Російські загарбники вивозять українців із тимчасово окупованих населених пунктів на територію Росії. Причому, як відомо, вивозять у найвіддаленіші регіони: Хабаровський або Приморський край й навіть на острів Сахалін. Все це окупанти у своїх пропагандистських ЗМІ подають як порятунок українців від “націоналістів”. Насправді, таким чином влада Росії за рахунок наших співвітчизників намагається вирішити свої демографічні та економічні проблеми, вчиняючи таким чином тяжкі воєнні злочини. Так само робили й нацисти під час Другої світової війни. Масове відправлення українців до Німеччини розпочалося навесні 1942 року, коли після провалу бліцкригу 1941 року там виник відчутний дефіцит робочих рук.
Російська армія так само провалила бліцкриг під Києвом і віддалені російські регіони також страждають від нестачі населення. До того ж, на Далекий Схід давно має види сусідній Китай.
Варто зазначити, що росія завжди приваблювала українців для освоєння своїх далекосхідних територій та поповнення населення. Про те, як це відбувалося тоді й відбувається зараз, передусім у Маріуполі, читайте в матеріалі “Апострофа”.
Приморщина
Територію нинішнього Далекого Сходу росія відібрала в середині XIX століття Китаю, підписавши Пекінський договір. Після входження цих земель до складу Російської імперії, постало питання про їхнє заселення та освоєння. Приамурський генерал-губернатор Павло Унтербергер довго думати не став і запропонував залучити до цього українців, яких російська влада називала “малоросами”, але вважала чомусь росіянами. Унтербергер писав, що переселенці для далекосхідних областей обиралися з Малоросії, “за рахунок них передбачалося створити дома стійкий кадр російських землеробів, як оплот проти поширення жовтої раси” .
Для якнайшвидшого заселення нових земель, було залучено Добровольчий флот, судами якого було організовано доставку українців з Одеси до Владивостока, нібито за казенний рахунок. Насправді, сім'я перед посадкою на корабель повинна була залишити 600 рублів у якості застави, яка після прибуття на місце поверталася. На той час це були величезні гроші і для того, щоб потрапити на корабель, українцям доводилося продавати все своє майно та землю. Морська подорож тривала понад 50 днів, і не всі переселенці доїжджали до місця призначення. Деякі з них, не перенісши морської хвороби та спеки в екваторіальних широтах, помирали. Крім того, організатори переселення намагалися набити каюти під зав'язку і така скупченість, у результаті, теж позначалася на українцях трагічно. При цьому грошову заставу, у разі смерті переселенця, влада не повертала.
Так з 1895 по 1899 рік в Південно-Уссурійський край було перевезено понад 1500 сімей переселенців, що склало від 15 до 23 тисяч осіб. Спочатку для переселення залучалися українці з Чернігівщини та Полтавщини, але починаючи з 1897 року, на Далекий Схід почали привозити мешканців Київщини та Слобожанщини. До сьогоднішнього дня села Приморського краю росії носять українські назви: Чернігівка, Полтавка, Київка, Прилуки, Хороль, Синельникове, Сумщина та ін.
Переселенці на Далекому Сході
Фото: fraza.ua
У наступні роки потік українців на Далекий Схід лише зростав. Влада імперії заманювала українців усілякими “плюшками”. Так, переселенцям обіцяли надати 100 десятин землі (109 га), звільнити від сплати податків на 20 років та від військового обов'язку.
Про те, як зустрічали українців на “обітованій землі” восени 1886 року написала тоді місцева газета “Владивосток”: “Новоприбулих поселили в бараках. На вулиці зараз 3 градуси морозу, у бараках — 3 градуси тепла. На вулиці сильний вітер, у бараках вогонь доводиться закривати руками, щоби не задуло… Таке облаштування бараків — одна з головних причин захворювань та смертності”.
Прибувши до місця заселення, українці побачили не зовсім те, що уявляли. Клімат Далекого Сходу виявився досить суворим, насіння, яке вони взяли з собою з України, в цьому кліматі були не придатні для посадки. Але повернутися назад на батьківщину українці вже не могли, оскільки, по-перше, продали свої будинки та земельні наділи, а по-друге, виїхати з Далекого Сходу було не так просто. Своє нове місце проживання українці називали Приморщиною.
“Нас завербували на Донбасі”
У роки радянської влади переселення українців на Далекий Схід продовжилося. Воно було як примусовим, так і добровільним. Примусово до віддалених регіонів росії переселяли спочатку “кулаків” (заможних українських селян, з якими боролася радянська влада), а потім і “бандерівців” із Західної України.
Але водночас влада проводила серед українців і вербування на підприємства Далекого Сходу. Уряд СРСР видав низку постанов для залучення робочої сили у цей регіон.
Заманювали українців великою зарплатою та всілякими пільгами. Наприклад, обіцяли оплачувати переїзд працівника та його сім'ї з України до Примор'я, обіцяли виплату добових у подвійному розмірі. Також обіцяли надання квартири із збереженням житла на колишньому місці проживання.
Крім того, для залучення українців на Далекий Схід влада навіть проводила політику українізації: відкривалися українські школи, видавалися українські газети, працював український театр. Щоправда, українізація тривала недовго: з 1931 до 1932 року. Потім в Україні кремлівський режим спровокував Голодомор, а політику українізації на Далекому Сході було згорнуто.
Але вербування українців на російську периферію продовжилося. Як це відбувалося насправді, свідчать факти. Так, напередодні нового 1933 року до Примор'я прибули шахтарі з Донбасу. А вже за два тижні, 14 січня, вони звернулися з листом до крайової газети “Червоний прапор”.
“…Нас завербували в Донбасі. Вербувальники обіцяли нам різні пільги. Однак, по дорозі до Сучан (нині Партизанськ, — “Апостроф”) ми не користувалися не лише пільгами, а й не мали навіть необхідного. Весь Сибір ми проїхали в розбитих теплушках, у холоді. Чотирнадцять діб зовсім не отримували хліба... Крім цього, нам зовсім не виплачували грошей, тому що у уповноваженого, за їхніми словами, “грошей не виявилося”.
Майже роздягнені ми приїхали на станцію Кангауз, тому що під час дороги довелося продати все до останньої сорочки.
Під'їжджаючи до Сучана, ми були впевнені, що тут настане кінець нашим поневірянням. Але виявилося, що попри телеграму, рудоуправління не знало про наш приїзд. Внаслідок цього, нам протягом двох годин довелося з дітьми сидіти на морозі, чекаючи на розміщення нас по гуртожитках.
Нарешті нас направили до барака №9. Невелика, брудна нетоплена кімната з 10 ліжками — це все, що надало рудоуправління для 66 завербованих із сім'ями.
Справи із постачанням теж кепські. У їдальні годують однією рибою. Культурно-побутове обслуговування обмежується лише карбованцевими квитками в кіно.
В результаті такого ставлення до завербованих, із 66 робітників, які приїхали з Донбасу допомогти далекосхідникам підняти вуглевидобуток, залишилося на Сучані не більше 10 людей…”.
І це був непоодинокий випадок. Подібне відбувалося практично на всіх підприємствах краю. За з статистикою того часу, по тресту “Дальвугілля” поїхало назад 25% завербованих, по тресту “Дальліспром” — 50%, а по тресту “Дальзаводбуд” поїхало взагалі 70% переселенців.
Загалом, вирішити проблему трудових ресурсів Примор'я за рахунок оргнаборів з України владі СРСР тоді так і не вдалося.
Тут варто зауважити, що подібне вербування з 1942 року проводили у захопленій Україні й фашисти. Окупанти розгорнули тоді широку агітаційну кампанію, обіцяючи українцям щасливе життя у Третьому рейху, гідну оплату та пристойні умови праці. Деякі повірили у ці казки та добровільно прийшли на пункти вербування. Зрозуміти людей можна, вони хотіли врятуватися від розрухи, голоду та безробіття, яке принесли на нашу землю окупанти. Але прибувши до Німеччини, люди досить швидко зрозуміли, що їх обдурили.
Пізніше нацисти насильно виганяли українців на роботу до Німеччини.
Відправлення дівчат з України на примусові роботи до Німеччини, 1942 рік
Депресивний регіон
Після розпаду СРСР, із малонаселеного Примор'я знову почався масовий відтік народу. За даними Примстату, чисельність постійного населення Приморського краю почала скорочуватися після 1992 року. За 30 років його кількість поменшало більш ніж на 450 тисяч (це приблизно населення довоєнного Маріуполя).
Видання vostok.today назвало причини відтоку населення з регіону. Одна з перших — транспортна недоступність. Якщо з Москви дістатися до Примор'я можна хоча б літаком чи потягом, що коштує чималих грошей, то до віддалених районів краю — ні. У регіоні кілька разів на рік руйнуються мости, паводки розмивають дороги і в окремих випадках зв'язок з віддаленими селищами доводиться тримати за допомогою підрозділів Міноборони.
Друга причина відтоку населення, за словами видання, — відсутність майбутнього у молоді. Перспективних підприємств, де можна знайти роботу та стати успішним, у регіоні немає. Головним джерелом доходу для молоді є служба в армії за контрактом. До речі, у боях під Києвом “засвітилася” 83-та десантно-штурмова бригада з м. Уссурійськ Приморського краю, яка зазнала величезних втрат . Також, окупант із цього військового підрозділу Микола Степанов був помічений у мародерстві. Він відправив на батьківщину 140 кілограмів запчастин та кондиціонерів, викрадених в Україні.
Третя причина з якої жителі їдуть із регіону — відсутність доступного житла. У депресивному регіоні ціни на квартири не поступаються московським, а зарплати набагато нижчі.
І останнє. Приморський край повністю залежить від постачання продуктів харчування та овочів з Китаю. Якість цих товарів залишає бажати кращого, а забезпечити себе власними продуктами регіон не може.
Депортація не врятувала
Виправляти демографічну та економічну проблему на Далекому Сході російська влада знову вирішила за рахунок українців. Про оргнабори, як за радянських часів, уже не йшлося. У 2014 році Росія розв'язала війну на Донбасі, окупувала Крим та стала примусово вивозити жителів цих регіонів на Далекий Схід. За даними управління Федеральної міграційної служби Росії по Приморському краю, на територію регіону привезли того року понад 2,4 тисячі громадян України, причому 1,6 тисячі осіб — працездатного віку.
Губернатор Приморського краю Володимир Миклушевський тоді вихвалявся: “Ми готові забезпечити українців і робочими місцями, і землею. Землі на Далекому Сході багато — це чверть, якщо не третина території країни, де проживає не так багато людей. Тож переїзд мешканців України ми лише вітаємо”.
Про те, як в черговий раз зустріли українців на Далекому Сході, повідомило видання kasparov.ru. За інформацією видання, після 30 днів, проведених у пункті тимчасового розміщення (ПВР) для українців у Жовтневому районі Приморського краю, його “постояльці” мали визначитися з роботою та місцем проживання. Проте, близько 50 українців, серед яких 11 дітей, голодують та мерзнуть у ПВР в очікуванні документів.
“У ПВР у селищі Липівці Жовтневого району, — пише видання, — людей перестали годувати гарячим 27 вересня, пояснивши це тим, що “час вийшов”, вони прожили 30 днів. Пожити в холодній, неопалювальній лікарні ще дозволили, але почали хворіти діти. Українці подали заяву про включення до програми з переселення співвітчизників; після перевірки документів їм мають видати спеціальні посвідчення, на підставі яких сім'ї отримають одноразову допомогу”.
Як зазначав тоді керівник ПВР у Липовцях Григорій Запорожин, харчування переселенцям видавалося сухим пайком, якого було недостатньо, але небайдужі люди приносили додаткові продукти.
Схожа ситуація склалася і в Хорольському районі, і у селищі Ярославський.
З'ясувалося, що для того, щоб отримати роботу в Примор'ї, а тим більше претендувати на далекосхідний гектар, необхідно оформити російський паспорт. Проте, навіть через 5 років лише трохи більше половини українців, привезених у 2014 році, отримали громадянство. Інші — або повернулися на батьківщину, або живуть за видом на проживання. Та, власне, й дозвіл на проживання отримати непросто, оскільки для цього потрібна прописка. Представники громадських організацій Далекого Сходу зізнаються , що саме через проблеми з пропискою приблизно половина українців залишила регіон.
За минулі 8 років російській владі навіть за допомогою депортації українців так і не вдалося вирішити демографічні та економічні проблеми далекосхідного регіону. Люди продовжують залишати край. Станом початок 2022 року, в Примор'ї було зареєстровано 1 863 000 осіб, що на 14 800 менше, ніж 2021-го.
Раби путіна
24 лютого 2022 року путін розпочав повномасштабну війну в Україні. З тимчасово окупованих територій загарбники знову стали “евакуювати” наших громадян у найдепресивніші регіони своєї депресивної країни. Серед них “порятунку” зазнали жителі процвітаючого до війни, а нині зруйнованого Маріуполя.
Понад 300 мешканців українського міста, серед яких були вагітні жінки, старі люди, інваліди та 90 дітей, окупанти повезли до Приморського краю, попередньо пропустивши їх через фільтраційний табір.
Про “переваги” життя в депресивному російському регіоні марупольцям ще в Таганрозі розповіли представники Корпорації розвитку Далекого Сходу та Арктики. Як і у попередніх випадках, вимушеним переселенцям обіцяли “золоті гори”: пільгову іпотеку під 2%, “підйомні” по 164 тисяч рублів на кожного члена сім'ї за умови оформлення “тимчасового притулку”, сертифікат на суму 570 тисяч рублів на кожного члена сім'ї на покупку чи будівництво житла.
До речі, програми з пільгової іпотеки та так званий “далекосхідний гектар” діють для всіх громадян росії, але бажаючих ними скористатися та їхати на Далекий Схід немає.
Але, ще до прибуття маріупольців до Примор'я уряд регіону повідомляв, що для біженців уже підібрали понад 1700 вакансій у більш ніж 200 організаціях, причому понад 300 — “унікальні, персоніфіковані”.
Після дев'ятиденної “подорожі” поїздом маріупольці опинилися у віддаленому напівзанедбаному селищі Врангель, розташованому за кілька годин їзди від крайового центру — Владивостока.
Прибуття маріупольців до Врангеля
Російська активістка Олена Русакова написала з цього приводу на своїй сторінці у Facebook наступне: “Чому везли так далеко — треба запитати губернатора, він розглядає цих і без того постраждалих людей як робочу силу і повідомляє про плани завезення кількох тисяч людей. Насправді, люди змучені та більшість мають проблеми зі здоров'ям”. Русакова також опублікувала фото місця, де знаходяться маріупольці.
Активістка також додала: “Схоже, чиновники розглядають людей як живий трофей як майже підневільну робочу силу. Пишуть також, що під прийом біженців виділяється бюджет...”.
Українців розмістили у місцевому готелі терміном на три місяці. Хоч під це нібито і було виділено бюджет, але людям надають лише триразове харчування та більше нічого. Маріупольці потребують буквально всього. Вони не мають одягу, нижньої білизни, ліків, грошей.
Для допомоги маріупольцям місцеві волонтери відкрили кілька чатів у телеграмах. Координує допомогу українцям у Врангелі Олександра Ткаченко.
Вона каже, що коли біженці приїжджають на місце в Росії, влада не забезпечує їх усім необхідним. Олександра звертає увагу на те, що сама не організовує переїзд українців до Росії, а навпаки допомагає виїхати з Примор'я.
Через цей же телеграм-чат, волонтери шукають депортованим маріупольцям одяг, продукти харчування, ліки, окуляри та навіть слуховий апарат. Тут же розміщують вакансії. Трапляються оголошення й про продаж житла.
