“Результати виборів не є доброю новиною для проєвропейських сил”, — зазначив президент Макрон у телевізійному зверненні відразу ж після проголошення результатів екзитполів. Високий рейтинг крайніх правих він назвав національною небезпекою і вдався до дуже ризикованого кроку — розпустив Національну асамблею.
“Національне об’єднання” (колишній “Національний фронт”) здобуло не менше як 31,15 % голосів. Ця партія довгий час була відкритим політичним партнером Москви, проте від початку великої війни відкорегувала дискурс. Молодий лідер партії Жордан Барделла обережно й регулярно висловлює повагу “героїчному українському народові”, натомість підтримує ідею відмови від санкцій проти РФ та не бажає надавати Україні наступальної зброї. Якщо внаслідок нових парламентських виборів Барделла стане прем’єр-міністром (а така перспектива видається цілком реальною), обіцяні літаки й навчання українських пілотів, а також інша французька військова підтримка для України можуть опинитися під загрозою.
Чому Макрон вирішив проголосити позачергові вибори? Насамперед тому, що його політсила зібрала вдвічі меншу підтримку, ніж “Національне об’єднання”, — лише 14,5 %. У цьому разі він уже був би зобов’язаний запропонувати Барделлі посаду прем’єра, враховуючи настрої електорату. Вибори ж дають примарну надію, що французи спам’ятаються і що спрацює давня модель “республіканського фронту” — суто французька система голосувань, коли всі (праві і ліві, ліберали і консерватори) об’єднуються проти кандидатів від “Національного фронту” (попередника нинішнього “Національного об’єднання”).
На практиці це означає, що в багатьох округах висунуть одного “республіканського” кандидата, тобто того політика, який потенційно здатний обійти представника крайніх правих. Що це може дати в наступному парламенті, спрогнозувати нереально. Шанс на те, що протестні голоси відійдуть “республіканським” кандидатам, теоретично є. Але ніхто не знає, скільки в 31,5 % автентичних крайніх правих, а скільки — протестних голосів.
14,5 % пропрезидентського блоку — невесела новина для України, бо Макрон зробив підтримку українського спротиву однією з провідних тем своєї виборчої кампанії. До проукраїнських також варто зарахувати Соціалістичну партію та партію “Публічний простір”, які спільно зібрали 14 %. Разом ці дві групи дають трохи більше як чверть голосів, що явно замало для підтримки амбітного курсу Макрона на розбудову європейської безпекової автономії. Хіба що французи різко подорослішають за кілька тижнів і на позачергових виборах продемонструють відповідальнішу позицію. Зрештою, ніхто нікому не забороняє мріяти.
10,1 % голосів отримали недружні до України крайні ліві. У перспективі близьких виборів лідер “Нескореної Франції” Жан-Люк Меланшон відразу ж у ніч на понеділок зібрав чималий мітинг у Парижі, сподіваючись на посаду прем’єр-міністра з липня. Шансів здійснити цю заповітну мрію в нього набагато менше, ніж у Барделли, але сам принцип “республіканського фронту” — скринька із сюрпризами.
Позачергові парламентські вибори, що на них зважився Макрон, — це пастка, яку він змайстрував своїми ж руками 2016 року, коли позиціонувався “ані правим, ані лівим”. Формуючи свою політсилу “Вперед, Республіко!”, він добряче кадрово пообщипав соціалістів і республіканців, чим фактично зруйнував традиційні помірковані парламентські партії. Як наслідок, виборці почали консолідуватися довкола радикалів — крайніх лівих і крайніх правих. Обидва табори відомі своїми промосковськими симпатіями аж до лютого 2022 року. Що означає для України перспектива збільшення фракцій радикалів у Національній асамблеї, якщо сподівання Макрона на “республіканський фронт” не справдяться?
Насамперед французький президент вийде з експерименту послабленим. Залежно від того, хто стане новим прем’єром і кого буде призначено міністром оборони, постачання французьких “Міражів” може, на жаль, підвиснути в часі, якщо не розмитися в туманній невизначеності. Ставки в цій ризикованій грі дуже високі. Не тільки для французів, а й для України та цілої Європи
