Прагматичний патерналізм. Як досвід і розрахунок відвертають українців від ліберальних реформ

За даними опитування соціологічної групи “Рейтинг”, майже 60% громадян тією чи іншою мірою впевнені, що відповідати за їхнє життєзабезпечення має держава, 40% підтримують зрівняння доходів населення й близько 50% виступають за збільшення держвласності в бізнесі та промисловості. Крім того, 70% українців готові поступитися частиною власних свобод заради підвищення порядку в країні. Як правило, схильність до патерналізму явно корелює з віковими, освітніми та майновими ознаками респондентів. Найбільше противників лібералізму серед тих, кому за 60 років, у кого за плечима лише початкова освіта і хто зараховує себе до бідних, а найменше — серед забезпечених людей з вищою освітою віком 18—29 років. У публічному дискурсі це нерідко пояснюється як “совкова ментальність”, “люмпенський рагулізм” тощо. Проте в основі антиліберальних установок зовсім не обов’язково перебуває ірраціональне неприйняття свободи чи ідеологічна ригідність. Якщо придивитись уважніше, то за неприйняттям ліберальних реформ стоїть колективний досвід й особистий прагматичний розрахунок.

У загальних рисах лібералізм передбачає, що матеріальне забезпечення особа здобуватиме в результаті конкуренції на ринку праці, а державна політика великою мірою визначатиметься боротьбою різних суспільних сил у парламенті та на рівні громадянського суспільства. Пов­новаження держави в ідеалі мають зменшитися до компетенцій “нічного сторожа”. Організація життя на таких засадах дає багато переваг, проте не для всіх. Лібералізм є потужним стимулом для розвитку економіки, проте ставить різні суспільні верстви в нерівне становище. До потенційних лузерів належать незаможні, котрі не мають капіталів та не можуть скористатися можливостями підприємництва, а також ті, чий рівень освіти та вік не дають переваг на ринку праці. Словом, усі, хто має найменші шанси виграти в конкурентній боротьбі в умовах ринку. Впевненіше вони почувалися тоді, коли блага перерозподіляє не ринок, а держава, котра гарантує всім хоча б невисокий рівень добробуту.

У теорії (досить переконливо підтвердженій міжнародною практикою) від переходу до вільної економіки в перспективі виграють усі, проте запас терпіння українців досить обмежений. За даними торішнього опитування Інституту соціології НАНУ, лише 6% готові терпіти труднощі перехідного періоду скільки потрібно, 33% теж готові, але недовго. Тим часом 21% не хочуть терпіти взагалі, бо вже зараз перебувають у нестерпному становищі, а 29% — тому, що не вірять в успіх реформ. Знову-таки йдеться не про вередливість народу, а про цілком раціональний розрахунок. Терпіти труднощі без віри в успіх абсурдно, навіть за наявності можливостей. Ну а хто перебуває у вразливому становищі, не може терпіти, бо не має достатнього запасу економічної міцності. Це лежить в основі позірного соціально-політичного парадоксу: ті, хто у важкій ситуації, більше схильні до збереження статус-кво, а не до негайних і докорінних реформ. Це суперечить уявленням про революційний потенціал тих, кому немає чого втрачати, окрім своїх ланцюгів, зате цілком відповідає дійсності. Будь-які ґрунтовні економічні зміни збільшують персональні ризики й саме для незаможних ставки є найвищими. Якщо середній клас має запас економічної міцності, то неімущі ризикують опинитися в умовах екстремальної бідності.
Крім того, річ не лише в ставленні до лібералізму як такого, а й у недовірі до тих, хто реформи оголошує й намагається їх упроваджувати. Практично жоден український уряд не мав у розпорядженні кредиту довіри, достатнього для проведення фундаментальних реформ: під сумнівом були і наміри реформаторів, і їхня здатність належним чином реалізувати задумане. Певною мірою провина за це лежить на конкретних політичних діячах та угрупованнях, які обрали шлях популізму. Однак простою зміною персоналій ця проблема не вирішується, оскільки негативний колективний досвід, пов’язаний із кризою 1990-х, просто так не перекреслиш. Згідно з даними моніторингу Інституту соціології НАНУ на зорі незалежності українці були більшими прибічниками економічного лібералізму, ніж у нинішні часи. Приміром, 1992-го прихильників приватизації великих підприємств було 25% громадян, а противників — близько 32%. Через 10 років, у 2002-му, співвідношення стало 18% і 55%, а в 2016-му — 14% і 62% (при цьому кількість тих, хто не мав чіткої думки, знизилася з 42% до 24%). Кількість прибічників приватизації малих підприємств зменшилася з 56% (1992-й) до 32,2% (2016-й), а противників відповідно зросла більш ніж удвічі: із 14% до 37% (див. “Сила опору”).

Звичайно, тут свою роль відіграв крах ілюзій та очікувань епохи перебудови. Проте очевидно, що негативне ставлення до реформ спровокували також дії українських урядів. Для справедливості слід зазначити, що жодне керівництво державою шокових реформ не планувало, проте через корупцію та управлінську неспроможність результат нерідко виявлявся саме таким. Яскравий приклад — спроби реструктуризації вугільної галузі, яку треба було привести у відповідність до вимог сучасної ринкової економіки. Реформа передбачала не лише закриття нерентабельних шахт, а й перекваліфікацію робітників, створення альтернативних робочих місць та інші підтримувальні заходи. Проте в 1995—2002 роках замість запланованих 9 млрд грн було виділено лише близько 3 млрд грн, із яких, за висновками Рахункової палати, 10% було використано “неефективно” або “незаконно”.

Крім того, “не за призначенням” спрямовувалися кошти Світового банку, виділені на підтримку реструктуризації (а це $150 млн). Із праце­влаштуванням ситуація була теж не кращою. У 1996—2001 роках закрилося близько сотні шахт, проте план створення нових робочих місць був виконаний лише на 6%. Саме через це, а не через ідеологічне неприйняття ринкових реформ тема реструктуризації галузі набула у вугільних регіонах настільки одіозного відтінку. І відтоді фундаментальних зрушень не відбувалося. Звичайно, далеко не всі ініціативи уряду обертаються провалами: приміром, зав­дяки досить ефективній системі субсидій перехід до ринкових цін на енергоносії виявився не таким болісним, як пророкували скептики. Однак функціонування державних інститутів залишає бажати кращого, а отже, будь-які реформи можуть мати непередбачувані результати.

Це стосується передусім банків, судів та прав власності — триноги, на якій тримається ринкова економіка. Як свідчить Індекс глобальної конкурентоспроможності, за критерієм захищеності майнових прав Україна посідає 128-ме місце серед 137 країн, які були охоплені цим звітом. За захистом інтелектуальної власності — 119-те, за незалежністю судів — 129-те, за платоспроможністю банків — 135-те. Ці та інші проблеми не лише підривають довіру потенційних іноземних інвесторів, а й підсилюють внутрішній спротив реформам, оскільки ринкова економіка за слабких інститутів перетворюється на простір для свавілля та зловживань. Візьмемо для прикладу земельне питання. За даними Інституту соціології НАНУ, 2012 року опитані власники паїв та виробники сільськогосподарської продукції, які виступали проти продажу землі, побоювалися конкуренції з боку великого бізнесу та іноземців, нецільового використання земельних ресурсів тощо.

Відтоді тенденція зберігається: за даними USAID АгроІнвест, 80% українців пов’язують скасування мораторію на землю з тими чи іншими небезпеками, і лише 55% вбачають також вигоди. Щодо приватизації підприємств, за даними торішнього опитування GfK Ukraine, головне побоювання в тому, що умови будуть прописані в інтересах конкретних олігархів. Слід зазначити, що за недостатньо ефективного антимонопольного законодавства та системної корупції, підвладній олігархам, такі остороги небезпідставні. Сумніви щодо медреформи також пов’язані переважно з невір’ям у її адекватне втілення. За даними GfK Ukraine, серед обізнаних стосовно реструктуризації медицини 44% підтримують її, 52% проти. Негативні очікування характерні для менш заможних людей і пов’язані з тим, що корупція все одно не зникне, послуги не покращаться, натомість села можуть залишитися без лікарень.

Таким чином, несприйняття багатьма українцями ліберальної соціально-економічної парадигми лише невеликою мірою вмотивоване ідеологічно. Цілком імовірно, що причини негативного ставлення в тому, що частина суспільства не пов’язує ці реформи з поліпшенням свого становища: одні — через низьку здатність до конкуренції на ринку праці, інші — через зневіру в тому, що зміни матимуть заявлений результат і що ринковими механізмами не зловживатимуть. Перше пов’язане з уразливим становищем певних соціальних прошарків, і з цим нічого не вдієш. Простіше кажучи, бідні повірять у лібералізм лише тоді, коли побачать (і відчують) його плоди, а доти реформаторам доведеться долати їхній скепсис та невдоволення. Набагато складніше буде вирішити другий комплекс проблем, пов’язаний із розчаруванням в урядах та інститутах. Якщо політична команда й може (бодай теоретично) отримати кредит довіри й зберігати його в межах однієї каденції, то відновлення довіри до інститутів вимагає значно більшого часу, адже пов’язане з напрацюванням позитивного колективного досвіду. Все це, звісно, не означає, що від ліберальних реформ треба відмовлятися. Однак слід змиритися з тим, що в найближчі роки вони приречені на непопулярність.

Максим ВІХРОВ