Незвичайний панегірик на 33-тю річницю незалежності України

Оголошення незалежності країни — це лише оголошення постколоніального статусу. А залежність продовжується ще довго, особливо, якщо країна-колонія і країна-метрополія — сусіди. Підсвідомо колонія у постколоніальному статусі хоче знищити усі відносини і усі матеріальні та духовні активи, що залишились у спадок.

І те, і інше — дурість. Дух, який раніше закабалявся підпорядкуванням метрополії, в постколоніалізмі закабаляється ненавистю до метрополії — це так звана негативна залежність: життя через ненависть і бажання помститися.

Найстрашніше у постколоніальному статусі — це дзеркальний ресентимент, який з'їдає душі прагненням знищення колишньої метрополії. Так країна, яка нібито отримала незалежність, узалежнюється власним ресентиментом до метрополії, який знищує свободу думки та творчості, довго і ґрунтовно нищить все, що має колоніальне походження, тобто взагалі все, ну або більшість всього.

Як це просто — раз, і нема колишньої метрополії. А от жити поряд з нею потребує духовного подолання себе колоніального. Знаєте що робили варвари після руйнування ненависного їм Риму? Решту історії намагались його відновити у себе. А знаєте чому? Тому що вони подолали ресентимент і знайшли свій духовний шлях у наслідуванні духу Риму.

Матеріальна боротьба чи війна має вести до розкріпачення духу, а не до підпорядкування його боротьбі. Коли тіло чи тіла страждають, дух зазвичай звільняється, якщо йому не заважає нерозпізнане зло.

Будь-яке усвідомлення — це насамперед усвідомлення свого зла, і лише потім — чужого. Найвизначніший маркер ресентименту — говоріння не про себе і не про роботу з собою, а про ворога, про його проблеми, його агресію, про те, що це йому потрібно змінитися. Подивіться на наш комунікативний простір: скільки ми говоримо про себе та про свої зміни і скільки про ворога, “щоб він здох”. Але ж не здохне. Чи готові ми змиритися з цим?

Другий маркер — постійне розрізнення: ми і вони, ми — хороші, вони — погані. Подивіться на інтерв'ю наших лідерів: ми і вони, ми і вони, ми і вони.

Третій маркер ресентименту — гіперідентичність замість колишньої гіпоідентичності, тобто прославляння себе. Тут навіть аргументувати не потрібно.

Справжня незалежність — це позитивна відповідальність за все те, за що раніше відповідала метрополія: за масштабне бачення майбутнього, за мислення та стратегію, за промисловість та інженерію, за науку та мистецтво, за літературу та нібито вже вільну інформацію та комунікацію. Не забувайте, що все це не просто вбудоване у колоніальні відносини, але і руйнується разом з такими відносинами.

В ситуації ресентименту соціально невигідно брати на себе позитивну відповідальність, але вигідно брати ресентиментальну відповідальність: за культуру відміни та за відміну культури, науки, інженерії, бо все воно чуже, а своє в ресентименті творити важко чи взагалі неможливо. В ресентементі дуже вигідно робити уніфікацію мови, колективної пам'яті та імен. Справжня єдність — це договірна спільність, а не примус.

Єдині мова, колективна пам'ять та перейменування не несуть нових смислів та перспектив, тому що смисли та перспективи здобуваються інакшим духом. Творіння нових імен — це щось інше, ніж перейменування. Нові імена — це нові суті, здобуті духом.

Дуже вигідно в ресентименті бути патріотом і славити країну. Але воля не йде за славою. Де багато прагнуть слави, мало волі. Чим більше ми славимо країну, тим менше волі ми їй лишаємо.

Так повільно вмирає постколоніальна країна, яка політично чи навіть трохи економічно звільнилася від метрополії, але духовно звільнитися не змогла.

В ресентименті війна неминуча, логічна і тривка, поки триває ресентимент. Війна знімає відповідальність за ресентимент, особливо, коли ворог — агресор, кат і геноцидник. Водночас неможливо вийти з війни, поки дзеркально відображаєш ворога.

Лише духовні парадокси, духовні викривлення, духовні вибухи розбивають дзеркало ресентименту. Але майже ніхто не хоче бути духовним героєм, поки є герої війни.

Духовна боротьба уникає ресентименту у всіх його проявах. Дух — це любов, цікавість і надія. А підозра, заздрість, ненависть, помста, злопам'ятність і зловтіха — це те, що дух гнітить і нищить. Спроба встановити домінування свого над чужим дуже звужує своє, бо саме по собі домінування потребує протистояння, боротьби і злості.

Дух потерпає від зла, бо зло, призначаючи злом усе незрозуміле навколо, нібито уникає своєї відданості злу. Але лише нібито. Дух уникає зла в гармонії, навіть коли пекло навколо. Дух живе, де хоче, але не хоче жити там, де зло, навіть якщо воно неусвідомлене.

З ресентименту постколоніальності сам по собі ніхто не виходить. Тут не обійтись без когось, хто намагається хоча б говорити про духовність, навіть якщо сам не титан її.

Де вони — титани духу, які беруть на себе відповідальність за людство та цивілізацію, і хвору націю ведуть за собою — до цивілізації і до людства? Де ці духовні герої, які можуть звільнити нас з ресентименту? Може вони є, але невидимі? Ми просто не бачимо їх чи ненавидимо їх як зрадників і тому не хочем бачити? Видимі чи невидимі, вони ненавидимі.

Чи може нам добре у ресентиментальному лайні? Чи може нам взагалі добре у війні? Може війна — це останнє, що ще тримає Україну? Закінчиться війна — закінчиться Україна?

Чи справді нинішня війна за незалежність? Це незалежність однієї частини України від іншої частини? Адже незалежність цілісної України — це окрема від війни робота, і вона пов'язана з довірою і договором, а не з масштабними шельмуваннями неправильних українців та розбратами.

Ми справді думаємо, що нас спасуть міністерства єдності? Назвавши “духовні скріпи” якось інакше, не досягають спільності. Дух не тримається на “духовних скріпах”. Дух тримається на договірній спільності, а не на єдності. Дух породжується договірним благом, а не добром чи злом.

Можна навчитися добре жити у рабстві чи навіть у війні, і зовсім не вміти жити у свободі та у мирі. Україна навіть без війни не живе у мирі. Чи стане нам духу на духовну свободу? Чи духовна свобода дасть нам мир, спокій і процвітання?

Тож слава не Україні. Слава вільній Україні!

І слава не героям. Слава героям духу!

Сергій ДАЦЮК, філософ