Присмак ізоляції: cподівання Банкової на маніпулювання лідерами ЄС не виправдалися

Стає дедалі очевидніше, що, всупереч розрахункам Банкової перетворити Євро-2012 на свідчення своєї “європейськості” та козир у передвиборчій кампанії, Європа таки докладе всіх можливих зусиль, щоби чітко та недвозначно продемонструвати українцям (а 40—50% електорату ПР та колишньої “Сильної України” прагнуть інтеграції до ЄС), що нинішня влада веде країну до ізоляції.

Ситуація з Юлією Тимошенко таки змусила європейців відмовитися від “дипломатичної коректності”, на яку чималі сподівання покладали прибічники послідовного ігнорування “необов’язкових рекомендацій” європейських структур, навіть раніше, ніж можна було на це очікувати. Тим більше, що в Києві цьому активно сприяли, загравшись у “рівноправність сторін” та, по суті, власний варіант “суверенної демократії”. Нещодавно, 19 квітня, Державна пенітенціарна служба відмовила в побаченні з Тимошенко послу Франції з прав людини Франсуа Зімере, а 27 квітня — співголові групи Європейської партії зелених у Європарламенті Ребеці Гармс. Того самого дня вона та інший співголова групи Даніель Кон-Бендіт звернулися до президента УЄФА Мішеля Платіні з проханням виступити із заявою про політичну ситуацію в Україні, аргументуючи це тим, що “видається неможливим бути присутніми на турнірі.., коли Юлія Тимошенко залишається у в’язниці та коли їй відмовляють у доступі до медичної допомоги тих лікарів, яким вона може довіряти”.

Проте для Віктора Януковича, який, зрештою, очолює не Федерацію футболу України, а державу, більш симптоматичною стали демарші політичних лідерів — президентів, голів урядів та міністрів низки європейських держав, серед яких і ключової країни ЄС — Німеччини, а також керівництва загальноєвропейських і трансатлантичних структур.

Саміт вільних крісел

Від участі в запланованому на 11—12 травня Ялтинському саміті глав держав країн Центральної Європи майже одночасно відмовилися президенти Німеччини, Австрії, Словенії, Чехії та Італії, до яких поступово приєдналися лідери більшості інших держав, що традиційно були учасниками цього форуму: Естонії, Латвії, Румунії, Болгарії, Чорногорії, Албанії, Боснії та Герцеговини, Хорватії.

На 8 травня підтвердили свою участь у заході лише чотири президенти — Польщі, Словаччини, Молдови та Литви. Причому прем’єр-міністр останньої під час зустрічі із президентом своєї країни попросив її використати саміт для відвертої критики поводження Януковича з Юлією Тимошенко. Тож українській владі довелося фактично визнати свою ізоляцію та відмовитися від проведення саміту буквально за три дні до визначеної дати (формально форум відкладено на невизначений термін у зв’язку з тим, що більшість президентів не можуть взяти у ньому участі).

ЄВРОбойкот

Від поїздки на матчі Євро-2012 в Україні вже відмовилися президент Єврокомісії Жозе Мануел Баррозу, а також низка єврокомісарів. Про неможливість візиту до України під час чемпіонату повідомив генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен, а запланований візит делегації НАТО до Києва взагалі скасовано. Стало відомо, що від відвідання чемпіонату з футболу в Україні в разі відсутності позитивних зрушень у ситуації довкола Юлії Тимошенко можуть відмовитися і федеральний канцлер ФРН Ангела Меркель, представники королівських родин та урядів Швеції, Бельгії, Нідерландів, Іспанії. Про відмову від візиту в Україну заявив британський принц Вільям, який очолює Футбольну асоціацію Англії. Керівник МЗС Іспанії Хосе Мануель Гарсія-Маргальо в інтерв'ю газеті ABC сказав, що іспанська збірна може не вийти на поле київського стадіону, якщо пройде у фінал. Цей варіант, за його словами, вже обговорюється з Німеччиною і Польщею, але так може статися лише у випадку консолідованого бойкоту з боку всіх європейських команд.

І це лише початок. До чемпіонату ще місяць і, якщо зараз відбувається підрахунок тих, “хто, ймовірно, не приїде”, то уже за місяць ситуація може змінитися так, що рахувати доведеться тих, “хто, ймовірно, приїде”. Як це сталося з Ялтинським самітом глав держав Центральної Європи. Адже найскладніше — це розпочати. Тож, коли з’явиться група впливових європейських лідерів, котрі публічно заявлять, що візит до України є “агітацією на користь режиму Януковича”, для якого нормою політичного життя стали репресії проти рейтинговіших опонентів, то влада муситиме пояснювати, не чому той чи інший політик до України не поїхав, а чому таки поїхав. Між іншим, лідер Соціал-демократичної партії Німеччини Зігмар Габріель уже сказав, що ті європейські політики, які все ж наважаться відвідати Україну під час Євро-2012, “мають бути обережними, щоб не стати вболівальниками режиму… Якщо ви маєте сумніви, то не слід їхати до цієї країни”. Ця партія входить до складу групи європейських соціалістів у Європарламенті, яка ще донедавна була партнером Партії регіонів і намагалася відстоювати її позицію під час конфліктних ситуацій у європейських інституціях.

Неадекватність

Роль блазнів у цій ситуації випало виконувати працівникам українського МЗС, котрі змушені заперечувати очевидні факти, часто провокуючи ще більш різкі меседжі з ЄС. Зокрема, директор департаменту інформаційної політики МЗС Олег Волошин попросив не сприймати відмову європейських політиків від участі у саміті глав держав Центральної Європи як демарш. “Газетною качкою” було названо інформацію про можливу відмову від візиту на Євро-2012 канцлера Німеччини Ангели Меркель. У відповідь на що 30 квітня прес-секретар уряду ФРН Георг Штейтер не лише підтвердив інформацію про можливий бойкот нею чемпіонату, а й наголосив, що взагалі “будь-який візит до України залежатиме від долі Тимошенко та дотримання прав і свобод людини”.

1 травня представник України в ЄС Костянтин Єлісєєв заявив, що заклики бойкотувати Євро-2012 “переводять політичний діалог на мову ультиматумів”. Однак він так і не дав відповіді на запитання, як мають поводитися європейські лідери в ситуації, коли нинішнє українське керівництво неодноразово демонструвало, що цивілізованої мови не розуміє. Натомість українське МЗС оприлюднює заяви у стилі радянської пропаганди: “Атака на велику мрію підриває шанс колишніх членів соціалістичного табору довести, що за економічним, людським, науковим потенціалами вони вже готові з боржників Європи перетворитися на нові двигуни її розвитку”.

У Києві вирішили перейти від захисту до нападу, звинувачуючи європейських політиків у “зневазі до мільйонів українців”: МЗС стверджує, що заклики до бойкоту чемпіонату на практиці означатимуть підрив іміджу грандіозної спортивної події й спричинять збитки для інтересів мільйонів пересічних українців, які голосують за різні партії або взагалі не цікавляться політикою. Микола Азаров намагається “перекласти з хворої голови на здорову” та переконує, що європейці “весь наш народ, нашу країну хочуть принизити”.

Проте в ЄС уже розробляють альтернативні стратегії, які б продемонстрували українцям, хто став між ними та ЄС, і відкрито називають прізвища. Зокрема, міністр закордонних справ Швеції, країни яка поряд із Польщею була одним із лобістів ініціативи Східного партнерства й укладення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, Карл Більдт після зустрічі зі своїм німецьким колегою Гідо Вестервелле прямо заявив: “Ми хотіли б закликати президента Януковича, щоб він розблокував європейське майбутнє народу та української нації. Адже саме він його блокує... Ми зацікавлені в поверненні України до Європи, з цієї причини і хочемо допомогти Тимошенко”.

Канцлер Ангела Меркель під час зустрічі із депутатами буднестагу від ХДС обговорювала можливість того, що замість бойкотувати чемпіонат, політики країн ЄС мають таки поїхати до України, але на стадіоні уникати трибун для високопоставлених гостей, а приєднатися до простих людей на звичайних трибунах. Це було б видимим дистанціюванням від уряду Януковича і символом єднання з українським народом. А міністр закордонних справ ФРН Ґідо Вестервелле навіть попередив, що під час чемпіонату Європи з футболу “політики, спортсмени, ЗМІ та вболівальники не змарнують можливості засвідчити своє ставлення до порушень прав людини в Україні”.

У будь-якому разі вже очевидно, що сподівання, які Банкова покладала на Євро-2012, причому як макроекономічні, так і іміджеві та політичні, не виправдовуються. Понад те, в європейській громадській думці Віктор Янукович перетворюється на одіозну постать на кшталт тих, якими свого часу стали Слободан Мілошевич, Муаммар Каддафі чи Аляксандр Лукашенка, і позбутися відповідного негативного іміджу через певний час буде вже неможливо навіть за великого бажання. Водночас хай частково й вимушена, проте неочікувано гостра, а найголовніше — прогресуюча реакція європейських політичних еліт на ігнорування вимог щодо звільнення та повернення до активного політичного життя репресованих опозиціонерів, має виконати ще й роль попередження про неприйнятність керованого сценарію парламентських виборів, що відбудуться восени, і дати уявлення про можливий масштаб реакції ЄС.

Балансування неможливе

Складається враження, що в оточенні Януковича вперто ігнорують той факт, що неможливо гратися у “самодостатність на міжнародній арені” фактично найбіднішій європейській країні, влада якої діє методами Лукашенки та має підтримку менше 20% населення. Або хтось впливовий у цьому оточенні добре відпрацьовує заробітну плату сусідньої держави і вміло штовхає свого формального керівника у прірву. Річ же не в чемпіонаті, який відбудеться й забудеться, а в тім, що ізоляція Януковича і небажання подавати руку залишиться. (Між іншим, капітан збірної Німеччини з футболу Філіпп Лам уже закликав президента УЄФА Мішеля Платіні чітко задекларувати свою позицію щодо ситуації в Україні, оскільки сам він “дуже серйозно поміркував” би перед тим, як подавати руку Януковичу, якби той з’явився на котромусь із матчів.)

Спроби маніпулювати європейцями, вдаючись до цинічних заяв про “незалежність української судової чи правоохоронної систем від виконавчої влади” або шантажуючи їх зміною зовнішньополітичного курсу, успіху не мали. ЄС не потрібен “свій Лукашенка”. Авторитарна еволюція президента Януковича виявилася такою очевидною та навіть демонстративною, що ігнорувати її європейський політикум не може, навіть за великого на те бажання, адже, на відміну від України, у справді демократичних суспільствах залежність від громадської думки є усталеною нормою життя будь-якого політичного лідера. З огляду на це подальшими кроками, зважаючи на розвиток подій, можуть таки стати і більш “прикладні” санкції.

Причому ізоляція на західному напрямку відбувається на тлі фактично заморожених відносин із Росією. Понад те, з Москви по Януковичу було завдано кілька ударів. По-перше, там уже засудили поводження із політичними опонентами, яке назвали надто компроментуючим навіть для країни, як висловився Мєдвєдєв, із “багатими тоталітарними традиціями”. По-друге, поряд із Німеччиною Росія уже запропонувала лікувати Тимошенко на своїй території. Крім того, в РФ наполегливо повторюють, що жодного злочину в діях Тимошенко під час укладання газових угод не було скоєно, а тому її засудження є невиправданим.

Уже понад два роки минуло від перших Харківських угод, проте бажаного перегляду газових контрактів так і не відбулося. Тим часом, оглядачі небезпідставно очікують активізації натиску Путіна під час чергового президентського терміну. Зважаючи на зростання невдоволення всередині Росії та відсутність перспектив поліпшення соціально-економічної ситуації, зовнішньополітична експансія залишатиметься для російського президента єдино можливим аргументом для утримання влади. Водночас рівень підтримки Януковича серед проросійського електорату постійно зменшується, звільняючи дедалі ширший простір для появи нового, зорієнтованого на Москву та більш контрольованого Кремлем проекту.

За таких обставин ізоляція режиму Януковича, з боку ЄС та США, що набирає обертів, робитиме його ще більш уразливим до російського тиску, однак усвідомлення цього навряд чи вплине на політику західних держав. І причина та сама: нинішнього українського президента дедалі менше сприймають там як прийнятного партнера. Тож проросійський дрейф провокуватиме не змагання за нього з Москвою, а пошук шляхів його усунення, як перешкоди у відносинах із Україною.

Останнім часом оглядачі дедалі частіше ведуть мову про те, що на заваді ухваленню раціонального рішення про пошук компромісу із цивілізованим світом стоять особливості психології президента Януковича та його найближчого оточення, яке звикло діяти “по понятіях” і побоюється виглядати в такій ситуації слабкими в середовищі своїх. Мовляв, піддався тиску, проявив слабкість —більше не може бути “головним”. Проте в такому разі актуалізується проблема не лише неадекватності (оскільки тиск ЄС посилюватиметься, а справжнє співвідношення сил нікуди не зникає), а й психологічної несумісності українського очільника та європейських політиків.

Натомість відповідний психотип штовхає його до путінського середовища, для якого відповідна психологія є близькою та зрозумілою. А перед Україною в контексті реставраційного проекту нового-старого російського президента може незабаром постати дилема Путін чи Янукович? Причому фігура російського лідера для лояльно налаштованої щодо Росії частини населення, справді, може виявитися прийнятнішою альтернативою порівняно з чинним гарантом.

Проблема альтернативи

Тому життєво важливо, щоби після усунення режиму Януковича, саме опозиція заповнила вакуум, що виникне в країні. До того ж не за допомогою механічного заміщення влади, а запропонувавши якісне оновлення країни, адекватне очікуванням Європи. В протилежному випадку може постати загроза, що разом з конструкцією донецької влади завалиться і конструкція держави.

Проблема ж полягає в тому, що у нинішньому вигляді опозиція до цього не готова. Бракує усвідомлення необхідності демонтажу сформованої в пострадянський час олігархічно-монополістичної суспільної моделі, яка поєднується із різнорівневою правовою системою, за якої для одних закони одні, а для інших — інші. Замість впливати на підвищення рівня політичної культури населення, готувати його до відповідальності за своє майбутнє та громадської самоорганізації й активності, триває тиражування популістських гасел і месіанських, патерналістських ілюзій про те, що достатньо просто поставити при владі правильного і доброго царя та що кілька надзвичайних людей своєю професійністю та високими моральними якостями здатні компенсувати ефективні механізми. Немає не лише чіткого плану першочергових заходів на перші 10, 100 та 500 днів після здобуття нинішньою опозицією влади, а й готовності опозиціонерів підтримувати і виконувати його незалежно від того, хто у відповідний час очолюватиме уряд, парламент чи те або інше міністерство.

Не бути зовнішнім спостерігачем

Зі свого боку європейські лідери не мають обмежуватися констатацією проблем, авторитарного відкату та невідповідності української еліти власним очікуванням і тим завданням із модернізації та реальної європейської інтеграції, які стоять перед Україною. Їм слід чітко визначити власну готовність надати всебічну підтримку тим політикам, які засвідчать свою зрілість до проведення кардинальних перетворень в Україні, щоби не було повторено помилок і знову не змарновано шансу, як це уже сталося у 2005—2006-му. Вони мають усвідомити, що в транзитному суспільстві, яке за інерцією постійно затягує назад у совок, підтримка здорових сил більшістю люмпенізованого суспільства не може бути тривкою й те, що в разі відсутності незворотних змін за порівняно короткий відтинок часу, розчарування знову може призвести до реваншу реакційних сил, як це вже відбулося у 2006 та 2010 роках. Водночас потрапляння України в орбіту авторитарного проекту Путіна означатиме не лише крах політики Східного партнерства, а й посилюватиме привабливість російської моделі в деяких країнах колишнього соцтабору, а тому заохочуватиме Кремль до експансії уже в межах охопленого кризою ЄС.

Олександр КРАМАР