Потребуємо засвідчити себе. Книжки про повномасштабну війну проти України

Зафіксувати історичний момент, зафіксувати свої переживання в історичному моменті і гучно прокричатися, бо тобі доводиться цей жах фіксувати. Репортаж, есе і поезія — саме такі книжки пишуть в надкороткому проміжку між “до” і “після”. Війна 2022-го — не виняток.

Про повномасштабну війну за десять місяців після вторгнення вийшло чимало книжок (до пів сотні так точно і це тільки опублікованих книжок, скільки рукописів зараз в роботі видавництв, хтозна). Відчутну частку їх пишуть відразу на експорт: збірники есе, поетичні антології, підшивки воєнних щоденників стрімко виходять англійською, німецькою, французькою. Це природні процеси: такі книжки створюють у намаганнях пояснити людині ззовні, що воно таке велика війна в Україні, і через бажання задовольнити інтерес до гарячої теми. Так само природно: доста значний відсоток таких книжок — кон'юнктура. Тут і лютувати не варто, просто прийняти: хвилі такої ж бачили і в 2014-2015 роках; “експлуататорські” твори, на щастя, мають тенденцію забуватися і зникати за пів року; дайбо’ не нашкодивши при цьому (бо найбільше таких поробок зараз — у дитячій прозі). Але чесних книжок про війну зараз все рівно більше.

Є за ці місяці книжки, які написані уже для суто нас, для “внутрішнього” читача. Книжки, які пишуть ті, хто переживає досвід війни, для тих, хто переживає досвід війни; тавтологія тут оманлива: такі книжки пишуться в повному усвідомленні, що кожен зараз живе в своєму болю і в своєму страху. І автори цих книжок, і їхні читачі знають, скільки нюансів має досвід війни — на цьому і зосереджуються автори, на окремих дуже приватних аспектах колективного досвіду. Важко почути інших, коли ти захоплений власною такою сильною, такою нестримною емоцією. Важко, але треба пробувати. Найбільшою нашою емоційною роботою є (і довго-довго ще буде) — спроба синхронізувати досвіди 2022 року. Певно що, в чомусь тут допоможуть і книжки-свідчення: почути іншого поруч і повірити йому.

Чесно: всі ці книжки болісно інтимні. Нестерпні. За нормальних умов такі історії ніколи б не мали бути розказаними, напевно. Жити під шкірою іншою людини виснажливо для обох сторін — і того, хто говорить, і того, хто чує. Але ми не в нормальних умовах. Отож бо і воно.

Євген Шишацький, “Мандрівка до потойбіччя. Маріуполь” (Фоліо)

Після 24.02 я раптом почала знати, з яких міст і містечок походять мої знайомі. А ви теж? Раніше така інформація була нерелевантною, а тепер вони постили новини про обстріли рідних міст, проривалися туди, вивозили рідних чи самі переїздили. Тепер стало важливим, чи виріс хтось в Херсоні, чи живе чиясь родина в Сєверодонецьку, чи залишилася чиясь мати в Маріуполі.

Євген Шишацький на самому початку щоденника-репортажу описує Маріуполь, в якому виріс, давно там не живе, але часто відвідує маму: “Рідне місто, куди я ніколи не хотів повернутися”. Більшості киян ця формула має бути знайомою. Саме в Києві був Євген, коли почалася велика війна. В Маріуполі залишалися його рідні: сестра скоро виїхала, батько врятувався, але в важкому стані, бо евакуювався хворий на ковід, мама перебувала на Лівому березі, під самими обстрілами. Женя приймає рішення та їде за матір’ю в уже тимчасово окуповану частину України. Він не зможе їй допомогти: після прильоту в її будинок і поранення мати вимушена буде виїхати на росію і уже звідти повертатися в Україну. Але це уже інша історія. Зараз Женя в Запоріжжі консультується з волонтерами, котрим все небезпечніше стає прориватися в окуповані міста, бере старий бус і рушає на непідконтрольні території. Де тут же потрапляє в полон і намагається уціліти.

“Мандрівка до потойбіччя” — не історія героїчного порятунку (ніяких тут двовимірних пригод на кшталт “Це літак? Це птах? Ні, це Супермен!”). Хоча ні, це таки історія героїчного порятунку, але рятувати треба буде Женю. Я — сцикло, — рекомендується він нам на одній із перших сторінок, — мені забракне сміливості лізти в саме пекло війни; я дурень і боягуз, — повторить він десь в середині розповіді. Він не кокетує: дурень і боягуз, повіримо йому, раз так каже, тільки-от таки поперся в саме пекло. Я повернуся назад. Все визначає рішення, яке він приймає на старті: слухати, чути і не реагувати. Люди, які йому трапляються, підтримують окупантів, не можуть сформувати своє ставлення до війни, переносять агресію на своїх, жертвують чужим життям — щоби зберегти себе тут і зараз Женя має прийняти цю недосконалість в інших (часом таки злочинну недосконалість). А бува, і визнати її в собі: “Я вважав, що розумію маріупольців. Тепер у мене була можливість трішечки зрозуміти”.

Книжка, яку написав Шишацький безмежно чесна. А це життєво необхідна властивість книжок про війну 2022.

Оксана Забужко, “Найдовша подорож” (Комора)

Есе “Найдовша подорож” вийшло одночасно шістьма мовами, трішки згодом й українською. Воно писалося наприкінці весни й адресоване насамперед європейцям. Короткий харизматичний “точковий” виклад історії війни — як однієї з подій в системі глобальних катастроф, як прямого наслідку 1991-го і Помаранчевої революції, як логічного завершення Холодної війни. Війна почалася не 2022-го: ця теза, очевидна українцям, європейців має заскочити. Але саме в українській версії помітно щось таке, що важко відчитати іншою мовою: ми ж всі знаємо, що знаходимося в піковий момент історії в самому вирі бурхливих подій, але чому приватний біографічний час наче зупинився при цьому? І стоять під дверима нерозпаковані валізи. І це теж про тяглість політичних процесів і про дурну безкінечність, на яку Історія перетворює Життя.

У Варшаву, яка прихистила пані Оксану, евакуювалися акторки і режисерка з Харкова. На сцені вони читали фрагменти “Планети Полин”. Імерсійна вистава: жінки читали фрагменти давнього уже есею просто з телефонів — як усі зараз читають актуальні новини. Група жінок нібито в укритті під час бомбордувань читають есе про неготовність країни (мови, культури, людини) до глобальної катастрофи. Жінка, яка написала слова, що звучать зі сцени, почувається Лесиною Кассандрою, яку так любить. І залюбки відмовилася б зараз від такого почуття. Вона плаче в залі.

Ця жінка часто плаче в “Найдовшій подорожі”, ні в одному з її творів нема стільки ридань — глухих і сухих. Вона жінка з валізою: виїхала в день напередодні на презентацію в Польщу. Вона жінка з новою валізою (що значно гірше за перший варіант — сама це помічає): не знаю, коли і чи зможе повернутися і куди саме повернеться. І страх який болісний сихрон: новину про початок вторгнення вона чує від чоловіка і тут же згадує, що цей же голос так же обережно повідомляв їй про смерть матері. Оголошено моменти, коли між тобою і смертю більше нема нічого, що заступить і порятує. Ця жінка плаче сухими риданнями і пояснює, що війна триває триста років, почуйте і побачте ж це нарешті.

Оксана Забужко добре рефлексує і головне називає стан, коли історія країни стає твоєю біографією і заступає її без залишку, стан “такої собі усвідомленої інструментальности — коли відчуваєш, що граєш роль у виставі, писаній не тобою, і просто мусиш відіграти її якнайкраще, не питаючи сенсу й мети”. А поки що ту виставу на сцені польського театру грають біженки з Харкова.

Лариса Денисенко, “Діти повітряних тривог” (Видавництво)

Лариса Денисенко написала дитячу прозу, і писала вона її в березневому Києві. “Діти повітряних тривог” — з тих дитячих книжок, які треба читати дорослим: досвід війни часом треба пояснити максимально просто, доступно і дуже обачно. Щоб хтось поговорив із тобою, як з дитиною, нажаханою першою сиреною і першим прильотом. Це саме така книжка.

Мія народилася в укритті-підвалі пологового будинку в Коломиї ввечері 25 лютого. Мія народилася з суперсилою: вона може відчувати все, що цієї миті переживають інші діти повітряних тривог. І вона нам розказує про них. Олегу сім, він народився в Авдіївці, зараз зі страшим братом в Харкові і може за звуком визначити “Іскандер”. Лея у Львові допомагає бабусі ліпити вареники для біженців. Артур в Ізмаїлі, малює мультик про те, куди йде руський корабель. Трійко дітлахів варять разом із дорослими на Київщині борщ для ТРО. Артем з мамою застрягли десь на дорозі на Житомирщині: закінчилося пальне. Анічка врятувалася з Маріуполя і зараз у Вінниці: друзі, які залишилися і місті, не відповідають на її повідомлення. Маринка була в Маріуполі, її більше нема. Ярема лежить в ванні з котом, кіт нахабніє що жах, коту і Яремі страшно: Гостомель горить і вибухає…

Денисенко максимально обережна, коли пише про дітей на війні. Навряд я помилюся (бодай з того, що про Мію ми всі чули з новин): всі історії, які Лариса розказує, то є історії реальних дітей. І це той момент, коли авторці болить за героїв, щоби їхнім прототипам більше не боліло. Магічна книжка — буквально: книжка-замовляння від жаху і смерті.

Андрій Мероник. 24.02: Щоденник війни (Книги — ХХІ)

Виданий па-багатому “Щоденник” претендує бути подарунком. Пробую уявити світ, в якому когось потішить прийняти в дар свідчення війни — не складається.

Книжка Мероника відповідає своїй назві: це щоденник від початку великої війни і до звільнення Київської області, його пише киянин тернопільського походження, йому певно що десь під тридцять, має купу знайомих-друзів-партнерів, він доповнює свою біографічну історію перших місяців великої розповідями різних людей (переважно з його ж генерації) про самий початок повномасштабного вторгнення. Записи Андрія і свідчення з його оточення, вони наче під копірку писані, саме цим зануренням в дурну одноманітність війни і торкають.

Андрій Мероник очевидно має на меті створити хроніку війну (амбітно, ну). Його книжка де-факто — таки хроніка: з дня у день спостерігаємо, як в ситуації гострого стресу реакції і судження героя стають все менш адекватними ситуації, хоча йому самому щодня здається, як він класно уже адаптувався і як він круто справляється. Враження відтак від “24.02” реально гнітюче. (А може, це задум був таким — надати книжці про неадекватність максимально неадекватної “глянцевої” форми?).

Андрій, два Сашка та Оксана залишатися в Києві і допомагають, чим можуть. Молоді люди активні: вони допомагають робити самопальні броніки, дістають тепловізори, розвозлять харчі стареньким, мішають коктейлі молотова, беруть участь у кібер-контрпропаганді, тощо. Все, аби не почуватися непотрібним, недоречним, зайвим. І вголос не назвати, що ця активність рятує зараз психіку більше, ніж реально допомагає обороні міста.

А люди — ідіоти! І все роблять, щоби дратувати Андрія. Ті, які виїхали в Києва — втекли, іншого слова не заслуговують. Ті, які не можуть прийняти рішення і виїхати — ліниві страуси, що ховаються в пісок своїх квартир. Ті, які сидять по паркінгам — тупі курки, бо там вони всі разом задихнуться. Ті, які сидять по своїх двадцятих поверхах — самогубці. Ті, які носять їжу на блокпости — не чують, коли кажуть: все є, не треба. Ті, які не привозять тістечка ТРО — ну просто жлоби…

Книжка стає справжньою, коли бодай читач (якщо вже не герой) зрозуміє: тому пихатому хіпстеру страшно. Страшно бути непристосованим. Бути некорисним. Страшно бути тут.

Владислав Івченко, “Після 24-го” (Віхола)

У передмові до збірки оповідань автор скаже, що нашої ненависті до ворога недостатньо і треба, аби вона накопичувалася, а цьому “Після 24-го” сприятиме. Івченко сказав правду: ця книжка просякнута чистою рафінованою люттю. Цю ненависть легко прийняти і розділити. Герої-чоловіки в цій книжці або дрижать, як у пропасниці від адреналінових виплесків, але переважно сексуально збуджені (в найменш придатному для того часомісці). Лють і ненависть в “Після 24-го” — фізіологічні реакції, ті, що їх переживаєш всім тілом. Потрапити на одну хвилю з цим збірником буде нескладно, утриматися на ній буде важко. Івченко до того попереджає, що деякі історії тут вигадані, деякі реальні.

Артем з позивним “Поет” приймає перший бій. Задвохсотив танкіста. Після бою одноногий старий з сусіднього села тягне Поета до зруйнованого будинку: там чутно жіночі сторони. Дістають з-під завалу жінку з мертвим немовлям. Малого Юрчиком звали.

Щасливчик Сашко завжди був пружним. Зараз він сподівається на свою удачу: маленьким автом виїздить із окупованого міста без “коридорів”. Батьків дружини довелося покинути, кинули монетку, переміг Сашко, з ними їдуть його батьки. Прямо чи праворуч? Вертають праворуч. На обгін іде авто і раптом опиняється в куветі: колону з біженцями обстрілюють.

Дівчині, яка врятувалася в Німеччину телефонує по відеозвязку бурят, що взяв у полон її брата і погрожує убити просто на її очах, якщо вона не буде до нього прихильною.

Старий перебирається через зруйнований міст на окуповану територію. Там залишилася його онука. Він бачить людей, яких убили, поки вони намагалися порятуватися втечею. Він зустрічає п’яну русню, з якою якось само собою заходить балачка про рибалку. Росіянин убиває його в спину — по доброті вчинив, скаже.

Хлопчик забився під столик кафе і скавулить та виє звідти — щойно над спокійним маленьким німецьким містечком пролетів літак. “Вибачте, ми з Чернігова”, — пояснює його мама українською відвідувачам кафе. Так, наче вони можуть її розуміти.

У книжці є п'ятнадцять оповідань: про бійців, про волонтерів, про лікарів, про біженців і тих цивільних, хто залишився в заручниках на окупованих і (при)фронтових територіях. Півтора десятки випадкових епізодів перших місяців великої війни, жоден із яких не передбачає щасливої розв’язки.

Дуже хочеться, щоби всі ці історії були вигадкою. Дуже легко ненавидіти в унісон з “Після 24-го”.

Валерій Пузік, “З любов’ю — тато!” (Лабораторія)

Оресту п’ять років. Він з мамою поїхав із Одеси. Батько Ореста повернувся у військо: він 2015 року воював у добробаті на Сході, зараз боронитиме в лавах ЗСУ рідне місто. Батько Ореста пообіцяв, що більше ніколи не писатиме про війну. Нині він пише листи сину, з яким не відомо, коли побачиться і не відомо, чи побачиться, перемежаючи ті листи віршами і щоденниковими нотатками. Певна, що бодай ці чотири рядки з нової книжки Валерія Пузіка ви чули-бачили: “У мене не буде імені / У мене не буде сім’ї / Я мав народитися в квітні / Здається в Ірпені”. Тепер масштабуйте їх у своїй уяві до книжки. Ясно ж уже, яка то книжка?

“З любов’ю — тато!” — щось між заповітом і щоденником. Автор чітко фіксує час написання кожного фрагменту: перша ніч вторгнення, три тижні, шість тижнів, сорок два дні, сімдесят три — драмтеатр в Маріуполі, військова частина в Миколаєві, братські могили в Бучі, катівні в Ірпіні. Щоби зрозуміти і прийняти емоційний малюнок книжки треба буде згадати свої переживання першого місяця великої війни — коли штормило від повної зневіри до нічим не підкріпленого піднесення, коли кожна розмова з близькими закінчувалася прощанням назавжди.

Кожен фрагмент починається і закінчується відсилкою до мирного життя. От бавляться з сином, от спілкуються з дружиною — і тут же враз: обстріли, смерті побратимів, бруд, втома, безсоння, страх. Це не контраст для ефектного твору. Це знову ж таки знайомий нам по тій весні процес прийняття нової реальності: коли все, що було до, треба згадати і тут же забути, бо інакше збожеволієш. Нова реальність болісна ще в тому, що гранично розшматовує приватність: нема нічого інтимного і дуже особистого — все в одному шанці/в одному бомбосховищі. За інших умов настільки інтимні сцени подружнього життя робили б з читача хворобливого підглядача. Тепер же ми — свідок чужої травми.

У першому есе родина з ще крихітним Орестом гуляє Львовом, малий засинає на руках батька. В останньому есе батько Ореста засинає в окопі, подумки бажаючи добраніч синові.

Катерина Калитко, “Люди з дієсловами” (Мерідіан Черновіц)

“Люди з дієсловами” Катерини Калитко писалися, судячи з усього, здебільшого від пізнього березня і до середині літа 2022 року. Книжка є буквально хронікою початку великої війни, най і ліричною: “У нас весна і війна”.

Книжка складається з чотирьох поетичних циклів. Назва першого з них — те, що побачимо просто зі старту чорним капслоком: “ЕНЕЙ НЕ ОЗИРАЄТЬСЯ”. Так, щоби ні у кого не залишилося ілюзій: ми, дорогенькі, в пеклі. Проте, ще маємо шанс озброїтися пророцтвами мудрих батьків і вийти на поверхню, аби перемогти у війні та збудувати велику державу. От ще б не дати слабини і не озирнутися на довоєнне життя, котрого уже ніколи не буде. Книжка Калитко — дороговказ на початку Енеєвого шляху від попелу Трої до величі Риму: “І має значення лише — де ти сьогодні”.

Ясно, що я прищепила до Енея Орфея? Має не озиратися на спалену Трою — Еней. Мусить не озиратися в пеклі — Орфей, котрий рятує тим дружину. Але це не лише моє свавілля, ті два міфи контамінує сама авторка. Поет Орфей і Державотворець Еней воліють йти вперед, вшановуючи, але залишаючи позаду свої мертвих: тоді є шанс вибудовати нові міста і скласти нові пісні. “Вдовий горизонт”, так цей шлях в поезіях Калитко зветься, І такою є тональність всієї поетичної книжки.

Один лише вірш — “Катехізис”. Такі твори називають програмовими. Ритм рваний, могла б, то назвала б вірш атональним. Це атональність сирени — дражлива, нервова, драстична, щоби точно тривогу почули. Вірш — то кілька питань по порядку: “Що відбувається? Чому нас хочуть убити? Що я обираю? Що мене годує? Кому я вірю? Як я молюся? Кого перекреслюю? Від чого застерігаю? Яка буде відповідь? Що нам робити? Що говорити всі? Хто почує?”. На кожне є єдино правильна відповідь — катехізис свавілля альтернативних версій реальності не передбачає, правда тут тільки одна. Нас убивають — ми мусимо убивати. І той, хто стане поруч — до того слід говорити. І говорити. І говорити. Жіноча робота на цій війни — запам’ятати почуте і оплакати несказане… Тільки мені спокою не дає, хто ж то ставить ті питання у вірші “Катехізис”? Кому ми цей пекельний іспит мусимо здавати, га?

Є повтор образів в книжці, доста частий. Мед, мак і яблука — вони виринають то плодами, то квітами, то смаками, то запахами. Сакральні смаки, обов’язкові складові ритуальної їжі. Але тут це, здається, конкретні свята: Маковія, Яблучний спас, Медовий спас. Це літо, до якого ми мріяли дожити в лютому. Яблуками, Маком і Медом смакує в книжці віра. Солодко смакує. От тільки книжка Калитко — вона про зне-віру і недо-віру. І яблуні зацвіли цієї весни пізно, і яблука цього літа не уродилися.

Дар’я Бура, Євгенія Подобна, “Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення” (Фоліо)

Дві авторки і двадцять героїв описують, як почався для них ранок 24 лютого. Журналісти, військові, лікарі, волонтери, рятівники — здебільшого наче б то і цивільні-на-війні, але все ж люди, котрі добровільно взяли на себе зобов’язання піклуватися про порятунок тих, хто поряд. Київ, Київська область, Харків, Херсон, Волноваха, Суми, Чернігів, Ізюм, Маріуполь, Охтирка, Сєверодонецьк. Хтось з тих, хто розказує, стриманий, уже опанував себе, хтось у слабо контрольованому відчаї, хтось замерз на кригу — всі ці свідчення збиралися і записувалися протягом березня-квітня, вони ретельно і безжально відбивають психологічні стани першого місяця вторгнення, коли начебто тривав і ніяк не закінчувався ранок 24 лютого.

Два монологи — найсильніші в книжці — виникають на протилежних кінцях емоційного спектру. Говорить жінка з Маріуполя: перекладачка Афіна Хаджинова залишилася в місті з літньою мамою. Вона описує бомбардування, спробу знайти функціональне укриття, пошук харчів і можливості приготувати їжу. Вона говорить, що вперше з дитинства спить в одному ліжку з мамою, так тепліше, і якщо прилетіть, то загинуть відразу обоє. Говорить чоловік із Чернігова: рятувальник Андрій Євмененко виходить із відпустки і починає працювати в перший же день. Після авіанальотів слід загасити пожежі і врятувати з-під завалів людей. Важка робота, зміни працюють доба через добу, ніхто з хлопців не відмовляється виїжджати на об’єкт, попри щільні обстріли. Всі тримаються, один розклеїться — інші впадуть. Андрій розказує про свою війну так само стримано, як Афіна — включено. І вони обоє говорить про високе піклування: про те, що спасаючи когось, рятують себе.

Люди описують свій ранок 24.02, інтуїтивно добираючи до цього якихось нутряних архетипних образів і слів. Небеса до землі прихилилися. Здригнулися глибини. Страх охопив землю і небо. Вогонь, землетрус, буря, град — наче всі портали відкрилися… Раптом я усвідомлюю, де я це читала уже. Явлення Закону Мойсею, так описана мить, коли людей вчили Страху Божому. Щоби описати те, що опису не надається, психіка звертається до магічного, рятується від марного намагання пояснити жахливе. “Лютий лютий” — книжка про Закон: про той закон, де віддано полюби ближнього і так врятуй себе.

Ганна УЛЮРА