Праві тріумфують в Європарламенті

Невисока явка на останніх виборах якраз це і довела. Проте до них все одно була прикута дуже велика увага.

У чому ж їх важливість? По-перше, як відомо, зараз під питанням залишається процес інституційних перетворень в ЄС. Впровадження реформ у Євросоюзі залежить від ратифікації Лісабонського договору, який було “провалено” на референдумі в Ірландії. Зараз усі сподівання покладаються на повторний референдум у цій країні. Як ЄС буде розвивати свій діалог з ірландською стороною залежить і від Європарламенту, хоча його вплив на це не буде прямим: обраний парламент повинен буде затвердити новий склад Європейської Комісії, а от вже ЄК як умовний уряд ЄС має безпосередні важелі та механізми впливу на впровадження інституційних перетворень. Отже, від якісного складу Європейського парламенту залежатиме і загальна політична орієнтація майбутнього складу Єврокомісії.

По-друге, лідери європейських держав-членів ЄС вже мали змогу переконатися у тому, що волевиявлення громадян з питань, пов’язаних з функціонуванням ЄС (чи то референдуми з ратифікації європейських договорів, чи то вибори до ЄП) є не лише свідченням того, як громадяни бачать ЄС та як ставляться до його ініціатив, але й часто оцінкою своїх урядів, їхніх політик та курсу. Саме тому політичні сили членів ЄС мимоволі отримують окрім національних парламентських виборів ще один механізм легітимації їхньої влади. Проте чому ж цей аспект набув актуальності саме на цих виборах? Відповідь частково полягає, як би банально це не звучало, у впливі кризової фінансово-економічної ситуації. Віддаючи голос тій чи іншій політичній силі на виборах до ЄП, громадяни можуть тим самим виявити свою солідарність або ж крайню незадоволеність урядовою політикою.

Мало чи достатньо?

У травні за результатами опитувань “Євробарометру” виявилося, що 53% виборців мало зацікавлені у запланованих виборах до Європейського парламенту. Наразі відомо, що явка становила 43% виборців в цілому по Європейському Союзу.

Проте цей показник не слід називати катастрофічно низьким: по-перше, високий відсоток явки давно вже не є нормою європейських виборів, а по-друге, треба зважати на те, що проблемам та питанням наднаціонального рівня громадяни членів ЄС завжди приділяли менше уваги ніж тим, що актуальні для їхньої держави зокрема. До того ж, у ході того ж травневого опитування громадської думки службою “Євробарометр” було з’ясовано, що 57% виборці вважають, що мають мало або дуже мало інформації стосовно виборів до ЄП, що не могло не вплинути на бажання брати чи не брати участі у виборах — і це вже проблема наповнення інформаційного поля самими євросоюзівськими структурами.

Цікавим є те, що найнижча явка була зафіксована у переважній більшості держав, які і досі вважаються новими членами ЄС — для них явка в межах 20%—30% стала загальною тенденцією. Наприклад, у Словаччині і Литві проголосували близько 20%, Польщі майже чверть населення. До цих держав з ряду старих членів ЄС можна додати традиційно євроскептичну Великобританію (34%), а також Нідерланди (36,5%). Що ж до інших країн, то у них явка була або дуже високою, як-от у Люксембурзі (91%), Бельгії (90%), або ж коливалася в межах 45% — 60%, що є абсолютно прийнятною для європейських політичних реалій. Для більшої ясності тут можна додати, що такі верхня та нижня межа явок як 45% — 60% були характерною рисою виборів до ЄП, починаючи з 1979 року. А на виборах 2009 року середній показник явки знизився завдяки дійсно низьким показникам переважно у країнах Центральної та Східної Європи, хоча виборці у західній частині континенту здебільшого голосували, як і раніше.

Парадокс чи стабільність електорату?

Вибори до парламенту ЄС закінчилися перемогою правоцентристських сил, які в ЄП об’єднаються здебільшого у фракції Європейська народна партія (ЄНП). Цей результат — перемога правих партій — можна вважати справжнім політичним парадоксом. В першу чергу це пов’язано з уже згадуваною атмосферою економічної кризи: за логікою партії правої та правоцентристської політичної орієнтації не повинні мати значної популярності серед пересічних громадян, навіть якщо враховувати, що традиційна практика партій може в сучасних умовах відрізнятися від того, що від неї очікують з огляду на її ідеологічну приналежність. Адже в умовах зростання рівня безробіття, падіння рівня доходів громадян більш привабливими для виборця мають виглядати програми лівих політичних сил, передовсім з економічної причини (збільшення ролі держави у регулюванні економіки та процесів виробництва).

Незважаючи на це, фракція Європейська народна партія, яка в Європарламенті об’єднує представників тих партій, що відносять себе до правоцентристського сектору з ідеологічної точки зору, отримає в єдиному загальнообраному органі ЄС близько 35,7% місць. Натомість, як друга за вагомістю сила в ЄП, Партія європейських соціалістів за попередніми даними отримає близько 21,9% депутатських місць, на третьому місці — Альянс європейських лібералів та демократів (10,9%).

Першим поясненням програшу лівих сил на виборах можуть бути недостатньо ефективні виборчі кампанії самих лівих, які не змогли вдало використати контекст економічної ситуації в європейських країнах. А от друге пояснення стосується вже згадуваного вище зв’язку між віддачею голосу за ту чи іншу альтернативу зі сфери наднаціонального, євросоюзівського та одночасним наданням оцінки своєму урядові та ефективності його роботи. Поглянемо детальніше на цей вимір.

Для того, щоб Європейська народна партія отримала значно більше місць в ЄП у порівнянні з соціалістами, достатньо насправді було перемоги правоцентристських політичних сил лише у кількох державах, але зі значним відривом. Так і сталося. У Німеччині традиційно праві партії, що перебувають у складі ЄНП, виграли 42 місця від своєї держави в Європарламенті, представники фракції соціалістів в ЄП змогли виграти 23 місця від Німеччини; схожа ситуація сталася у Франції, від якої праві сили отримають 30 місць в ЄП, а ліві — 14. За підсумками італійських виборів партії, що входять до фракції соціалістів в Європарламенті, взагалі не отримають мандатів, у Польщі це співвідношення становить 28 місць проти 6. З шести країн, які мають найбільшу кількість депутатів в Європейському парламенті, праві перемогли у чотирьох. І для цих чотирьох спільним є те, що представники правого політичного крила зараз знаходяться при владі: канцлер Німеччини Ангела Меркель, Франції Ніколя Саркозі, прем’єр — міністр Італії Сільвіо Берлусконі та прем’єр Польщі Дональд Туск. Це дає підстави говорити про те, що у такий спосіб виборцями була висловлена згода з тими політиками, що їх проводять чинні уряди. В інших випадках уряд міг і не пройти “перевірку” на легітимність, як це сталося в Португалії, де правляча нині соціалістична партія отримала 26,6% голосів, а права опозиція — 31,7%. Приблизно така ж ситуація склалася і у Великобританії, в якій Лейбористська партія, що стрімко втрачає популярність, хоч і виграла 12 місць в ЄП, але програла на загальному фоні іншим політичним силам, зокрема Консервативній партії, що матиме 25 місць в ЄП (але не входить до жодної політичної фракції в Європарламенті).

Чи був успіх ультраправих?

В таких державах як Нідерланди, Австрія, Угорщина, Великобританія ряд ультраправих партій набрав достатню кількість голосів, щоб бути представленим в ЄП. Партія “За свободу” Нідерландів відкрито проголошує свої ксенофобські погляди, антимусульманську позицію, виступає за необхідність закриття кордонів для мігрантів — на виборах до ЄП вона здобула 17 % голосів виборців, що є дуже серйозним сигналом, в першу чергу для уряду Нідерландів та соціальної, емігрантської політики, яку він проводить. Але це дало їй лише 4 місця в Європарламенті. Партія свободи Австрії також здобула дуже суттєвий результат на виборах — 13% голосів виборців (2 місця). Вони в свою чергу виступають різко проти вступу Туреччини до ЄС, впливу європейських політик на австрійські внутрішні, збільшення внесків Австрії до бюджету ЄС і вимагають більш жорсткого законодавства у сфері громадянства. Партіями з подібними настроями у Великобританії стала Британська національна партія, а в Угорщині — Рух за кращу Угорщину. Всі вони вкрай скептично ставляться до розширення повноважень європейських інститутів як форми наступу на національний суверенітет. До цього додаються, як бачимо, заклики ксенофобського характеру.

Але на загал крайні праві будуть мати у Європарламенті менше 4% місць. Тому перебільшувати ступінь їх впливу на загальноєвропейському рівні теж не варто.

У цілому можна спрогнозувати, що загальна політична орієнтація Європейського парламенту сьомого скликання не зміниться у порівнянні з парламентом 2004 — 2009 років — перемога знову за правоцентристськими силами. Підхід до формування Європейської Комісії також навряд чи зазнає змін, адже Європейська народна партія вже висловила свою підтримку кандидатури Жозе Мануеля Барозу, який є вихідцем з неї та чинним президентом Європейської Комісії. Аналізуючи загальні тенденції цих виборів можна сказати, що будучи подією в першу чергу загальноєвропейського значення, для ЄС вони викрили фактично лише один блок проблемних питань — недостатню поінформованість населення країн — членів щодо функціонування європейських інститутів; натомість більше питань з’явилося завдяки цим виборам на рівні національному — передовсім питань довіри до діючих урядів та радикальних націоналістичних настроїв, що набувають розвитку в ряді держав.

Марія ЗОЛКІНА