Півтори доби до свободи: як із ОРДЛО дістаються у вільну Україну

Біля Київської залізниці сім’я чекає на свого батька, дідуся, який зміг вирватися із ОРДО у Росію й незаконно перетнути російсько-український кордон біля Харкова. Ковідні обмеження та залізна завіса окупаційних адміністрацій зробили зі шляху Київ-Донецьк квест на виживання посеред заповненого “​вовками-людьми лісу”.

Сивий чоловік із зморшкуватим інтелігентним обличчям та ріденькою борідкою ледве виходить із мінівену: ноги трусяться, але стомлене обличчя аж світиться від щастя. Першу хвилину, здається, він ще не вірить, що все скінчилося, що він зробив це... Але вже за мить починає шукати когось поглядом у вокзальному скупченні автомобілів і людей.

— Доню, люба, невже це сталося?!

Чоловік промовляє ці слова вже обнімаючи свою доньку, і на його очах з'являються сльози.

— Ну що ти, тату! Чого ж плакати? Поїхали додому, тебе всі чекають!

Збентежено каже донька, обнімаючи батька.

— Ой мила моя, — випускає вже давно дорослу доньку зі своїх обіймів чоловік, — дай я ще хоч трішки постою, може ноги випрямляться.

— Я ж вам говорив, Олександре Івановичу, не пройде й десяти років, як дістанетеся до нас, — іронічно, але не глузливо, промовляє зять.

— Ой, Діма, ти не уявляєш, який я радий! І який стомлений! Коли доїхали до українського кордону, думав, що вже не встану. Ноги впираються в інше сидіння й нічого, чорт забирай, не зробиш, сидиш майже 20 годин скручений, як та кілька в консервній банці. Сподіваюсь, від мене хоча б не тхне. Не пам’ятаю, коли востаннє так хотів помитися.

— На кордоні хоч не довго тримали, тату?

— Усе в них “на мазі”... Рука руку миє й не важливо, чия то рука. На кордоні з Росією простояли 8 години, пройшли перевірку, дали “на лапу” й поїхали. На російсько-українському кордоні 4 години постояли, а потім так само: за незаконний перетин кордону поклади у лівий карманчик, за ковід-сертифікат, якого в тебе немає, у правий. Звісно, ніяких штампів у паспорті — мене там не було. А поки тебе не покличуть, сидиш тихіше миші й ворушитися не можна, бо ж ти чорний нелегал.

Сталося так, що угруповання “ЛДНР” нікого з вільної території до себе не пускають, а якщо людина не має прописки у “паспорті”, виданому бойовиками, то і не випускають.

Тож, 66-річний Олександр Іванович змушений незаконно перетинати кордон, щоб уперше за три роки зустрітися зі своєю ріднею. При цьому, те ж сам угруповання “ДНР” легко випускає громадян ОРДО до Росії, але, звісно, не обходиться без магічного ритуалу — покладання грошей на чиюсь руку, чи лапу.

Такими перевезеннями займається ціла мафія. Є їхня сторінка й в інтернеті, й на кожному домі Донецька, Горлівки, Макіївки висять їхні оголошення. Є в них і своя диспетчерська, де тебе вислуховують, як у звичайній фірмі, що займається перевезеннями. Питають про місце посадки й прибуття й бронюють квиток, хоч на наступний день.

Горлівка-Київ — маршрут популярний. Замість колишніх 800 км, нова дорога складає всі дві тисячі кілометрів.

На неконтрольованій ділянці російсько-українського кордону Олександру Івановичу довелося чекати вісім годин: “Поки не викличуть — виходити не дозволяють, сидиш, як миша — страшно. Перевіряють ліниво, про ковід взагалі ніхто не турбується”. Далі довгий об’їзд Росією до самого Харкова.

На українсько-російському кордоні також проблем немає. За пів години до межі перевізник пропонує кілька додаткових послуг: неймовірну знижку на штраф за незаконний перетин кордону — 700 грн (замість 1700 грн даєте перевізнику 1000) та ба більше, він може і з ковідом всі проблеми порішати — ще 500 грн і ковідний сертифікат вже не потрібен, плюс ніякої ізоляції, адже вас тут не було, штампи в паспорті ніхто не ставить.

З боку водія теж ніякого тиску немає. Напевно, він знає, що всі радо погодяться, адже дістатися Києва все ж хочеться, а ризикувати вже за тисячу кілометрів від дому — нікому не хочеться.

“Платиш перевізнику, а він вже йде домовлятися із прикордонниками. Зрозуміло, що в нього контакти встановлені. Звісно, можна спробувати пройти самому, але хто-зна, чи пропустять тоді взагалі. Службовці ні з ким не спілкуються, лише ретельно оглядають тебе і багаж, щоб не віз нічого забороненого. Якщо чистий, говорять тобі “вільний” і кричать “наступний” — простуєш назад до машини та чекаєш, поки всіх оглянуть, — розповідає Олександр Іванович, — Мафія безсмертна, особливо донецька — куди там італійській “Коза нострі”. Вона у них має вчитися”.

Довозять тебе до Харкова, а там навіть не треба нікого шукати, одразу саджають у машину з українськими номерами ще й речі перекладають — справжній сервіс. Звідси вже прокладені легальні маршрути до міст України.

“Така пригода з Горлівки до Києва обійшлася мені у 4500 грн — повезло, місячна шахтарська пенсія трохи менша. Звідки взяти кошти на таке звичайному пенсіонеру, не знаю”, — понуро зазначає Олександр Іванович.

Знає людство не одну війну й не одну Берлінську стіну. До речі, колись нею Росія розділила західних німців зі східними, тисячі сімей стали заручниками ситуації. Батько не міг побачити дітей, а бабуся онуків, бо вони просто жили в різних частинах Берліна.

Сотні тисяч жителів НДР потрапили до в’язниці тільки тому, що намагалися перебратися до Західної Німеччини, до родичів, коханих, друзів… Але багатьом вдалося втекти — звісно, статистика не знає тут точної цифри.

Найпопулярнішим методом було риття тунелів, підкопів — студенти, пенсіонери, родини, шкільні класи, рили всі. Тунелів було настільки багато, що їх називали “тунель-29”, “тунель-31”, “тунель-27”, на основі числа втікачів.

Жителям ОРДО поки тунелі рити не потрібно — вони ще можуть, хоч і незаконно, але перетнути той штучний кордон, який розділяє їх із близькими. Але хто знає, що може бути...

Складається враження, що підконтрольні Росії адміністрації намагаються заробити на будь-чому, бо про інші методи заробітку там просто відсутні.

Бойовики змушують людей незаконно перетинати кордони, щоб дістатися України.

Офіційно усі обмеження виправдовують ковідом, але Україна ще рік тому відкрила свої КПВВ для людей з ОРДЛО. Проте з семи пунктів перетину, які існують на лінії, дуже обмежено працюють лише два: щоб перетнути їх, потрібно отримати дозволи від так званих штабів “ЛДНР”.

Родичів з підконтрольної уряду України території просто так на окуповану не впустять, і зазвичай неважливо, на що хвора ваша бабуся чи дідусь — приїдете на поховання, звісно, якщо це бойовики розцінять вже достатнім аргументом. Тому більшість “заручників” прямує через Росію.

Олександр Іванович каже, що літні люди просто не витримають такої “подорожі” — “серце швидше стане, ніж вони доїдуть до того Харкова”. “Клітка закривається, таке враження, що нас залишили тут помирати, нікому не потрібними” — із болем каже чоловік.

Артур ГМИРЯ