Приватизаційні дилеми

Ось уже понад рік в Україні тривають дебати із приводу того, що, як і коли приватизувати. До реальних конкурсів із продажу великих об’єктів державної власності поки не дійшло. Але процес підготовки до роздержавлення поступово просувається вперед. Він обростає численними чутками й міфами, які невиправдано спотворюють суспільну думку про приватизацію.

Процес важливіший за результат

Понад рік тому прем’єр-міністр Арсеній Яценюк оголосив “наймасштабнішу приватизацію за всі 23 роки”. Щоправда, торік до справи так і не дійшло: надходження від приватизації становили тільки 467 млн грн. Але процес почавсь і нині з пустих розмов перейшов у фазу конкретних дій. За останні кілька місяців уряд упритул наблизився до проведення приватизаційних аукціонів.

За цей час зроблено чимало. Передусім Міністерство економічного розвитку і торгівлі (МЕРТ) підготувало звіт “100 найбільших державних підприємств України”, який заслуговує на увагу. По-перше, це перший такий документ, де комплекс­но проаналізовано становище й перспективи сотні найбільших держкомпаній (на них припадає понад 90% доходу всіх держпідприємств). Надалі МЕРТ планує готувати й оприлюднювати такі звіти щокварталу й щороку, як прийнято в розвинутих країнах. По-друге, у згаданій публікації на прикладі країн Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) розглянуто найкращі світові практики управління державною власністю. По-третє, орієнтуючись на міжнародний досвід, задекларовано проведення реформи держпідприємств, у результаті якої вони повинні стати ефективнішими й більш конкурентоспроможними на ринку.

Реформа державної власності містить низку цікавих ініціатив. Передусім діяльність держкомпаній планують зробити прозорішою, поставивши перед ними узаконену обов’язкову вимогу складати фінансову звітність відповідно до міжнародних стандартів та проводити аудит із залученням незалежних міжнародних структур. Крім цього, мають намір перевести фокус діяльності держпідприємств на отримання прибутку, тобто суто в бізнесову площину, відокремивши інші функції (соціальні, політичні, наприклад пільгове перевезення пасажирів Укрзалізницею). Те саме стосується й розподілу повноважень міністерств, адже вони, будучи одночасно регуляторами ринків та власниками відповідних підприємств, вступають у конфлікт інтересів, що призводить до викривлення ринкових стимулів.

Нарешті, головним елементом реформи є обов’язкове формування незалежних наглядових рад, які призначатимуть членів правління й окреслюватимуть напрями розвитку держкомпаній. Адже дотепер останні функціонували за двома сценаріями. Або менеджмент контролювався кимось із олігархів — міноритарних акціонерів, які через свої контакти у владі могли утримувати такий стан справ роками, й виводив грошовий потік із компанії на його рахунки (Укрнафта — найактуальніший приклад, а таких випадків десятки). Або ж той-таки менеджмент просто носив чемодани з грошима тим, хто біля керма держави, а з їх зміною починав носити “новообраним”, дістаючи карт-бланш на те, щоб і про себе не забути (найпоказовіший приклад тут, мабуть, Укрспирт). За обох сценаріїв бюджет — а з ним і українці — отримував від державних підприємств копійки або тільки збитки, а названі паразити намагалися урвати якомога більше, поки не змінилася влада. За таких умов про розвиток держкомпаній не могло й бути мови. Після реформи ситуація повинна стати інакшою. Кожна компанія матиме свою наглядову раду, яка складатиметься не тільки із представників уряду, а й із незалежних фахівців (яких там може бути навіть більше, ніж чиновників), що унеможливить як постійні втручання влади в роботу підприємства, так і визначення олігархами напрямів його діяльності. Разом із достойною оплатою праці членів наглядової ради та правління (підвищення окладів ініціює МЕРТ) це повин­но зробити діяльність державних компаній ефективною в досить близькій перспективі. Тоді держпідприємства покажуть грошовий потік, із яким за них під час приватизації можна буде отримати реальну ціну, а в деяких випадках (природних монополій чи стратегічних підприємств) узагалі відмовитися від роздержавлення.

Окрім згаданого звіту виконано багато організаційної роботи. Передусім призначено голову Фонду державного майна України (ФДМУ), якого не було практично рік і яким став Ігор Білоус. Кабмін ухвалив рішення про виставлення на приватизацію у 2015 році переліку з понад 300 держпідприємств (контрольних і менших пакетів акцій), серед яких багато великих. У бюджеті закладено план надходжень від приватизації у 2015 році на рівні 17 млрд грн. Підготовлено стратегію реформування державної власності й зміни до законодавства, які враховують названі принципи перетворень та формують їх механізм. У процесі підготовки список десятка підприємств, пріоритетних для роздержавлення, та план дій щодо п’яти з них (його мають затвердити до кінця вересня). Планують організувати міжвідомчу робочу групу, яка відстежуватиме факти розтрати на держпідприємствах та боротиметься з ними. Окрім того, є намір провести незалежний аудит принаймні 100 найбільших підприємств, ініціювати зміни до законодавства для підвищення зарплат їхніх керівників, сформувати план реструктуризації компаній, які створюють найбільші ризики для бюджету.

Отже, робота з підготовки до масштабної приватизації іде повним ходом за найкращими світовими зразками. Політична воля до роздержавлення присутня і, схоже, підживляється із-за кордону, ба навіть із-за океану. Власне, вона настільки велика, що єдиною вагомою функцією Яценюка як прем’єра дехто називає “продати все, що досі не продане”. Перший об’єкт, Одеський припортовий завод (ОПЗ), за словами голови ФДМУ, виставлять на торги в листопаді — грудні. Подейкують, зацікавленість ним уже проявили норвезькі, американські, арабські та українські інвестори. Залишається сподіватися, що для проведення відкритих аукціонів і повного проявлення цієї зацікавленості в ціні покупки ОПЗ не буде жодних перешкод.

А наразі бар’єрів, які суттєво гальмують приватизаційний процес, чимало. По-перше, олігархи використовують усі можливості, аби не допустити роздержавлення, адже вони не мають жодних шансів перемогти на прозорих приватизаційних конкурсах (внутрішня вартість компаній для них явно менша, ніж для закордонних інвесторів, бо вони ніколи не зможуть зробити діяльність підприємств настільки само ефективною). Це протистояння називають причиною того, чому так довго готують до приватизації Центренерго. Власне, днями прем'єр-міністр оголосив рішення відкласти приватизацію того-таки ОПЗ у зв'язку з нібито необхідністю змінити методику оцінки об'єктів держвласності. Пане Яценюк, а чи не підігруєте ви олігархам? По-друге, перешкоджає ще й судова система. Нещодавно сумнозвісний Господарський суд Києва визнав незаконною приватизацію 25% Дніпроенерго, що фактично означає реприватизацію, інші подібні позови можуть затягнути процес роздержавлення на місяці.

Державний капіталізм у світі

У тому, що приватизація необхідна, теоретично сумнівів немає, адже держава, як відомо, не може бути ефективним власником. Але на практиці існують певні “за” і “проти”. Передусім на користь роздержавлення свідчать його масові хвилі, які в більшості країн було проведено в 1970—1990-х роках. Приватизовані компанії ставали ефективнішими й більш схильними до розвитку. Попри це, нині у світі залишається багато економік, у яких державні підприємства мають велике значення. Це країни державного капіталізму.

Показовий приклад успішних та ефективних держкомпаній існує в Китаї (меншою мірою в інших країнах Азії). Але державний капіталізм Піднебесної має кілька особливостей, які роблять його успішним. Перша з них — це ментальність, яка ставить національні інтереси понад особисті й у цілому не робить керівників держкомпаній схильними набивати власні кишені. Друга — суворі покарання за корупцію — від величезних штрафів до смертної кари. Щороку в країні система виловлює близько 100 тис. корупціонерів (і кримінальні справи не застрягають у прокуратурі чи судах, як у нас), із яких тисячі присуджують до страти. Третя особливість — відшліфоване законодавче поле з високими стандартами корпоративного управління, за яких чиновники не можуть втрутитись у роботу компанії чи претендувати на частину її грошового потоку. Звичайно, Китай, як і всі країни державного капіталізму, використовує держпідприємства не тільки для заробляння прибутку, але ці альтернативні цілі здебільшого фокусуються на пріоритетах економічного розвитку, тому стають благом для господарства країни.

В інших країнах державного капіталізму успіхи держкорпорацій значно скромніші. По-перше, більшість держкомпаній має значно меншу рентабельність, ніж приватні конкуренти. При цьому ринок завжди закладає в ціну акцій перших дисконт за низьку якість корпоративного управління, притаманну державі як власникові. По-друге, держпідприємства не схильні до розвитку, тому їх практично немає в найбільш інноваційних галузях. По-третє, у світі діяльність держкомпаній пов’язана з регулярними корупційними скандалами. Наприклад, у Бразилії нещодавно випливли на поверхню факти масштабної корупції, які стосуються державного енергетичного гіганта Petrobras. Виявляється, приватні будівельні (й не тільки) фірми давали чиновникам хабарі в обмін на можливість отримувати контракти від цієї компанії. До скандалу причетні члени правлячої партії включно з президентом Бразилії Ділмою Руссефф. На сьогодні йдеться про втрати держкорпорації обсягом $16 млрд. Доки існуватиме державний капіталізм, такі випадки траплятимуться регулярно.

У Росії державний капіталізм досяг іще більшої деградації. Держбанки монополізували фінансовий сектор (ставши, до речі, зручною мішенню для західних санкцій), акумулюють левову частку фінансового ресурсу і спрямовують його на кредитування держкомпаній. Розвиватися не можуть ні приватні фінустанови, ні виробничі фірми, які мають обмежений доступ до фінансових ресурсів. Державні нафтогазові гравці витісняють приватних із ринку, маючи монопольне право на доступ до найкращих родовищ і транспортної інфраструктури, годі й казати про безпрецедентне зазіхання на активи останніх, як у випадку поглинання “Роснефтью” потужностей “ЮКОСа”. Керівники держкорпорацій разом із високопосадовцями перетворилися на корумповане хитросплетіння, закріплене круговою порукою, яке в умовах уседозволеності та повної відсутності самокритики завело країну в цивілізаційну безвихідь. Російські державні компанії фокусуються не на бізнесі, а на фінансуванні геополітичних інтересів РФ у трактуванні Кремля. Така форма державного капіталізму найбільш патологічна й цілком дисонує з бізнесовою ефективністю. Найгірше те, що українська модель функціонування держкорпорацій у минулому найбільше тяжіла саме до російської. Це повністю суперечить інтересам наших громадян і потребує рішучих, кардинальних змін. Якщо Україна хоче стати на шлях розвитку, то не може собі дозволити державного капіталізму російського зразка. У цьому жодних сумнівів.

Держвласність по-українськи

На сьогодні, за даними МЕРТ, у державній власності перебувають 3374 підприємства. Це в понад півтора раза більше, ніж у 28 із 34 членів ОЕСР (окрім США, Туреччини та кількох малих країн). Із них функціонує лише 1920. Постає запитання: що трапилося з рештою і які ефективні методи управління, використовувані державою та її чиновниками, довели їх до такої ситуації? Активи усіх держпідприємств на середи­ну минулого року становили 813 млрд грн — майже 52% ВВП. Разом вони генерували збитки навіть до революції, а торік фінансові показники лише погіршилися.
Отже, про тотальну безгосподарність у держкорпораціях свідчать не лише журналістські розслідування, які показують корумпованість і марнотратство керівників держпідприємств, а й сухі цифри та факти. Вони зайвий раз доводять, що так далі бути не може й що державні активи слід як мінімум реструктуризувати й змусити працювати ефективно, а як максимум приватизувати. Звичайно, з погляду простого українця гроші, які держава забирає (у формі підвищених податків чи тарифів на комуналку), значно важливіші, ніж ті, які вона недодає, бо десь там тишком-нишком їх розкрадають чиновники разом із менеджерами держкомпаній. Але йдеться про десятки мільярдів гривень. Якби вони потрапляли в бюджет (або хоча б у розвиток відповідних компаній — тоді з’являлися б робочі місця), то реальний рівень соціальних виплат міг би бути вищий на десятки відсотків. Наразі цього немає.

Наведена статистика розвінчує міф про те, що збереження статус-кво є оптимальною стратегією управління держвласністю. По-перше, навіщо державі активи, які не приносять грошового потоку? По-друге, а що ж сталося із підприємствами, які вже не функціонують? Відповідь проста: порізали обладнання на метал, розікрали, вивезли і здають будівлі в оренду за відкати. Усе це триває з відома чиновників, які частину “заробленого” відтак носять нагору. Що довше підприємства перебуватимуть у державній власності без реформування та реструктуризації, то більше їх розкрадатимуть, посилюючи навантаження на бюджет. Зрозуміло, що громадянське суспільство такий статус-кво не може влаштовувати за жодних умов.

У полоні упереджень

Серед населення існують ще й інші міфи, які стосуються приватизації. Влада повинна поставитися серйозно до їх розвінчання, коментуючи цей процес та його результати.

Основний міф полягає в тому, що після приватизації підприємства починають працювати гірше. Найкраще його спростовує “АрселорМіттал Кривий Ріг” (колишня Криворіжсталь). У 2005 році, коли компанію приватизували на унікальному дотепер відкритому конкурсі, в неї було 55,4 тис. працівників, які отримували середню зарплату 1522 грн, що було на 89% вище, ніж у середньому по Україні. Чистий дохід становив 11 млрд грн, або $2,15 млрд. Через 10 років після приватизації, у 2014-му, на фірмі трудилося 28,8 тис. осіб (відомо, що тим, кого звільняли, видавали величезні компенсації), які мали в середньому 6661 грн за місяць, що на 91% більше, ніж по Україні. Чистий дохід становив 36,7 млрд грн, або $3,09 млрд, тобто зріс практично в півтора раза. При цьому за 10 років, від 2005-го до 2014-го, підприємство витратило на капіталовкладення 12 млрд грн, збільшивши практично вшестеро середньорічний обсяг інвестицій від менш ніж 200 млн грн перед приватизацією до 1,2 млрд грн.

“АрселорМіттал Кривий Ріг” — типовий приклад успішно й прозоро приватизованого підприємства, яке збільшує ефективність, нарощує обсяги виробництва, при цьому скорочуючи персонал і платячи йому вищі оклади. Заробітки працівників компанії цілком могли б бути ще вищими, але чи доцільно власникам їх піднімати, якщо існують армії безробітних, готових працювати й за менші суми?

Натомість успіхи компаній, приватизація яких не була прозора, значно скромніші. Укртелеком “прихватизували” на початку 2011 року. За період 2011—2014-го він скоротив персонал на 31%, до того ж зменшив фонд оплати праці на 12%. Таким чином, середня зарплата там зросла на 29% у той час, коли по країні вона збільшилася на 55%. Чистий дохід навіть у гривневому вираженні впав на 4%. Обсяг щорічних капіталовкладень зменшився в кілька разів: від 0,7—1,7 млрд грн перед приватизацією до 0,15—0,65 млрд грн після неї.

Трішки краща ситуація на ПАТ “ДТЕК Захід­енерго”, “прихватизованому” Ахметовим наприкінці 2011 року. За 2012—2014-й кадровий склад зменшено на 23%, фонд оплати праці — на 2%, щоправда, чистий дохід у гривні збільшився на 58%, щорічні інвестиції зросли в кілька разів: від 100—150 млн грн до близько 400 млн грн.

Держпідприємства, які потрапили в руки олігархів, і справді в багатьох випадках після приватизації працюють гірше. Особливо це стосується робочої сили: єдине, що олігархам вдається за будь-яких умов, — скоротити чисельність персоналу й обмежити його заробітки заради власної вигоди. А от розвинути отримані активи, здійснити виправдані, прибуткові інвестиції — для цього клепки часом бракує. Тому ті, хто каже, що не треба приватизувати держпідприємства, бо вони працюватимуть гірше, де в чому праві. Але причина погіршення роботи зовсім не у приватизації як такій, а в непрозорому, неконкурентному її проведенні, яке не дає змоги прийти ефективному приватному інвесторові. Якщо провести прозорий, конкурентний конкурс, то результат буде прямо протилежний. Власне це й засвідчує самотній приклад “АрселорМіттал Кривий Ріг”.
Існує ще одне поширене переконання. Суть його в тому, що коли підприємство перебуває в державній власності, то воно “годує” багатьох працівників, які раз по раз збувають “наліво” украдену продукцію, якісь запчастини тощо. А після приватизації новий господар швидко позбавляє персонал такої можливості “заробити”, збіднюючи таким чином населення. Тут є кілька аспектів. По-перше, українці звикли красти державне (у колгоспах, радгоспах, на заводах) ще з радянських часів. Але тоді ми оббирали чужу державу, а тепер — свою. Відтак цю звичку потрібно ретельно викорінювати. І якщо приватизація цьому допоможе, то її треба проводити якомога швидше й повніше. Бо не може розвиватися держава, у якій злодійство й корупція — суспільна норма. Цього вчать найвидатніші уми людства з найдавніших часів, і практика те підтверджує.
По-друге, приватизація справді позбавляє багатьох людей можливості заробити, а відтак — в українських умовах — вижити, нехай навіть незаконно (окрім продавців “ліваку” є ще армія скорочених, непотрібних працівників, не кажучи вже про чиновників, які також утрачають свої тіньові заробітки). Тому паралельно з роздержавленням обов’язково треба проводити всеосяжні економічні реформи, що мають покращити бізнес-клімат для масового створення нових підприємств, які абсорбували б вивільнену робочу силу й дали громадянам змогу заробити. Тільки в такому разі приватизація буде суспільно ефективною і посприяє розвитку країни. Інакше єдиним її важливим наслідком для суспільства стане збільшення безробіття, соціальної напруженості й еміграції. Мабуть, українці вже достатньо натерпілися від цих негараздів, щоб влада зрештою зробила висновки й уникала цього в майбутньому.

Ретельний аналіз переваг та недоліків приватизації з урахуванням теорії, світової практики та вітчизняних особливостей указує на те, що Україні справді необхідне роздержавлення, особливо фаза реструктуризації держпідприємств та підготовки їх до торгів. Коли додати аргумент, що в умовах вій­ни продаж держкорпорацій є одним із небагатьох джерел поповнення бюджету й отримання валютних надходжень у вигляді прямих іноземних інвестицій, то стане зрозуміло, що необхідність приватизації важко переоцінити. Але чи зможе нинішня влада це донести суспільству й чи зуміє вона уникнути негативних побічних соціальних ефектів роздержавлення, суттєво покращивши бізнес-клімат? Питання риторичне.

Любомир ШАВАЛЮК