Привиди 1990-х. Справою Щербаня влада продовжує “совкові” традиції судочинства

Черговий судовий процес над Юлією Тимошенко, цього разу у справі про вбивство Євгена Щербаня (див. “Дійові особи”), схоже, стане ще одним кроком до дискредитації судової та правоохоронної системи у межах “сімейної” моделі держави Віктора Януковича. Спостереження за перебігом судових засідань, ознайомлення з аргументами Генпрокуратури, поведінка осіб, що виступають на процесі як свідки, плутаність та іноді взаємосуперечливість й абсурдність їхніх свідчень на тлі категоричності тверджень державного обвинувачення (що все доводить озвучену заздалегідь керівництвом ГПУ і держави провину Тимошенко в організації вбивства) наочно ілюструють, що це показове дійство буквально підганяється під заздалегідь визначений результат.

На повну потужність використано можливості нового Кримінально-процесуального кодексу, який дозволяє свідчення з посиланням на третіх осіб, якими у справі Щербаня виступають або небіжчики, або причетні до злочину емігранти. Складається враження, що стаття про “третіх осіб” узагалі була створена для того, щоб засудити Тимошенко до довічного ув’язнення. При цьому свідки погано приховують свою залежність від правоохоронних органів, на користь версії яких і свідчать. У деяких із них дивна поведінка, яка може наштовхувати на думку про страх “очної ставки” з обвинувачуваною. Так, після того як Юлія Володимирівна побажала взяти участь у засіданні, де мало бути заслухано свідчення Володимира Щербаня, який у 1990-х очолював Донецьку облдержадміністрацію (див. “Дійові особи”), той раптово “захворів”.

Мертві бджоли не гудуть?

Першим відбувся допит свідка Ігоря Мар’їнкова (див. “Дійові особи”), який не приховував, що відразу ж має намір покинути межі Україні “у справах бізнесу”. Щоправда, його спогади виявилися схожими на імпровізацію актора провінційного аматорського театру. Майже 17 років він ані пари з вуст не випускав про причетність до цього злочину Тимошенко. А ось тепер “згадав усе”, хоча ці спогади аж ніяк не тримаються купи. У своїх виступах він назвав із десяток осіб, чиї слова 16—17-річної давності дають йому підстави говорити про провину екс-прем’єрки. Більшість із них нині мертві або зникли безвісти. Пікантності ситуації додає те, що Мар’їнков уже свідчив у цій справі 2003 року, коли й засудили вцілілих членів банди Кушніра, яка організувала вбивство Щербаня, але тоді він про Тимошенко не згадував.

Зараз він по-різному пояснює, чому мовчав. 13 лютого заявив, що свідчив про співучасть екс-прем’єрки ще 2002-го, але його показання “загальмувала” прокуратура. “Може, це тому, що дехто пив чай із президентом”, — зіронізував Мар’їнков. Дивне свідчення: легенда про “чай” із Кучмою, завдяки якому Тимошенко нібито пережила опалу свого патрона Лазаренка, стосується 1999 року. А в 2002-му проти неї було порушено кілька кримінальних справ, сама вона ледве вийшла з-під арешту (проти судді, який її звільнив, негайно порушили справу), під вартою залишалося чимало близьких їй людей. 14 лютого 2013-го Мар’їнков натомість натякне, що побоювався свідчити проти Тимошенко.

Він не називає точної дати, коли бачив “миле спілкування” покійних Мільченка та Кушніра (див. “Дійові особи”), через яких нібито виконувалося замовлення на вбивство Щербаня, з Тимошенко. “Пізня осінь” — ось і все. За бажання слідство могло б пошукати й інших свідків тієї розмови, зокрема поміж працівників готелю. Але тоді доведеться пояснювати, чому протягом двох днів допиту Мар’їнков свідчить то про те, що вся компанія спілкувалася “на третьому поверсі біля ресторану”, то про те, що це було “біля ліфта”, то про те, що всі йшли по вестибюлю повз ресепшн. Таку забудькуватість через понад півтора десятиліття можна зрозуміти, якби не те, що в інших випадках Мар’їнков виявляє неабияку пам’ять.

Так, на запитання захисників Тимошенко, у що вона була вдягнена того дня, Мар’їнков без сумніву засвідчив: “Сумка в Тимошенко була “Шанель”. Ні… сумка була “Гуччі”, а пахла вона “Шанель”. Вдягнена у “Луї Віттон”. Дивна спостережливість. Особливо коли зважити на той факт, що перша лінія одягу “Луї Віттон”, марки, яку Тимошенко справді полюбляла під час свого першого прем’єрства, вийшла у світ лише через два роки після описаних свідком подій. Сама Юлія Володимирівна в середині 1990-х носила мішкуваті чорні піджаки, про що красномовно свідчать фото тих років. Утім, ще дивнішою є математика. За два допити в суді свідок назвав три різні суми, нібито сплачені Тимошенко/Лазаренком за вбивство Щербаня: $3 млн, $1,8 млн і $2 млн. На запитання захисника Тимошенко Олександра Плахотнюка Мар’їнков відповів: “Это около трех миллионов — и 1,8, и 2”.

Зрештою, інколи свідок, схоже, взагалі не розумів, про що йдеться. Так, 13 лютого прокурор Олег Пушкар заявив, що на Мар’їнкова чинив тиск депутат від опозиції Костянтин Бондарєв. Начебто нардеп навідувався до свідка й “дуже наполегливо намагався з’ясувати, які показання той даватиме”. З цього приводу, каже прокурор, останній навіть написав заяву. Але сам Мар’їнков у суді, в залі засідання, заявив, що тиску на нього не було, а в останні два роки йому ніхто не погрожував. 

Попри очевидні проколи в доказовій базі, державне обвинувачення все ж стоїть на своєму. “Адвокати намагалися тиснути на свідка шляхом дублювання своїх одних і тих самих запитань, на які той уже відповів”, — пояснив після засідання плутані показання свідків прокурор Олег Пушкар. “Це не змінює ситуації, адже він розповів, звідки йому відомо про події, які мали місце в 1996 році, яку роль у них відігравала підозрювана, чітко вказав на Тимошенко як на особу, відповідальну за оплату організації замовного вбивства Щербаня”, — додав він.

Замінник Кириченка

Свого часе заступник генпрокурора Ренат Кузьмін публічно обурювався перешкодами, які чинили йому американські чиновники в розслідуванні справи Щербаня, а саме в отриманні свідчень від партнера Павла Лазаренка в 1990-х Петра Кириченка. Для судового засідання йому знайшли заміну — Сергія Зайцева, який має з Кириченком родинний зв’язок через свою дружину. Той розповів про святкування її дня народження в одному з міст Каліфорнії, на яке був запрошений і Кириченко, котрий, “перебуваючи у стані сильного алкогольного сп’яніння”, почав хизуватися, як багато він свого часу зробив для Лазаренка, згадавши й про справу Щербаня. Кириченко нібито розповів Зайцеву, що саме він зумів “красиво організувати” те вбивство, і в цьому контексті була згадана якась “лошиця”, яку він зміг “розвести на трьошку”. Загалом же свідчення Зайцева зводилися до того, що з двох розмов із нетверезим Кириченком (який, за словами самого ж Зайцева, з кінця 1980-х до середини 1990-х “сидів” на ін’єкційних наркотиках і підсадив на них усю свою родину) він зробив висновок, що саме Тимошенко заплатила якусь суму за вбивство Щербаня.

Перша атака адвокатів екс-прем’єрки на свідка — питання про те, хто, коли, кому передавав гроші за вбивство Щербаня й скільки саме. Як уточняв Зайцев, Кириченко спочатку казав йому, що “вони заплатили” (вочевидь, малися на увазі Кириченко з Лазаренком), потім розповідав, що це все ж таки “лошиця” дала згадану вище “трьошку”, походження “ще одного ляма” він ніяк не міг пояснити. Одним словом, Зайцев повністю “поплив” і почав нервово смикати свій годинник. Далі адвокати переключилися на персону Кириченка та його наркотичну залежність. Щодо “стану сильного алкогольного сп’яніння”, у якому той начебто й говорив одкровення про “трьошку”, свідок зрозумів, що бовкнув зайве, і переконував, що тоді вони на двох із Кириченком випили лише одну пляшку вина.

Захисник Тимошенко поцікавився, звідки свідок знає, що “трьошка” (і “ще один лям”) були перераховані саме на вбивство Щербаня: “У платіжці було вказано “за вбивство Євгена Щербаня”? “Так, було вказано саме так у платіжці”, — з останніх моральних сил іронізував свідок. Спочатку адвокати вирішили з’ясувати, чи проходить Зайцев за якимись іншими кримінальними справами. Той відмовлявся говорити, аж поки не отримав прямого наказу від судді, тож мусив розповісти, що в 2003—2004 роках був свідком у справі про вбивство бізнесмена Єсікова, а вона не закрита й досі. Висновок, який зробив із його слів один із захисників Сергій Власенко, напрошувався сам: в Україні свідки дуже легко можуть змінити свій статус на підозрюваних, тому Зайцев апріорі є залежним від прокуратури. Власенко поставив свідкові контрольне запитання: “Із ким ви прибули на це засідання?”. “Степан Богданович привіз”, — понуро пробубнів Зайцев. “А хто це такий?” — додав Власенко. “Степан Богданович Божило”, — тихо назвав той повне ім’я слідчого Генпрокуратури, який веде справу Щербаня...

Загалом за підсумком допитів перших двох свідків сторона захисту явно мала переконливіший вигляд — аргументи на користь вини Тимошенко звучать із вуст осіб із сумнівною репутацією, які при цьому ще й посилаються лише на слова колишніх кримінальників та наркоманів. Але головна тенденція цілком очевидна: попри всю абсурдність судових засідань, принаймні перших, Тимошенко поки що не має жодного шансу на виправдальний вирок.

Допит третього свідка у справі про вбивство Євгена Щербаня, що мав відбутися 19 лютого, перенесли. Йдеться про Володимира Щербаня (не родич загиблого), який у 1996 році працював головою Донецької облдержадміністрації. Як заявила суддя, свідок особисто попросив перенести судове засідання через проблеми зі здоров’ям. Тож тепер його допитуватимуть 4 березня. Але в ЗМІ потрапили матеріали допиту Щербаня під час слідства. Виходячи з опублікованих копій, розповідь Володимира Щербаня нічим принципово не відрізняється від розповідей раніше допитаних Мар’їнкова та Зайцева. Як і вони, Щербань посилається тільки на свої здогади та слова небіжчиків (у цьому випадку самого загиблого). Зокрема, підтверджує, що Павло Лазаренко всіляко намагався протиснути на газовий ринок Донеччини компанію ЄЕСУ, а Тимошенко, як президент корпорації, регулярно відвідувала Донбас. І наголошує, що Лазаренко особисто погрожував зняти його з посади і “поховати”. Водночас він каже, що з Тимошенко не спілкувався. Що ж до Євгена Щербаня, то той, за словами Володимира Щербаня, зустрічався з Юлією Володимирівною, яка йому нібито погрожувала. Але свідок у жодному місці не стверджує, що то були погрози вбивством, хоч і наполягає, що загиблий передчував замах на своє життя. Як і попередні свідки, Володимир вказує на Лазаренка як на замовника вбивства Євгена Щербаня та директора корпорації ІСД Олександра Момота, але про співучасть у цій справі Тимошенко говорить лише припущеннями. Водночас переконує, що сказане ним можуть підтвердити його колишній помічник Володимир Омельченко та екс-співвласник ІСД Віталій Гайдук. Чи вже допитані ці люди, невідомо.

Без доказів?

Що маємо з наразі оприлюднених даних, які фігурують у справі Тимошенко стосовно вбивства Щербаня? По-перше, очевидною є розкрутка прокуратурою лише однієї з кількох озвучених у медійно-експертних і правових колах версій. Окрім знищення конкурента, який начебто стояв на заваді постачанню газу “Єдиними енергетичними системами України” (а отже, Павлом Лазаренком та Юлією Тимошенко) підприємствам Донбасу, є чимало відмінних “кілерських сценаріїв” з іншими ймовірними фігурантами — від нинішнього донецького владно-олігархічного “партактиву” до тісного оточення тодішнього президента Леоніда Кучми чи навіть кримінально-“злодійських” верхів Росії в спілці з тамтешніми спецслужбами.

По-друге, практично вся доказова база вочевидь звужується до свідчень осіб, яких навряд чи можна вважати незаангажованими. Звісно, це лишень припущення, не підтверджене документально. Утім, воно має всі підстави бути тим конституційним сумнівом (укупі з відсутністю відповідних згадок про Юлію Тимошенко в луганському суді над виконавцями вбивства у 2003 році), який слід трактувати на користь підозрюваної. І брати його до уваги повинен не лише суд, а й органи слідства, обвинувачення, насамперед прокуратура.

Наразі знаковою є недавня реакція одіозного майора Мельниченка на слова, сказані Леонідом Кучмою в Давосі: мовляв, за часів його президентства про причетність Юлії Тимошенко до вбивства Щербаня жодним чином не йшлося. Відомий “лицар плаща й кинджала” відразу ж поспішив заявити, що він не раз чув зі свого прикалабку, як із вуст Кучми зривалося щось на кшталт: “Лазаренко… Тимошенко… Щербань”. Отже, бачиться ймовірним варіант, за котрого як іще один “свідок” буде задіяний прокуратурою і сам Мельниченко (він теж висить “на гачку” порушеної проти нього кримінальної справи за начебто несанкціоноване прослуховування й запис розмов президента Кучми).

Не можна виключати й іншого “фантастичного” (лишень не в наших умовах) сценарію, коли відповідні фрагменти “раптом” з’являться й на самих Мельниченкових плівках, а Конституційний Суд прийме, скажімо, кардинально протилежне попередньому рішення. Наприклад, таке, що легітимізує “таємні записи” як виконані з метою запобігання злочину і в інтересах національної безпеки та всього суспільства. Тоді легендарні плівки так само можуть бути використані в судовому розгляді як “доказ” щодо начебто причетності Тимошенко до вбивства Щербаня.

Окрім цього, здається, пред’явити як матеріальні докази прокуратурі поки що нічого. Власне, ще є “платіжки”, надані сином Євгена Щербаня Русланом ГПУ навесні 2012-го (доти він 16 років загадково мовчав). Можливо, переказ однієї офшорної структури на рахунок іншої, на думку прокуратури, й підтверджує перерахування коштів організаторові банди кілерів. Утім, у призначенні платежу повинно тоді бути: “За виконання вбивства Євгена Щербаня”. Інакше це може бути ординарна бізнесова транзакція, або, в гіршому разі, хабар за якісь інші “добрі послуги”, геть не пов’язані з організацією вбивства. Отож, власне, а чи існував “сам хлопчик”?

Хоча в американських свідченнях Лазаренкового екс-помічника Петра Кириченка начебто йдеться про розрахунок чорним “налом”. Тож чим можна підтвердити факт такої сплати, окрім взяття правоохоронцями на місці особи з міченими купюрами? Як відомо, про таку спецоперацію ніде наразі не повідомляли... Безумовно, ні в кого не виникне жодних запитань, якщо прокуратура надасть у суді весь комплекс ретельно обґрунтованих і неспростовних доказів. Втім, уже зараз суспільна легітимність нової “сенсаційної” справи проти Тимошенко бачиться нікчемною і провальною заздалегідь. Але, вочевидь, не для суду.

“Щербаньгейт” вельми ризикує стати в очах незаангажованої громадськості (як в Україні, так і за кордоном) справою заздалегідь і свідомо сфабрикованою “орлами Януковича” принаймні ще й із таких причин: по-перше, через неможливість проводити процесуальні дії з головним замовником (за версією прокуратури) Павлом Лазаренком (котрий перебуває в США, куди доступ “зіц-прокуратору” Ренатові Кузьміну нині заблоковано); а по-друге, з огляду на факт, що всі безпосередні виконавці перебувають “в іншому світі”. Тож самі лишень свідчення інших осіб апріорі видаються другорядними, а отже, далебі недостатніми для визнання винуватості пані Тимошенко в замовленні вбивства. Скажімо, живий і засуджений до довічного ув’язнення за вбивство Георгія Гонгадзе екс-генерал Олексій Пукач назвав у заключному судовому слові замовниками вбивства Леоніда Кучму й Володимира Литвина. Чим тоді це не доказ, якщо виходити з прокурорської логіки в нинішньому “Щербаньгейті”?

Вочевидь, у суспільстві не існує жодних сумнівів стосовно того, що українська система кримінальної юстиції незрушно тримається на двох китах — лжечитанні закону та неприродному й вибірковому використанні лжесвідчень як доказів. Сам закон свідомо сформульований правлячою “системою” у вигляді “відкритих текстів”, суцільно складених із розмитих понять і трактувань, із поліваріантного тлумачення яких не скористається хіба що кристально чесний комісар Катані (котрий, як відомо, в українській прокуратурі не працює). А сама методика обвинувачень винятково на основі “свідчень” геть недалеко відійшла від сумнозвісної сталінської, тотально застосовуваної для зачистки радянського суспільства від “троцькістів”, “націоналістів” та інших “японських шпигунів”.

Уся “скромна привабливість” національної “карної справедливості” майже стовідсотково корелюється з означенням сталінської кримінальної юстиції, котре, зокрема, вивів у ґрунтовній монографії “Soviet Criminal Justice under Stalin” канадський професор історії з Університету Торонто Пітер Соломон: “Більшовики, виходячи з марксистського аналізу, трактували право винятково як інструмент у руках влади, а не як “річ у собі”. Крім того, вони ставили питання в тому контексті, щоб закон служив пролетарській державі, а отже, було широко застосоване нігілістичне ставлення до правових форм і процедур”.

Дійові особи

Хто є хто в справі Щербаня і чим ці люди займалися в 1996 році, коли було скоєно вбивство

Євген Щербань. Співзасновник “Індустріального Союзу Донбасу” та Ліберальної партії України. Радник прем’єр-міністра Євгена Марчука (березень 1995-го — травень 1996-го). Керівник корпорації “Атон”. Застрелений на льотному полі аеропорту Донецька 3 жовтня 1996 року (загинули ще три особи, включаючи дружину Щербаня). Одразу після його загибелі правоохоронні органи розпочали серію перевірок на корпорації “Атон”, в результаті її діяльність було заблоковано.

Руслан Щербань. Син Євгена Щербаня. У 1996-му став свідком убивства батьків після приземлення чартеру в Донецьку. В суді над убивцями 2003 року наполягав, що замовником злочину був Павло Лазаренко. Пізніше сказав, що слідство викрило не всіх організаторів. Але імен не назвав. У квітні 2012-го вперше заявив, що до замовлення вбивства також причетна Юлія Тимошенко, стверджуючи, що передав прокуратурі документальні докази її причетності, але надалі жодних таких документів надати пресі не зміг. Дотепер цього не зробило і слідство.

Павло Лазаренко. У 1996-1997 — прем’єр-міністр України. За даними слідства, вимагав від українських підприємств закуповувати газ виключно в ЄЕСУ, натомість корпорація переказувала на офшорні рахунки підконтрольних Лазаренкові компаній до 50% виручки. Після того як на Донбасі місцеві бізнесмени та голова Донецької облдержадміністрації Володимир Щербань створили корпорацію ІСД, яка, зокрема, постачала на підприємства паливо, котре купувала в Росії компанія “Республіка” Ігоря Бакая, Лазаренко нібито замовив убивства творців ІСД, включаючи Євгена Щербаня та Олександра Момота. 1999-го його затримали в США та засудили за відмивання грошей. Вийшов на волю 1 листопада 2012 року.

Петро Кириченко. Відкривав за кордоном рахунки і створював підставні фірми для виведення коштів, отриманих в Україні підконтрольним Лазаренкові бізнесом. Після відставки Лазаренка виїхав до США, а коли того заарештували в цій країні, пішов на співпрацю з американським слідством. Восени 2011 року дружина Кириченка Ізабелла була затримана в Україні й три місяці провела в СІЗО. За цей час її чоловік дав показання українським слідчим про те, що за наказом Лазаренка передавав гроші вбивцям Євгена Щербаня через посередника Мільченка на прізвисько Матрос. Після цього дружину Кириченка випустили з-під варти, з його майна в Україні зняли арешт, накладений ще наприкінці 1990-х, а суд закрив порушену проти нього тоді ж справу за пособництво Лазаренкові.

Олександр Мільченко (Матрос). 1986 року дістав 12 років в’язниці, але в 1995-му повернувся до Дніпропетровська і швидко став кримінальним авторитетом. Як стверджує слідство, саме він став посередником в організації вбивства Щербаня і отримав від Кириченка готівкою частину оплати. 22 листопада 1997-го Мільченко намагався виїхати з країни, але раптово помер на кордоні. У травні 2012-го тіло ексгумували для проведення експертизи на предмет отруєння, але її результати досі не оголошено.

Юлія Тимошенко. На час убивства Євгена Щербаня — президент корпорації “Єдині енергетичні системи України” (ЄЕСУ). За версією Генпрокуратури, Лазаренко замовив убивство Євгена Щербаня, оскільки з боку останнього була “загроза” життю Тимошенко. На газовий ринок Донецької області корпорація зайти так і не змогла. 18 січня 2013 року Тимошенко висунули офіційне звинувачення в замовленні вбивства Щербаня.

Євген Кушнір. У 1993 році емігрував до Ізраїлю. Повернувшись, створив угруповання разом із Анатолієм Рябіним та Магомедом Алієвим. Пізніше до банди приєднався професійний кілер із Росії Вадим Болотскіх (зараз відбуває довічне ув’язнення за вбивство Євгена Щербаня). У другій половині 1990-х угруповання Кушніра організувало і скоїло гучне вбивство президента футбольного клубу “Шахтар” Ахатя Брагіна (Аліка Грека). Також членів банди звинувачено в убивствах Євгена Щербаня та голови Нацбанку Вадима Гетьмана (1998 рік). У березні 1998-го Кушніра поранили з автомата із засідки. Після п’яти тижнів у медчастині СІЗО Кушнір загадково помер від “алергічної реакції” на медпрепарати.

Вадім Болотскіх. Громадянин Росії, уродженець Сибіру, професійний кілер. 3 жовтня 1996 року особисто застрелив із пістолета ТТ Євгена Щербаня та його дружину, в той час як його напарник Геннадій Зангеліді відкрив неприцільний вогонь з автоматичної зброї. Від куль Зангеліді (нині покійного) загинули двоє працівників аеропорту, сам Болотскіх був поранений у плече. У 2003 році засуджений Луганським обласним судом до довічного ув’язнення, про його можливі свідчення про Тимошенко як імовірну замовницю вбивства Щербаня наразі невідомо. 

Ігор Мар’їнков. Свідок у справі Щербаня, виступав у суді 13 та 14 лютого 2013 року. В середині 1990-х — бізнесмен, особисто знайомий із Мільченком, Кушніром і керівниками банди Кушніра. У суді сказав, що мав зі злочинцями добрі стосунки. За даними журналістки Тетяни Чорновіл, вів спільний бізнес із Юрієм Вандіним, Юрієм Землянським та Петром Шатковським, нині генералами правоохоронних органів, кожен із яких у різний час обіймав посаду заступника голови СБУ. За даними джерел Тижня, на час убивства Євгена Щербаня був “стукачем” у банді Кушніра. Коли злочинці викрили його, правоохоронці, щоб зберегти життя агента, інсценували затримання та судовий вирок за незаконне перевезення зброї, але насправді Мар’їнков у місця позбавлення волі так і не потрапив.

Сергій Зайцев. Свідок у справі Щербаня, виступав після Мар’їнкова. Покійна дружина Зайцева Світлана Новаковська була сестрою дружини Петра Кириченка. З 1991 по 1995 рік працював директором дніпропетровської компанії “Агропромзбут”, засновниками якої в рівних частках були він із дружиною і Петро Кириченко з дружиною. За даними прокуратури, ця компанія стала першим джерелом надприбутків Павла Лазаренка, який був її фактичним власником.

Володимир Щербань. У 1994—1996 роках був головою Донецької облради, у 1995—1996-му — головою Донецької облдержадміністрації. Мав дружні стосунки з Євгеном Щербанем (однофамілець), очолював створену ним Ліберальну партію. 2002-го обрався до парламенту за списком “Нашої України”, але перейшов до пропрезидентської більшості й був призначений головою Сумської держобладміністрації. Після Помаранчевої революції втік до США через кримінальну справу про посадові зловживання та незаконний розгін мирних зібрань. 2006-го депортований до України. В аеропорту Щербаня затримали, але незабаром він вийшов на волю під поруку трьох народних депутатів від Партії регіонів.