Нова Генеральна угода: одні регіонали домовилися з іншими регіоналами

На початку цього місяця, відбулося підписання десятої Генеральної угоди між урядом, роботодавцями та профспілками. Саме цей документ регулюватиме впродовж наступних двох років основні принципи й норми того, як втілюватиметься соціально-економічна політика в державі та на яких засадах здійснюватимуться трудові відносини. Попри те, що влада й офіційні профспілки вважають підписання цієї угоди компромісом, якого вдалося досягти після тривалого й непростого переговорного процесу, насправді документ залишається рамковим і формальним. Він абсолютно не захищає інтереси громадян щодо забезпечення достатнього рівня життя.

За своїм визначенням, Генеральна угода — це базовий документ, який фіксує домовленості між державою, роботодавцями та профспілками (як представниками інтересів трудящих) у сфері соціального забезпечення та трудових відносин. У цій угоді закріплюються, по-перше, основні принципи та гарантії щодо зайнятості населення, зокрема: збереження наявних та створення нових робочих місць, режим роботи й відпочинку, охорона праці, рівень заробітної платні, а також умови її зростання та співвідношення в оплаті праці працівників різних галузей. По-друге, Генеральна угода регулює гарантії соціального забезпечення громадян, а саме: розрахунок та встановлення розміру прожиткового мінімуму, умови та механізм надання державної допомоги й допомоги від роботодавців (субсидії на оплату ЖКП, пільги, забезпечення житлом, оздоровлення тощо), пенсійне забезпечення, задоволення духовних потреб населення — здобуття освіти, заняття спортом та творчістю.

Основна мета, з якою підписується Генеральна угода, — це забезпечення такої взаємодії сторін, яка б сприяла укоріненню в державі достатнього рівня життя. Тобто йдеться про те, що і влада, і роботодавці, і самі трудящі, голос яких представлено профспілками, докладатимуть максимум зусиль, аби українці не просто животіли, а жили якісно й гідно. При цьому сторони є рівними як у своїх зобов’язаннях, так і правах.

Й ось тут постає велике, “але”.

Яка різниця між Азаровим і Харою?

Насправді три учасники нової Генеральної угоди мовлять одним провладним “біло-блакитним” голосом. Дві з трьох сторін, які підписали угоду, представлені однією політичною силою: очільник уряду Микола Азаров є головою Партії регіонів, а голова Федерації профспілок України Василь Хара є народним депутатом від Партії регіонів.

Сторона роботодавців, з одного боку також представлена все тією ж Партією регіонів, бо більшість великого бізнесу в той чи інший спосіб пов’язана з нею, а з іншого — підконтрольними керівниками підприємств, знайти управу на яких можновладцям не вартує багато зусиль. Механізми такого впливу нам добре відомі — наприклад, як один із них — це вибірковість щодо повернення ПДВ. І звичайно, щоб захистити передусім самих себе й отримати від влади якісь гарантії, роботодавці підтримуватимуть ті рішення й позиції, які будуть “потрібні” уряду.

Крім того, так звана “сторона суспільства” була дискримінована вже на самому початку — ще до підписання угоди. Адже громадське обговорення, яке начебто пройшла нова угода й на якому з гордістю та запалом акцентує увагу прем’єр-міністр Микола Азаров, є не більше як фікцією. Таке саме “громадське” обговорення ми спостерігали й з проектом Податкового кодексу, коли до участі допускаються лише “кишенькові” провладні організації або ті, хто підспівує влдаді.

Тому можна вважати, що роботодавці та профспілки є лише номінальними учасниками угоди й необхідні владі виключно для того, щоб створити видимість демократії та соціального діалогу.

Прискорити й сприяти без цифр і конкретики

Хоча і уряд, і голова Федерації профспілок Василь Хара з пафосом повідомляють про підписання нової Генеральної угоди, підтримати такий документ — означає зректися принципів, на яких ґрунтується профспілковий рух. Тому Національний форум профспілок України звертатиметься до інших профспілок з проханням підтримати вимогу внесення в Генеральну угоду змін, котрі б унеможливлювали утиск прав трудящих.

Підписанти угоди гучно заявляють, що вона створить умови для стабільного економічного розвитку держави, а її виконання забезпечить істотне покращення якості життя громадян. Однак чи насправді новий документ є таким вже досягненням? Щоб переконатися у зворотному, варто лише проаналізувати основні його положення.

Перш за все, нова Генеральна угода змінила назву. Раніше вона називалася “Генеральна тарифна угода”, тепер — “Генеральна угода про регулювання основних принципів і норм реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин”. Різниця, на перший погляд, незначна, але принципова. Полягає вона в тому, що в угоді, наприклад, мав визначатися рівень мінімальної заробітної плати, прожиткового мінімуму та інших нормативів, проте тепер цього немає. Прибравши в назві слово “тарифна”, автори та підписанти заразом обійшли й необхідність установлення самих цих тарифів, іншими словами — жодної конкретної цифри, яка б гарантувала українцям належний рівень життя і була б показником його зростання, немає.

Якщо автори тексту хотіли представити нову угоду як інноваційну та перспективну, а відповідно, і назву патетичну дали, то сперечатися з цим важко — у ній і справді розписано все дуже гарно й навіть логічно, але не практично. Що конкретно вона дасть для людей — велике питання.

Зміст угоди надто розмитий — часто вживані слова “сприяти”, “прискорити” та подібні до них не несуть у собі конкретного вимірюваного компонента. Ми можемо багато в чому сприяти або щось прискорювати, але який від цього ефект? Така риторика зберігається за всіма пунктами угоди — практично всі твердження з її тексту можна вписати в будь-яку іншу програму, програму будь-якої партії чи дій уряду тощо, і суть від цього не зміниться. Тобто цей документ є надто декларативним і загальним.

До прикладу, візьмемо п.1.1. — “Прискорити розроблення проекту Державної програми приватизації на новий строк та сприяти у 2010 році її прийняттю”. Наскільки прискорити? Як сприяти? Ці питання не мають відповіді.

Ідемо далі — п.1.2. — “Сприяти прийняттю Податкового кодексу України”. Сьогодні ми бачимо реакцію суспільства на новий кодекс. Люди протестують, бо розуміють, що в них не буде робочих місць, що значно погіршаться їхні умови праці, що прийняття Податкового кодексу в такій редакції практично знищує малий і середній бізнес в Україні.

Цей пункт угоди можна вважати виконаним, при цьому чомусь не береться до уваги, які ж зміни принесе його виконання.

Ще одне. Профспілки виступали за те, щоб у країні було встановлено реальний прожитковий мінімум, а мінімальна заробітна плата була трохи вищою від нього. Раніше профспілкам удалося домогтися встановлення тарифної ставки працівника першого розряду (кваліфікованого робітника) на рівні 120% від мінімальної зарплати. Однак до прийняття нової угоди незалежні профспілки не були допущенні, а інші учасники не наполягали на збереженні цієї норми. У результаті в угоді зафіксовано лише те, що розмір зарплати такого працівника має лишень перевищувати прожитковий мінімум. Тобто якщо зарплата буде вищою хоча б на одну гривню — пункт угоди виконано. Але чи можна це вважати гарантією справедливої оплати праці? Ми повинні розуміти, що 120% уже не буде, а це означає, що з прийняттям нової угоди умови праці погіршилися, що є неприйнятним.

Якщо раніше мова йшла про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати в конкретних цифрах, то тепер угода декларує — “вживати заходів щодо поступового наближення розміру мінімальної заробітної плати до 45% від середньої заробітної плати по економіці”. Що розуміти під “поступовим наближенням” — півроку, рік, два, десять?..

А як же борги із зарплати?

Фактично злочином можна вважати те, що в угоді не відображено вимогу щодо погашення заборгованості з заробітної плати. Попередньо існувала домовленість про те, що до підписання нової угоди заборговані працівникам кошти мають бути виплачені. Натомість знову бачимо декларативний пункт — “вжити дієвих заходів щодо погашення у 2011 році боргів із заробітної плати працівникам економічно неактивних підприємств та підприємств-банкрутів, що склалися на кінець 2010 року”. Це свідчить про те, що практично ще на рік пролонгується заборгованість із заробітної плати. А це пряме порушення закону, такого права роботодавцям, уряду й офіційним профспілкам ніхто не давав. Про “вжиття заходів” вони відзвітують, але результат ми навряд чи побачимо.

А що каже угода про гарантії зайнятості населення, які вона має забезпечувати? Тут навіть не згадується поняття “першого робочого місця”. Де працюватиме наша молодь? Напевно, і влада, і ФПУ просто забули, що ще два роки тому рівень офіційного безробіття серед молоді в Україні становив 30%, а враховуючи наслідки економічної кризи, можемо передбачити, що ця цифра нині є ще більшою. І напевно, для них буде справжнім відкриттям те, що 47% наших молодих спеціалістів змушені працювати не за фахом і часто поставлені в такі умови, що погоджуються на неофіційне працевлаштування.

Народ перетворюється на рабів?

Не менше запитань і щодо належного соціального забезпечення, яке має гарантувати угода. Наприклад, у документі, який діяв з 2008 року, зазначалося, що рішення про підняття ціни на споживчий газ не може бути прийнято без попереднього погодження з профспілками. Саме таке формулювання давало профспілкам змогу оскаржувати в судах неправомірне підняття цін. Тепер же відповідні рішення не потребують погодження, а прийматимуться за участю спеціально створених дорадчих органів.

Можна сміливо сказати, що, підписавши нову Генеральну угоду, профспілки фактично самоусунулася від виконання функції захисту трудящих. Ви не побачите в документі жодних вимог до влади чи роботодавців з боку профспілок, котрі б забезпечували захист найманих працівників. Натомість більш ніж детально розписано розділ “Духовний розвиток”... Складається враження, що танці і співи є пріоритетом для діяльності профспілок і основним механізмом розв’язання злободенних проблем найманих працівників.

Таким чином, маємо констатувати, що нову Генеральну угоду укладено на догоду власникам-роботодавцям, яким влада виділить тепле містечко в себе під крильцем, а народ перетворюватиметься на рабів — без права голосу, без права на захист, без права на життя…

Мирослав ЯКІБЧУК, голова Національного форуму профспілок України