План України. 380 сторінок урядового бачення майбутнього, від яких ніяково

 Він — запорука отримання нами 50 млрд євро від Євросоюзу за програмою Ukraine Facility. Він же наразі наша основна стратегія відновлення економіки на найближчу перспективу. Перспективи у нас такі собі.

Мета цього документа — надати європейським партнерам план робіт, точніше, реформ, в обмін на виконання яких ми отримуватимемо обіцяні мільярди. При цьому перший транш у 4,5 млрд євро наприкінці березня цього року вже надійшов без усіляких умов, бо гроші були потрібні вже зараз. Утім, навряд чи так триватиме вічно, механізм передбачає не тільки гроші за реформи, а й штрафи за прострочки — по 400 млн євро за кожну відтерміновану позицію Плану. З нашим досвідом можна й у мінус піти. МВФ підтвердить.

Однак не хвилюйтеся, цього разу урядовці ретельно підготувалися: левова частка наших реформ — це концепції, плани, стратегії, дорожні карти й інша макулатура. Щось обов’язково напишуть, а враховуючи, що більшість реформ не сьогодні почалися, завжди буде можливість оновити вже існуючі й досі не втілені документи.

Єдина проблема — справжня мета усіх цих вправ мала б полягати не у звітуванні перед ЄС і навіть не в отриманні коштів, а в перезавантаженні країни. У перезапуску її економіки в такий спосіб, щоб на подолання наслідків війни пішло не пів століття, а хоча б десяток років. Що ж, якщо ми цього і досягнемо, то точно не стараннями уряду.

Усього не переказати, тим паче що місцями план більше схожий на плин спорадичних відомостей, ретроспективних аналізів та азбучних істин. Часом за формулювання у плані відверто незручно: “система моніторингу та оцінювання результатів вимагає базування інвестицій на результатах досліджень кращих практик”. Майже чотири сотні сторінок — це купа робочого часу як тих, хто їх писав, так і тих, хто їх читатиме. Варто було б до цих читачів поставитися з більшою повагою.

Ми свідомо проігнорували ті пункти Плану, в яких ішлося про наявні проєкти. Наприклад, увесь розділ “Бізнес-середовище” — це опис уже існуючих програм і вічних реформ: “єРобота”, кредити “5—7—9”, перезавантаження Бюро економічної безпеки, підтримка індустріальних парків. А реформа держфінансів майже повністю концентрується на Нацстратегії доходів, про яку ми вже писали. Оминули ми й численні беззмістовні “створення умов” та “покращення ефективностей”, як і варіації навколо розробки “комплексної політичної та нормативно-правової бази”. Усі більш-менш конкретні пропозиції з Плану ми згрупували в таблиці. Кількісно наче немало, якісно — немає жодної хай не проривної, але хоча б свіжої ідеї. Функціональна слабкість діючого уряду очевидна настільки, що стає ніяково і трохи соромно за країну.

На сценарні моделі, які чомусь замінили в документі аналіз впливу реалізації Плану, без сліз узагалі не поглянути.

Усі три сценарії (базовий, помірний і позитивний) основним драйвером декларують євроінтеграцію України і ті зміни, яких цей процес потребує. Але, судячи з наданих цифр, ключовим фактором і єдиною вагомою змінною є повернення мігрантів: у базовому сценарії — 4 мільйонів, у помірному — 5 мільйонів, у позитивному — всіх, тобто близько 6,3 мільйона осіб.

Перше запитання методологічне: якщо невідомо, а так і є, скільки у нас наразі населення, в тому числі працездатного, до чого додаються усі ці 4, 5, 6 мільйонів? Звідки береться ВВП на душу населення? Якось дивно обраховується і прогнозне зростання ВВП, адже одна змінна — кількість працюючих, точно не єдина складова цього показника. Якимось чином ця змінна впливає й на інші прогнози, наприклад, про прямі іноземні інвестиції. Примітивної логіки “більше робочих рук, більше освоєння інвестицій” не пропонуйте, наш графік надходження прямих іноземних інвестицій із народонаселенням ніколи навіть не корелював.

Друге запитання світоглядне. Чому, розуміючи, що демографічна криза навряд чи вирішиться успішно, ми прикипіли до кількості населення як ключового фактора? За вікном не XIX століття, сучасні технології виробництва вже не потребують тисяч робочих рук, а ринок споживання не обмежується кількістю ротів у країні. Якщо вже нам підсунули ці кляті лимони, може, зробимо з них лимонад — перекроївши економіку в такий спосіб, щоб кількість населення перестала бути ключовою для нас? Ірландців п’ять мільйонів, а з топ-10 за ВВП на душу населення не вилазять. Як і сінгапурці, норвежці, швейцарці. Звісно, це потребуватиме кардинальних змін, сміливих ідей, технологізації, величезних інвестицій. Але навіщо нам узагалі “План України”, якщо він не про це?

Однак він не про це, і звідси третє запитання: якщо ми вже прив’язуємося до кількості людей як основи зростання, то як на все це має вплинути урядовий План?

У ньому мігрантів планують повертати прийняттям демографічної стратегії до 2040 року з такими “свіжими” ідеями, як покращення народжуваності, зменшення рівня передчасної смертності та сприяння активному довголіттю. На сценарні моделі до 2027-го та навіть до 2037 року не вплинуть жодні неймовірні успіхи у дітонародженні чи зниженні смертності. Народжені цьогоріч вийдуть на ринок праці приблизно 2044-го, а подовження життя дасть можливість затриматися на ринку праці трохи довше нинішнім працездатним, але нових працівників не дасть. Якщо ж спиратися на урядовий План, то для розвитку країни доросле населення потрібне вже завтра, і на його повернення точно не вплине програма з довголіття. Їм би відповідей на злободенні питання, а їх нема.

Важко знайти якесь менш конкретне завдання, ніж відновлення житла. Ось люди, житло яких або зруйноване, або окуповане. Ось держава, повинна або збудувати їм житло, або видати компенсації чи забезпечити їх доступною іпотекою, щоб вони це житло придбали самі. Наче нескладно, але у нас у Плані замість цього: визначення цілей нової житлової політики і створення національної стратегії. Прямо так і пишуть: “Створення нормативно-правової бази та національної стратегії допоможуть збільшити кількість житла”. Враховуючи чутливість теми, виглядає це відвертим знущанням. Розрахунок на те, що поки стратегія напишеться, а цілі житлової політики знайдуться, люди самотужки вирішать житлові проблеми або тут, або за кордоном, — зрозумілий, але цинічний і недалекоглядний.

Не може бути результатом реформи прийняття плану, закону чи стратегії. Ми вже завалені цим добром, і це жодним чином нам не допомагає. Але стратегії як результат зустрічаються абсолютно в усіх розділах Плану, від реформи державного управління до реформи цифровізації. Як вона до цього цілком успішно просувалася без урядового плану заходів, тепер узагалі незрозуміло.

Інша системна проблема документа — відсутність вимірюваних критеріїв оцінки. Так, є строки виконання, є цілі у вигляді стратегій та урядових планів і є набір неоковирних прикметників замість критеріїв. Що таке “пожвавлення внутрішнього боргового ринку”? Зростання у 10% — це вже пожвавлення чи ще ні? А “більш ефективна антикорупційна інфраструктура” — це яка? Де межа, за якою менш ефективна інфраструктура стає більш ефективною? І що таке “зміцнення системи контролю”? Ця міцність як визначається — у паскалях чи відсотках від об’єму?

Усе більш-менш конкретне в документі — це або реформи, які вже тривають (держуправління, фінсектору, дерегуляційна тощо), або оновлення існуючих програм. Наприклад, оновити планують Стратегію розвитку малого підприємництва, Державну стратегію регіонального розвитку, Національну транспортну стратегію, Національну геологічну стратегію та інші “життєво важливі” для держави документи.

Зрозуміло, що в нинішній президентоцентричній системі уряд — бутафорія. Навіть якщо у чинних міністрів і були якісь світлі ідеї, нестандартні підходи та мотивація, все згнило в проваллі між Інститутською і Банковою. Президентові хочеться чогось простого і бажано його імені. Уряд підлаштовується. І от уже Юлія Свириденко, яка ще місяць тому цілком грамотно розказувала, що наше майбутнє — технології, переробка та міжнародні виробничі ланцюги, клепає на замовлення Банкової “кешбек від президента”.

На жаль, жодні очікувані зміни в урядовій команді не вплинуть на її результативність, бо цій владі, на відміну від країни, продуктивний уряд із власним баченням і проактивною позицією не потрібен. Досить і президента. А оскільки він очевидно не Лі Куан Ю, то і нам Сінгапур не світить.

Юлiя САМАЄВА, редакторка відділу економіки ZN.UA