bottle? // Open Democracy. — 3 Jan. 2011. [Online]; opendemocracy.net/od-russia/andreas-umland/ukraine-right-wing-politics-isgenie-out-of-bottle; Атанасов B. Особливості націонал-радикальної джинси // Спільне: журнал соціальної критики. — 13 травня 2011. [Електронний ресурс]: commons.com.ua/uk/osoblivosti-natsional-radikalnoyi-dzh/; Щербина C. Політичні ток-шоу: Як вони це роблять? // Українська Правда. — 7 червня 2011. [Електронний ресурс]: pravda.com.ua/articles/2011/06/7/6275793/; Шеховцов A. Всеукраинское объединение “Свобода”: Проблема легитимности борьбы за власть // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. — 2013. — Vol.9(1). — P.22—63.
[19] Термін “тушки” (зрадники своїх мандатів) не слід плутати з “ТІТУШКИ” (політичними головорізами) — лейблом, який з’явився тільки пізніше, з іншою етимологією і іншим значенням.
[20] Likhachev V. Social-Nationalists in the Ukrainian Parliament: How They Got There and What We Can Expect of Them // Russian Politics and Law. — 2013. — Vol.51(5). — P.75—85.
[21] Opinion polling for the 2014 Ukrainian presidential election. en.wikipedia.org/wiki/Opinion_polling_for_the_2014_Ukrainian_presidential_election
[22] Shekhovtsov A. From Electoral Success to Revolutionary Failure: The Ukrainian Svoboda Party. // Eurozine. — 5 Mar. 2014. [Online]: http://www.eurozine.com/articles/2014-03-05-shekhovtsov-en.html/.
[23] Revolution and War in Contemporary Ukraine: The Challenge of Change / Bertelsen O. (ed.) — Stuttgart, 2016.
