Прагматичні сподівання: антиукраїнські настрої більшості південного сходу України — міф

Чому південно-східні регіони України та Крим вперто віддають на виборах більшість голосів якщо й не відверто антидержавним силам, то тим, хто тільки набиває власні кишені, а не будує соціально та економічно міцну й ефективну Українську державу? Звідки така налаштованість? Адже 1 грудня 1991 року більша частина населення цих регіонів дружно сказала “так” на референдумі, що підтверджував Акт про незалежність, зробивши таким чином вагомий внесок у ті 90,32% голосів, якими Україна засвідчила перед усім світом своє прагнення свободи.

Чому “так” на референдумі постійно обертається “ні” на президентських і парламентських виборах, чому підтримка незалежності на референдумі не гарантувала її схвалення в практичних діях? Зрозуміло йдеться не про весь південний схід, усіх його мешканців, але про домінуючу тенденцію.

У державі з населенням понад чотири десятки мільйонів не варто забувати про абсолютні цифри, які стоять за відсотками. Під час опитування 1991-го сказали “ні” 2 417 554 осіб, засвідчивши наявність досить масової бази для антиукраїнських настроїв та політичних сил. Недійсних бюлетенів тоді було 670 117. Вони здебільшого або містили матюки на адресу “хохлів”, або на них не було жодних позначок, що також засвідчувало критичне ставлення до української державності. Загалом можна вважати: по країні тоді, у грудні 1991 року, “засвітило” себе приблизно 3 млн активних противників незалежності з майже 38 млн тодішніх виборців. Загалом небагато. Але це те, що не можна було жодним чином викидати з поля уваги. І головне — 6 млн тих, хто взагалі не прийшов на виборчі дільниці (маючи різні резони, зокрема й ставлячись скептично до незалежності). Перетягнути цих людей на український бік так і не вдалося, що засвідчують результати всіх наступних кампаній. Слід зазначити, що це водночас не був і по-антиукраїнському налаштований електорат. Нейтральні, байдужі до політики, помірковано-проросійські люди, яких треба було переконувати.

Власне, одна з відповідей на запитання про причини негативного чи в найкращому разі парадоксального ставлення значної кількості наших співвітчизників із південно-східних регіонів до самої державності в цьому й полягає: майже ніякої цілеспрямованої роботи з ними за всі ці роки не велося (якщо не брати до уваги кількох освітніх чинників, і то не за кожного міністра). Їм так і не було донесено значення цінності незалежності України.

Інша причина, яка безпосередньо випливає з наведених цифр, — так само майже не велася робота з мінімізації як зарубіжного (не тільки російського, до речі) сприяння місцевим противникам української державності, так і намагань найактивніших груп по-антиукраїнському налаштованих громадян консолідуватися в потужні — бодай на регіональному рівні — політичні сили. Звичайно, можна назвати вдале знешкодження “мєшковщини” у Криму в середині 1990-х, але це, мабуть, і все.

У зв’язку з цим виникає припущення: чи не загіпнотизували себе державні діячі та лідери національно-демократичних сил надвисокими показниками референдуму, розповідаючи самим собі про “90%” та про “більшість кримчан та севастопольців” й ігноруючи ті 3 млн активних противників української державності, особливо потужних у деяких регіонах?

Утім, певна річ, інформаційної роботи (яка мала б вестися в межах так і не створеного в Україні національного інформпростору) та діяльність спецслужб — важливі, проте не вирішальні чинники в нівеляції антидержавних настроїв на південному сході України та зміні там політичних настроїв. Головне — це соціально-економічний і морально-етичний чинники.

Тяжка економічна криза супроводжувала останні роки існування СРСР. Вона позначилася на всіх сторонах життя пересічних людей, життєвий рівень яких істотно погіршився. Номенклатура перетворила на інструмент перекачування бюджетних коштів у свої кишені і кооперативи та недержавні підприємства, яким активно “сприяла”. Бездарні схеми управління союзного центру псували життя “червоним директорам”. Тінь банкрутств, неминучих за форсованого впровадження всесоюзного ринку, нависла над шахтами Донецька і заводами Дніпропетровська, корабельнями Миколаєва і друкарнями Харкова — впродовж 1980-х нове технічне оснащення, особливо імпортне, волею центру майже цілковито надходило на підприємства Росії. Усе це разом і спричинило налаштування на початку 1990-х переважно космополітичного південного сходу України на незалежність від Росії та Союзу. Розрахунок був простий: замінити вугілля Донбасу, метал Дніпропетровщини і машини Слобожанщини Україні нічим, тож є гарантія такої стабільності, якої не забезпечив би збережений Союз. А далі видно буде, адже до Києва куди ближче, ніж до Москви, і депутати там наче всі свої, а не та союзна “агресивно-слухняна більшість”, створена на основі контрольованих новітніми баями середньоазіатських республік та корпусу представників від КПРС і “громадських організацій”.

Інакше кажучи, на південному сході в 1991-му превалювали щиросерді, а водночас і прагматичні сподівання на те, що в Україні населенню цих регіонів житиметься краще, ніж у СРСР впродовж останніх років, що такий-сякий добробут збережеться і почне примножуватися. Союз був фактично дискредитований. Єльцинська Росія теж не здавалася надто привабливою; зрештою, порівняно з московськими лідерами Кравчук сприймався як людина чесна, освічена, розважлива і моральна, дарма що провінційна. Тож спричинений соціально-економічними мотивами вибір на референдумі став закономірним. Коли ж ці сподівання не виправдалися, настав час скепсису, спрямованого найчастіше не на конкретних винуватців занепаду економіки, а на незалежність загалом…

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ