Погляд опозиції на олігархічну економіку

Андрій Павловський, народний депутат, ВО “Батьківщина”

“Потрібно мотивувати або примусити великий капітал бути соціально відповідальним”

Якщо ще 5—10 років пануватиме нинішня олігархічна система, на карті світу не буде такої держави, як Україна. Знову буде таке собі квазіутворення, наприклад, якийсь Радянський Союз чи як він там називатиметься. Збереження олігархічної системи економіки стало можливим тому, що на початку 1990-х владу перехопила суміш радянських червоних директорів із відвертим мафіозним капіталом. На прикладі Партії регіонів ми бачимо, що ті самі люди, які на початку 1990-х ходили з бітами і в спортивних костюмах по базарах, тепер або в міністерських кабінетах, або “поважні олігархи”, або, приміром, керівники Харкова. Під час зустрічей зі старими полковниками міліції в Харкові я чую, що “ми тут цього Гепу ганяли з парку, бо він кульки катав, а тепер уявляєте — керує містом”. Ось такі наші олігархи — це зазвичай люди не­освічені й чужі всьому українському. Тому так гостро стоїть питання трансформації економіки.

Але хто її трансформуватиме? Чи в мирний спосіб, чи це буде якась нова українська соціальна революція? Це дуже нагальні питання, на які, на жаль, досі немає відповідей. Водночас перспектива в тому, щоб ми спільними силами домагалися зміни керівництва держави. Але принципово, щоб на її чолі стали проукраїнські сили і використовували владу для того, для чого потрібно. Необхідно мотивувати або примусити великий капітал бути соціально відповідальним. Важелів впливу державного регулювання достатньо, щоб це зробити. Потрібно нарешті включити антимонопольне законодавство, яке в нас фактично не працює, відтак кожен олігарх — фактичний монополіст у певній галузі економіки. Антимонопольний комітет, по-суті, із заплющеними очима. Там керують люди Ріната Ахметова, то що можна в такому разі чекати від АМКУ?

Також я хочу озвучити, можливо, непопулярну думку: потрібно порушувати питання про відновлення елементарної соціальної справедливості, про розподіл національного багатства й доходів, адже в нас 1—2% людей контролюють 90% економіки, а 80%, за оцінками ООН, на межі бідності. То потрібно і перерозподіл зробити справедливий. Треба сказати, що є такі стратегічні підприємства, як-от залізниці, порти, військові об’єкти, оборонна промисловість, які мають перебувати в державній власності. Якщо вони наразі опинилися в руках олігархів, то не варто боятися слів “націоналізація”, “одержавлення” щодо цих об’єктів. Чому Україна одна з небагатьох держав, де немає податків на багатство, на предмети розкоші? Візьміть усі розвинені країни — там вони є. Їх бракує тільки в нас та на африканському континенті. Чому ми цього боїмося, чому немає прогресивної шкали оподаткування, яка є, наприклад, у США та більшості європейських держав? У старих націонал-демократів, на жаль, була така фобія — боялися звинувачень у тому, що вони ліві чи комуністи. І в результаті ми догралися до того, що люди, ворожі до всього українського, мають усю власність, а українці знову будуть найманими працівниками, якщо хочете, рабами. Адже олігархи розглядають Україну лише як територію, де можуть заробити грошей. А українське населення — таке собі безмовне бидло, яке потрібно вичавлювати і яке приноситиме їм своєю важкою працею надприбутки. До речі, до цього питання зверталися ще понад дві тисячі років тому Платон та Арістотель. Вони вже тоді писали про олігархію як владу кількох багатих над основною масою народу. І, на жаль, саме в таких рабовласницьких формах зараз, через дві тисячі років, це знову випливає в Україні.

Залежить від кожного з нас, як ми цьому протистоятимемо. Інакше, якщо ми змиримося з цим, років через 50 в Україні залишиться 20 млн населення. Якщо ми хочемо боротися за Україну, то, можливо, необхідно створити такі собі надпартійні органи чи громадські організації, скажімо, своєрідну українську “Солідарність”, яка боротиметься за якісь базові речі, елементарну демократію та справедливість. Врешті-решт, за виживання української нації, тому що це питання зараз дуже нагальне.

Олександр Бондар, керівник експертної групи при фракції ВО “Свобода” у Верховній Раді

“Закон про ліквідацію приватних монополій буде для нинішніх олігархів тестом на патріотичність”

Економічні ініціативи, з якими йшла на вибори ВО “Свобода”, довели, що є дуже велика зацікавленість у вирішенні проблем, які зараз було озвучено. Усі, хто займався виборчою кампанією, особисто відчули, що є попит на їх розв’язання радикальним шляхом. Я зупинюся на двох законопроектах, які підготувала під моїм керівництвом експертна група ВО “Свобода” і які тепер втілюватимуться в життя вже у парламенті. Це документи, що вирішать не всі, але більшість згаданих питань. Дві основні проблеми, які є в олігархічному капіталі України, — приватний монополізм та офшори. Ці законопроекти вже готові й будуть подані на реєстрацію, тільки-но сформуються комітети.

Перший — закон про ліквідацію приватних монополій. Він передбачає, так би мовити, тест на відданість ринковій економіці нинішніх олігархів, які сконцентрували активи в низці галузей країни. Ми їм пропонуємо добровільно позбутися тих, завдяки яким їхня частка на загальнонаціональному чи регіональному рівні перевищує 25%, що, до речі, й нині заборонено антимонопольним законодавством, і АМКУ володіє відповідною інформацією. Причому різниця від продажу держмайна спрямовуватиметься до скарбниці — власникам активів повернуть гроші, які вони свого часу витратили на їх придбання, а реш­та, виручена від реалізації на умовах відкритих конкурсів, буде перерахована до державного бюджету.

Якщо власники відмовляться від добровільного продажу частини своїх активів, тоді все їхнє майно буде повернуте в державну власність через уведення до реєстру акціонерів замість них Фонду державного майна України. Його буде або перепродано, або залишено у власності держави. І знову ж таки їм віддадуть лише ті гроші, які вони свого часу витратили на придбання відповідних об’єктів, а решта надійде до держбюджету. Це, мені здається, абсолютно елегантна європейська норма, адже ми нічого не відбираємо примусово, а надаємо можливість за три місяці зробити свій вибір, крок назустріч ринку: створити нормальне конкурентне середовище в тих сферах, які було монополізовано. Ну а якщо вони не здатні на таке і не хочуть цього, то вже їхня проблема і ми її вирішуватимемо радикально.

Другий законопроект про добровільно-примусове повернення майна з-за кордону, причому не тільки з офшорів, а й Кіп­ру та інших зон, які підпадають під норми так званого уникнення подвійного оподаткування. Висока концентрація такого капіталу на Кіпрі, але сюди належать і певні регіони Австрії, Швейцарії, Англії. Таких зон досить багато. І саме через них виводять кошти з країни наші олігархи. За цими схемами за кордон переказуються величезні суми. Останні дані: за роки незалежності перераховано $100 млрд, із них $70 млрд — за час діяльності цього “уряду професіоналів”. Вочевидь, самі олігархи не вірять нинішньому уряду, бо дуже добре розуміють, хто керує країною і що далі може бути.

Наша пропозиція з цього приводу також дуже проста і зрозуміла, має добровільно-примусовий характер: дається три місяці для перереєстрації всіх офшорних компаній в Україні. Після чого на структуру відкривається рахунок в українських банках. Усі кошти, розміщені за кордоном, кладуться на нього. З них 50% спрямовується до бюджету, а решта залишається компанії для інвестування в підприємства, які їй належать. 50% — необхідний податок, адже ті кошти багато років виводилися з України, з них не сплачувалися податки. Якщо ж за три місяці цього не відбувається добровільно, в дію вступає та сама схема, що й у випадку попереднього законопроекту: до реєстру власників українських підприємств замість офшорних компаній заводиться ФДМ, який продає це майно або залишає в державній власності; кошти, які їхні власники свого часу витратили на придбання відповідних об’єктів, повертаються їм, а реш­та спрямовується до скарбниці.

За нашими підрахунками, тільки-но ця схема почне працювати, можна за півроку залучити до державного бюджету України до $50 млрд і вирішити всі проблеми Пенсійного фонду на 10 років наперед. Було б бажання. Усе робиться дуже просто, усе абсолютно зрозуміло, усе відповідає чинному законодавству. Тому другий закон — тест на патріотизм. Якщо ці олігархи вважають себе українськими підприємцями і хочуть працювати в Україні, ми їм даємо право перереєструватися в нашій країні й справді сприяти її розвитку. Якщо ні, вибачайте: офшорним компаніям не буде дозволено володіти в нас будь-яким майном, а всі, хто має кошти за кордоном, не зможуть тут витрати жодної копійки і щось придбати. Це буде поза законом. Ті депутати, які не захочуть підтримати згаданий законопроект, продемонструють, що вони або бояться олігархів, або працюють за оптимізаційними схемами з використанням офшорів.

Юрій Левченко, керівник аналітичної служби ВО “Свобода”

“Головна проблема — тотальна монополізація економіки олігархами”

Гіпотетично може існувати олігархічна модель, де не буде приватних монополій, але, як уже означив Олександр Бондар, головна наша проблема сьогодні — це саме тотальна монополізація економіки олігархами. Причому, на превеликий жаль, йдеться саме про ті галузі, які заробляють найбільше для української економіки й утримують її та державу на плаву. Звідси походять два негативних ефекти для розвитку нації та держави.

Передусім вплив на зростання економіки. За наявності приватних монополій немає жодної потреби в конкуренції. Їм не потрібно змагатися, а легше домовитися між собою. Кілька приватних монополій фактично створюють олігополію, скажімо, картельну змову на рівні всієї держави. Вони не мають потреби заходити в нішу іншого або боротися за ринок трудових ресурсів тощо. Як і в модернізації економіки. Зокрема, багато металургійних підприємств досі працюють на устаткуванні 1950—1970-х років.

Так само в олігархів немає жодної потреби розвивати внутрішній ринок, бо вони чудово розуміють: будучи монополістами, їм достатньо працювати на експорт і мати ті самі прибутки, які отримують без розвитку внутрішнього ринку. Тому фактично й не асоціюють себе з майбутнім цієї країни.

Нарешті, олігархічна модель блокує розвиток інших галузей економіки через олігархічний політичний контроль.

У результаті стоять на місці новітні галузі (біофізика, комп’ютерні технології), бо олігархи не бачать потреби сприяти наданню їм державної підтримки. Проблеми тотальної монополізації української економіки призводять до того, що не відбувається її стратегічний розвиток, бо через названі чинники нам загрожує втрата конкурентоспроможності. Поки що ми маємо її в деяких галузях, але через тотальну монополізацію і картельну змову наших олігархів, через те, що вони отримують максимальні прибутки без вкладання якихось ресурсів, ініціативи і бажання оновлюватися, в стратегічній перспективі — 15—20, максимум 30 років — ми можемо цілком втратити будь-яку конкурентоспроможність на світовому ринку.

Ще один аспект — контроль над ринком праці. Те, що п’ять-шість осіб фактично контролюють усю економіку, те, що перебувають у картельній змові, призводить до того, що вони мають монопольний контроль над ринком праці в Україні. Фактично в той чи інший спосіб домовляються між собою про фіксацію рівня заробітних плат. І в українців немає, по-суті, вибору, куди йти працювати. Це утримує нинішній рівень зубожіння народу. А також ускладнює доступ інших секторів економіки до ринку праці, бо, контролюючи державну владу, олігархи визначають таку структуру економіки, яка їм потрібна.

Контролюючи ринок праці, вони фактично контролюють і політику. Це порочне коло. Ми бачимо безліч випадків, коли, наприклад, на останніх виборах працівників тих чи інших підприємств примушували голосувати за партії, які, власне, й утримуються відповідними олігархічними утвореннями. Через контроль над економікою вони мають контроль над ринком праці, а завдяки останньому примушують людей і далі їх обирати. Щоб розірвати це порочне коло, потрібно терміново щось робити. На мою думку, контроль над ринком праці є чи не головною проблемою, бо навіть коли ми припустимо, що решта чинників лишаються такими самими (тобто так само не проводиться модернізація економіки, так само виводяться гроші в офшори), але є певна конкуренція, а відтак немає монопольного контролю над ринком праці, то все одно вони були б вимушені збільшувати реальну заробітну плату і бідність не була б на такому високому рівні. Це, можливо, перша річ, через яку треба цю монополізацію розбити.

Олександр Бондар уже озвучив наші законопроекти, які ми пропонуватимемо в цій Верховній Раді, але хотілося б додати, що “Свобода” вже багато років виступає за ліквідацію приватних, наголошую, саме приватних монополій на українському ринку, а також націоналізацію стратегічних підприємств. А у випадку тих, які ще не були приватизовані, — за заборону їх приватизації.

У будь-якому разі, незалежно від будь-яких змінних чітко визначений перелік стратегічних підприємств має бути в державній власності. Це енергогенеруючі й енергорозподільчі компанії, Укрзалізниця, Укртелеком, тобто так звані природні монополії. Коли держава має певний вплив на якусь із них, вона може ринковими методами, я наголошую: ринковими, впливати на її розвиток і бути одним із тих чинників, який у майбутньому не дасть змоги монополізувати цілу галузь однією людиною.

Ростислав Павленко, народний депутат від партії УДАР

“Олігархічна модель робить країну вразливою до зовнішнього впливу”

Передусім така констатація природи олігархічної моделі: йдеться про наявність кількох домінантних гравців і недопуск сильних, незалежних гравців до встановлення правил гри. За своєю суттю ця модель неконкурентна, екстенсивна в тому сенсі, що розвивається доти, доки є що розподіляти готового, дуже вразлива до ризиків: і внутрішніх, і зовнішніх, попри те що може існувати роками, якщо є достатня ресурсна забезпеченість, аби все це ділити, однак за найменшого виклику вона зазнає великих втрат. Ми це бачили на прикладі криз 1998 і 2008 років, і є вельми похмурі прогнози на 2013-й. І якщо є серйозні зовнішні виклики, така модель робить країну вразливою і до зовнішнього впливу, і до втрати країною незалежності в разі, якщо певний рівень інстинкту самозахисту гравців усередині її буде перевищений меркантильними сьогоденними інтересами. Тому хибною є думка, що олігархи — запорука нашої незалежності. Вони будуть готові від неї відмовитися, якщо безпосередній зиск це переважить. Намагання втягнути Україну в Митний союз із Росією — яскрава ілюстрація цього.

До визначальних ознак монополістичної моделі належать штучна монополізація і висока корупція на всіх рівнях, починаючи від політичної, тобто впливу на правила гри та прийняття рішень, і так званої дрібної, коли відбувається обмін послугами на різних рівнях, що підміняють собою правила, які були б загальними для всіх. Таким чином створюється своєрідна кругова порука, де дуже складно знайти нитку, за яку треба потягнути, щоб урешті покласти край цій моделі, замінити її конкурентнішою, життєздатнішою.

Питання, що робити, можна розкласти на кілька напрямів. Перший — власне економічний. Це питання демонополізації, про що вже говорилося. Тож можна перейти до відповіді на запитання про те, що робити далі. Це питання звільнення бізнесу, як малого та середнього, так і неолігархічного великого, від тиску чиновника, від тиску олігарха, який із цим чиновником пов’язаний. Має йтися про створення необхідних умов для виходу на ринки нових гравців, які створювали б робочі місця, привносили нові ідеї.

Другий важливий напрям — подолання корупції через кілька взаємопов’язаних речей. Насамперед це прозорість процедур. Будь-які бюджетні видатки мусять бути відкриті для суспільства. Понад те, останнє і через політиків, і безпосередньо повинно мати вплив і можливість, володіючи певною інформацією, застосувати це знання для того, щоб контролювати певних чиновників. Паралельно виникає питання незалежного арбітра. Тобто те, що називається судовою реформою. Це формування корпусу незалежних суддів і судів як інституцій, які могли б ухвалювати рішення, виходячи з правил та пошуку істини, а не із застосування привілейованих умов до потужнішого гравця. Усе це має виноситися на порядок денний.

Наступним напрямом є власне децентралізація управління, про яку говориться дуже багато. Часто це питання підміняється ідеєю федералізації та створення певних квазідержавних утворень всередині країни, надання регіонам невластивих їм функцій і повноважень тощо. Насправді має йтися про перерозподіл повноважень і ресурсів таким чином, як у більшості європейських країн, коли місцеве самоврядування дістає повноваження забезпечувати потреби громади, отримує на це достатні податкові та інші надходження, а роль державних органів якраз зводиться до контролю за його діяльністю, недопущення корупції, а також до захисту прав людини. Оскільки нині державні адміністрації фактично самі ж розподіляють кошти, самі є осереддям низки корупційних схем і самі ж при цьому себе контролюють.

Ми сьогодні говорили багато правильних речей, питання в тому, як їх реалізувати в умовах, коли опозиція не має більшості навіть у парламенті, не кажучи вже про те, що не впливає на виконавчу владу. Саме тому три опозиційні сили у Верховній Раді й почали з контролю за дотриманням норм Конституції, законів, зокрема закону про регламент. Те, що рішення мають проводитися за встановленою законом процедурою, є абсолютно недостатньою, але необхідною умовою для того, щоби принаймні парламент міг стати осередком ідей, які необхідні суспільству і мають шанс на те, що вони будуть реалізовані. А вже наступним кроком буде формування більшості під ті рішення, які потрібно буде ухвалювати. Думаю, що в міру того, як ставатимуть дедалі очевиднішими і економічна криза, і криза методів управління цього режиму певні речі зі сказаного тут можуть пройти через зал парламенту. Але це також питання партнерства з громадянським суспільством. Лише таким чином озвучені ініціативи можуть бути реалізовані.

Оксана Продан, народний депутат від партії УДАР

“У нас великі шанси побороти олігархію ще за нашого життя і при цьому не зашкодити малому та середньому бізнесу”

Олігархія — це причина і наслідок тієї бідності, яка панує в Україні. Як економіст я сприймаю бідність передусім у матеріальній площині, проте насправді бідність, що постала внаслідок олігархічної системи, не тільки фінансова і матеріальна, а й моральна та духовна. Й це величезна проблема для всіх нас, оскільки розвиватись і розвивати Україну ми зможемо, тільки якщо будемо багатими і морально, і духовно.

Сьогодні почати виробництво в Україні, причому не тільки велике, можна, лише маючи зв’язок із владою. Тож у нас немає незалежного бізнесу. Адже навіть ті, кого ми не зараховуємо до шести-семи чи десяти сімей, усе одно меншою чи більшою мірою пов’язані з владою. І мінімум 50% свого заробітку вони так чи інакше змушені віддавати їй. Такий стан справ — наслідок наявної олігархічної системи. Чому? Тому що, з одного боку, олігархам нецікаві конкуренти, а початок бізнесу — це створення конкуренції. З іншого — їм нецікава інша політична система, яка може виникнути лише у випадку, якщо в економіці є конкуренція.

Та головне питання не в тому, чому все так погано, а в тому, чи є в нас шанс усе це змінити? Зміни можуть бути або зверху, або знизу. Або революційними, або еволюційними. Але чи реальні вони взагалі в сучасній Україні?

Я прийшла в політику цього року. Прийшла в партію УДАР як представник громадського сектору, очолюючи Всеукраїнське об’єднання підприємців. Для мене це показник того, що УДАР готовий змінювати олігархічну систему на систему рівних можливостей.

Чому ми впевнені, що зміни можливі? Передусім тому, що навіть олігархи вже стали втрачати активи в Україні. Це свідчить про те, що наявна система потребує змін навіть із їхнього погляду. То один зі сприятливих моментів, які для нас можуть спрацювати на позитив, на зміну системи. Крім того, почалися міжусобні війни поміж самих олігархів. Те, що одна “Сім’я”, сім’я президента, який раніше не був серед тих шести і який здобув олігархічний статус, лише діставши найвищі пов­новаження в державі, намагається захопити, зробити залежними інші олігархічні групи, дає нам шанс, що вони, розбираючись між собою, втратять той контроль, який мають сьогодні.

Чи зможемо ми ним скористатися? Для цього потрібні дві речі, без яких, на моє глибоке переконання, нічого не відбудеться. По-перше, сильне суспільство. Й тут уже говорили і про взаємозв’язок кожного з нас, і про симптом того, що ми розвиваємося й матимемо шанс змінювати систему. По-друге, необхідно робити все можливе для того, щоб у парламенті (бо це теж частина влади) опозиція була провідником суспільства, щоб вона ніколи не відривалася від нього.

Що важливо зробити в першу чергу. Треба забезпечити виконання законів в Україні. Жодні законопроекти, хай там які вони будуть добрі (наприклад, у сфері регуляторної політики ми маємо хороші закони, але вони не діють), не почнуть працювати, доки реально не запрацюють суди. Це одна з найголовніших речей для всіх опозиційних сил і для всього суспільства. Наступне принципове питання — створення рівних умов для кожного, хто бажає займатися бізнесом, і кожного, хто хоче просто працювати в Україні. “Боротьба з корупцією” не тільки для експертів, а й для звичайних громадян значно девальвована, як і “реформи”. УДАР вже напрацював законопроекти, які реально унеможливлюють корупцію у сфері регулювання бізнесу, відсовують чиновника від можливості приймати доленосні рішення на власний розсуд.

Насправді в нас великі шанси побороти олігархію ще за нашого життя і зробити це в такий спосіб, який не зашкодить малому та середньому бізнесу, інтереси якого я представляю. Адже саме він є основою демократії в багатьох країнах. Він має стати основою і демократії, і конкуренції в Україні майбутнього.

Для нас важливо не просто націоналізувати, забрати чи змінити власника того чи іншого підприємства, а мати пакет рішень, які потрібно буде прийняти одночасно для зміни тієї системи, в якій сформувалися олігархи.

Андрій Пишний, народний депутат від ВО “Батьківщина”

“Будь-які зміни неможливі без зміни політичного режиму”

Олігархічна структура економіки добиває залишки української перспективи: через домінування олігархічного капіталу в основ­них галузях вона є неконкурентною та нецікавою інвесторам.

10 фінансово-політичних груп контролюють 80% економіки. Деякі галузі монополізовані на всі 100%. На сьогодні в Україні структури, пов’язані з Рінатом Ахметовим, контролюють 100% експорту електроенергії, понад 70% ринку теплової енергетики, структури Дмитра Фірташа — 100% титанової галузі та виробництва добрив і так далі. Головний підсумок років правління Януковича — наше суспільство опиняється фактично сам на сам з українським олігархічним капіталом, а іноземний бізнес з країни навіть не йде, а тікає. Така схема є зручною на рівні авторитарного підходу, який нині панує в країні, але вона не­ефективна та безперспективна для всієї держави, окрім десятка олігархічних груп.

Розірвати залежність політиків від олігархів непросто, але можливо. Якщо суспільство вимагає від них докорінної зміни підходів до фінансування політики, вони мають реагувати на цей запит. Передусім потрібно змінити їх у бік прозорості, обмеження рекламних бюджетів, контролю за діяльністю ЗМІ в розрізі пошуку їхніх реальних власників тощо. У процесі партійного будівництва, який було започатковано 2009 року, ми брали фінансування не з одного-двох джерел, щоб не створювати олігархічної залежності. Також активно аналізуємо європейські практики фінансування партій. Я не виключаю необхідності повернення до питання про часткову компенсацію витрат на кампанію тим із них, які обралися до парламенту, коштом бюджету. Українське суспільство має розуміти: якщо не зламати природу політичних процесів, коли олігархи в правлячих партіях замовляють порядок денний, не змінити підходи до формування списків, Україна не матиме перспективи.

На сьогодні в нас є вже дуже багато готових законопроектів, які спрямовані на забезпечення реальної незалежності політиків від олігархів. Насамперед здійснюється підготовка Виборчого кодексу. Партійні списки мають бути відкритими. Адже зараз вони формуються саме з представників олігархів і після потрапляння до ВР ці люди представляють виключно їхні інтереси, а ніяк не свого електорату. Також до проекту кодексу буде внесено норму про можливість відкликання виборцями народного депутата. Ми написали Кодекс економічного зростання, антикорупційний пакет, що включає антикорупційну люстрацію та створення Антикорупційного бюро, яке справді зможе контролювати представницький орган, а не бути під пахвою в Януковича, закон про одержавлення підприємств, які були приватизовані з порушеннями законодавства й завдали шкоди економічним інтересам держави, та чимало інших. Ці документи розроблено ще в минулому скликанні, нині вони проходять стадію узгодження між трьома опозиційними фракціями, бо є принциповими з погляду спільної позиції. Появи їх у парламенті можна очікувати вже на другій парламентській сесії.

У Верховній Раді ми розслідуватимемо факти корупції за час влади Януковича. Зокрема, пов’язані з приватизацією підприємств, які були передані в приватну власність із порушенням вимог щодо конкурентності та прозорості цього процесу. Далі маємо розслідувати недотримання вимог щодо економічної концентрації, закладених у чинному законодавстві, й не лише в антимонопольній сфері. Про це всі говорять, про це пишуть численні ЗМІ, а контрольні та правоохоронні органи зовсім не реагують. А отже, зазначені питання треба артикулювати чіткіше, вимагати створення парламентських ТСК, і навіть якщо ВР не ухвалюватиме жодних рішень щодо матеріалів їхньої діяльності, через українські медіа та громадянське суспільство доводити всю абсурдність і протиправність дій влади. Після зміни режиму напрацювання таких ТСК стануть основою для конкретних дій силових структур.

Ми змінюватимемо антимонопольне законодавство. Треба згадати, що в Україні є Антимонопольний комітет. Підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом автоматично ставить нашу країну перед необхідністю привести своє законодавство та фактичну управлінську діяльність у відповідність до вимог ЄС, а там антимонопольний закон поважають. Згідно з чинними в ЄС нормами максимальний відсоток концентрації активів у певній галузі в руках одного власника коливається від 15% до 30%. У нашому законодавстві вже прописані всі моменти щодо контролю за економічною концентрацією, але вони не працюють, а отже, не заважають незаконно сформованим бізнес-імперіям. АМКУ наділений серйозними повноваженнями, але політична воля щодо їх реалізації відсутня. А для того щоб реально проконтролювати ситуацію, потрібно мати доступ до інформації про справжніх, а не фіктивних власників, про фінансово-господарські зв’язки між ними тощо. Цього зараз немає.

Усе те в комплексі допоможе завадити остаточному переходу політичної та економічної сфери під контроль десятка людей. Проте будь-які зміни в цій царині неможливі без зміни політичного режиму, адже для ухвалення будь-яких рішень потрібна політична воля. Українці мають припинити обирати тих, хто рік за роком, посада за посадою робить одне й те саме. Ми можемо ініціювати у ВР будь-які речі, але треба розуміти: парламентська більшість ухвалює саме ті рішення, які потрібні президентові та його “Сім’ї” і які в кінцевому підсумку працюють на переобрання Януковича.