Нова Британія: чого очікувати Україні від лейбористського правління?

Після чотирнадцятирічної перерви Лейбористська партія знову стала керівною. Вже сьогодні її лідер Кір Стармер розпочне формування свого кабінету. Консерватори на чолі з уже колишнім прем’єром Ріші Сунаком зазнали очікуваної нищівної поразки: відрив лейбористів у більш як двадцять відсотків опитування незмінно показували впродовж майже двох останніх років, і склад нового парламенту загалом підтвердив ці очікування. Лейбористи ж, навпаки, здобули одну з найпереконливіших перемог у своїй історії.

На тлі підйому популістів у Європі Британія виглядає гостею зі світлого майбутнього: тут популісти розбиті й розсіяні. Адже протягом останніх десяти років, поки на континенті популісти здебільшого лише підбиралися до вершин влади, їхні британські колеги визначали політику країни. Тріумф популізму на островах стався 2016 року, коли вони переконали британців проголосувати за вихід із ЄС на референдумі, а п’ять років тому популісти й узагалі взяли у свої руки владу в країні: тоді найвпливовішою фракцією керівних консерваторів були прибічники “британського Трампа” Бориса Джонсона, а сам він став прем’єр-міністром.

Нинішні британські вибори закінчилися для популістів провалом. Консервативну партію, де останні здобули занадто великий вплив, розгромлено. Шотландська національна партія, яка знову вибудовувала передвиборчу кампанію навколо ідеї незалежності регіону, втратила більшість місць. Відносний успіх реформістів Найджела Фараджа не змінює тенденції: партія є відверто маргінальною, та й сам Фарадж домагався більшої кількості голосів на виборах зі своїм минулим проєктом — партією незалежності Великої Британії.

Цікаво буде спостерігати за розвитком подій. Якщо популісти в Британії зможуть узяти реванш, то й у решті Європи до них варто ставитися як до довгострокового проєкту. Якщо центристи втримають контроль над політичним порядком денним, вони запропонують дієвий рецепт для всього континенту.

Не применшуючи масштабів успіху лейбористів, варто визнати, що їхня значна перевага в голосах не означає, що партія отримала вагомий кредит довіри від виборців. Фактично результати виборів більшою мірою є поразкою консерваторів, ніж заслугою лейбористів. Британці втомилися від нескінченних скандалів у Консервативній партії. Та головне — вони втомилися від постійного падіння рівня життя в країні. Зростання цін, зниження доходів, провали пенсійної та пенітенціарної систем, соціального страхування й охорони здоров’я сьогодні визначають життя простих британців більше, ніж будь-які інші чинники. Неспроможність послабити негативний вплив цих проблем на суспільство швидко, впродовж найближчих місяців, може поставити під сумнів довгострокові перспективи лейбористів.

Власне, Стармер чудово розуміє, з якими викликами стикнулася його партія, здобувши владу. Партійна програма на виборах була надзвичайно приземленою й стосувалася практичних питань сьогодення. Навіть на формування кабінету він відвів дні, а не тижні, провівши всі необхідні переговори ще до виборів (зважаючи на те, що впевненість у перемозі в нього була). Ця поспішність є обґрунтованою: вже восени голосування щодо нового бюджету, який розробить лейбористський кабінет, покаже межі підтримки Стармера та його команди в партії, парламенті й країні загалом.

Лейбористи історично є лівою партією, що спиралася на колись потужні профспілки промислових робітників і симпатизувала комуністам. Згодом партія еволюціонувала: згадаймо хоча б “Нових лейбористів” Тоні Блера, найуспішнішого лейбористського прем’єра та, мабуть, найвідомішого у світі британського лейбориста. Його програма була центристською та ліберальною, й частина партії, що дотримується схожих поглядів, сьогодні визначає політику. Але ліві з Лейбористської партії нікуди не поділися.

Попередник Стармера на посаді лідера партії Джеремі Корбін був саме типовим представником ліваків, і нині прибічники цієї платформи залишаються не тільки численними, а й добре організованими. Гучний успіх партії на виборах лише посилив ліве крило: до парламенту їхніх представників потрапило більше, ніж очікували лідери партії, а отже, у фракції доведеться зважати на їхню думку.

До чого тут Україна? Відповідь очевидна: ліве крило лейбористів є прибічниками “мирного вирішення української кризи”.

Так, у британському політичному класі немає помітних постатей із проросійською позицією. Фараджа можна до уваги не брати — зразковий популіст і професіонал політичного епатажу, він зробив собі ім’я на скандальних заявах, і його слова про те, що “Захід спровокував Путіна”, — лише черговий привід звернути на себе увагу. До того ж навіть його виборець не підтримує цієї позиції: опитування у виборчому окрузі Фараджа свідчать, що ті, хто голосував за нього, солідарні з політиком у питаннях контролю імміграції та відносин із ЄС, але не щодо війни в Україні.

Засудження російської агресії та підтримка України — золотий стандарт британської політики. Коли 2022 року Корбін закликав обмежити постачання зброї до України (оскільки це є “проявом імперіалістичної політики Британії”), навіть його соратники з лівого крила Лейбористської партії жорстко розкритикували таку позицію. Саме тоді народилася ліва за звучанням формула лейбористів про підтримку України “у визвольній боротьбі проти російського імперіалізму”.

Однак щодо способу завершення війни такого консенсусу немає. Консерватори підтримували українську формулу миру майже одноголосно: відновлення територіальної цілісності й надійні гарантії безпеки України були незмінною позицією всіх їхніх кабінетів і всіх ключових партійних фракцій. У Лейбористській партії такої єдності немає.

Стармер і його прибічники наразі дотримуються схожої з попередниками позиції. Новий прем’єр — за відновлення територіальної цілісності України та вступ нашої країни до НАТО. У травні, під час зустрічей із українським керівництвом у Києві, цю позицію нового уряду підтвердили тоді ще члени тіньового лейбористського кабінету Девід Леммі та Джон Гілі. Але на лівому фланзі партії вистачає політиків, котрі закликають до якнайшвидших мирних переговорів. Деякі з них виступають за “мир за всяку ціну”, навіть ціною територіальних поступок із боку України — як, наприклад, колишній радник Корбіна, прибічник “китайської формули миру” Джон Мюррей.

 За останній рік Стармер двічі стикався з “бунтом” лівих під час голосування щодо близькосхідного врегулювання в парламенті, коли ті порушували партійну дисципліну й голосували проти позиції лідера. Обидва рази Стармер фактично програв, змирившись із розбратом у партії. І хоча він здійснив “чистку рядів”, прибравши багатьох лівих із “прохідних” виборчих округів (найгучнішим став скандал із впливовим лівим лейбористом і критиком проізраїльської позиції Великої Британії Діаною Еббот), до парламенту прийшла численна ліва група, готова принагідно оскаржити зовнішньополітичні рішення уряду.

Однак Україна навіть не є пріоритетом лейбористського уряду: головним зовнішньополітичним напрямом Стармера буде Європейський Союз і відносини з Францією та Німеччиною. Це неминуче хоча б тому, що успіх усієї програми економічних реформ (а отже, й політичного виживання кабінету) залежить від підписання торговельної угоди з об’єднаною Європою. Без вигідних умов доступу до європейського ринку — яких на сьогодні ще немає — лейбористська економічна програма приречена на провал.

Новий уряд не змінить курсу щодо України за один день. Британія залишиться надійним політичним союзником нашої країни й за лейбористів. Але перше місце в зовнішньополітичному порядку денному Лондона Київ точно втратить. І коли наступного разу європейці обговорюватимуть, чи не час заморожувати конфлікт, ми можемо не почути голосу Британії, який дотепер був одним із найгучніших голосів проти такого сценарію. 

Віктор КОНСТАНТИНОВ, доцент інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка