“Нейтралітет — це неможливо і непотрібно”

- Лідер з якими якостями міг би об'єднати і спрямувати сьогоднішню Україну до економічного зростання і підняття стандартів життя її громадян? Хто з видатних лідерів минулого чи сучасності є близьким до цього образу?

— Мені здається, що це питання іде від того, що ми весь час чекаємо якогось доброго царя, за яким ми підемо стрункими рядами, не забуваючи його поливати весь час багнюкою, як це у нас часто робиться.

Не лідер має нам створювати достойне життя. І ми самі цього миттево не в змозі зробити. На це потрібен час. І головною заслугою того чи іншого лідера було б, щоб він не заважав людям і сприяв виробленню вигідних для країни законів. Подивіться, що робиться в нашому парламенті: закон про зміни, про зміни і про зміни. По суті, там не приймають жодних законів. Те що Україна досі не зробила собі стабільної законодавчої бази, є дуже серйозним недоліком. За що у Франції і досі цінують Наполеона? За його завоювання, через які загинув цвіт нації (середній зріст чоловіків сантиметрів на десять впав після його походів, бо вибили всю кращу генетику)? Його цінують за те, що у 1804 році він опублікував (і багато сам для нього зробив) Цивільний Кодекс. Кодекс Наполеона і сьогодні працює — це та база, на якій розроблені інші закони. А у нас замість законів — зміни та зміни до змін, тобто чиста кон'юнктура: ти мені сьогодні цю поправку, я тобі завтра ту поправку.

Єдиний лідер якого б я особисто підтримав, — той, який би стимулював людей працювати чесно і сумлінно, — насамперед людей із владними повноваженнями. Вважаю, що головне завдання лідера сьогодні — створити кадр для людської ініціативи, проявів людського самоуправління. І своєю власною поведінкою, і порадами, і адмініструванням.

З видатних лідерів минулого слід брати позитиви, і не забувати про негативи їхніх діянь. А для цього потрібні освіта, культура. Ми не можемо перескочити на вищий рівень життя, коли панує безкультур'я. Не може безкультур'я створити взірець. Наприклад, чи є ознакою культури те, що сьогодні один підручник, а завтра інший?

- Олександре Сергійовичу, який зовнішньополітичний курс сьогодні може забезпечити зростання безпеки і добробуту громадян України? Як Ви ставитесь до вимог дотримуватись нейтралітету і позаблоковості?

— До розпаду СРСР було два блоки — НАТО і Варшавський, що стояли, впершися лобами по обидва боки Берлінської стіни. І був так званий рух неприєднання. Сьогоднішня ситуація інша. Тому вважаю, що оцю раптову відмову від перспективи членства в НАТО мали б сформулювати не як позаблоковість (бо саме слово “блок” сьогодні виглядає не зовсім фахово), а розшифрувати наші реальні потреби, з яких виходить оця позиція України.

В Європі є п'ять країн із статусом нейтралітету: Австрія, Швейцарія, Ірландія, Швеція і Фінляндія. Але між них немає і двох однакових ні за історією отримання цього статусу, ні за його розумінням, ні за національною стратегією, яка виходить з цього принципу: всі абсолютно різні. Наприклад, Швеція вважається нейтральною країною, а витрачає на військові цілі принаймні 7 млрд. євро щороку (це ті самі 1,5% національного доходу, які є мінімальними для нормального самозабезпечення в оборонній галузі). У них саме поняття нейтралітету абсолютно відрізняється від того, що у нас прийнято вкладати у це поняття. Воно розкаладається у них на дві частини: по-перше, неприєднання до військових союзів (але це не означає, що вони не мають права брати участь у врегулюванні світових конфліктів), по-друге, нейтралітет наступає тоді, коли ідеться про військові дії лише біля їх власних кордонів. Швеція (як і Україна) бере участь у програмі “Партнерство заради миру”, яка надає їй можливість у мирний час розвивати військову співпрацю з НАТО. Зокрема, програма співробітництва Швеції з НАТО погоджується щодва роки, у 1992 році НАТО формально визнав своєю інституцією центр військової підготовки на шведській території в рамках програми співробітництва, у 1996 році Швеція виділила батальйон для військової операції НАТО у Боснії.

Шведи активно співробітничають у розробці концепції європейських бойових груп. Відповідно до цієї концепції у кожному регіоні створюється бойова група — свого роду компактна міні-армії чисельністю 1 500 — 2 000 осіб. У кожному регіоні вони формуються з кількох сусідніх країн. У мирний час ці групи повинні знаходитись у стані десятиденної мобілізаційної готовності. Швеція є ядром так званої північної бойової групи чисельністю 2 200 осіб (1600 — шведи), у яку також входять Фінляндія, Норвегія, Ірландія і Естонія. Вже сама структура цієї групи демонструє, що під началом нейтральної Швеції діють армії двох нейтральних країн і двох країн — членів НАТО. У кожній групі є відповідальна країна і країни-учасники. Таким чином створено бойові одиниці швидкого реагування. Швеція дозволяє стоянку кораблів НАТО у свої портах. Тобто, шведський нейтралітет — це лише коли ідеться про війну біля її кордонів. А поза цим вона готова захищати свої інтереси.

Підсумовуючи питання нейтралітету у його традиційній формі, слід визнати, що за сучасних умов це неможливо і не потрібно. Самі нейтральні країни абсолютно не такі, як ми уявляємо. Ті ж самі шведи або швейцарці розглядають свої відносини з НАТО, як можливість економії. У них і досі існує призов на військову службу. Вони майже все озброєння виробляють самі. І вони не бояться, що співпраця з НАТО знищить їх військово-промисловий комплекс. Тоді як в Україні багато процесів досі іде за радянськими стандартами і за старими уявленнями. Тобто сьогодні поняття нейтралітету у чистому вигляді у світі просто не існує. І “блоків” не існує як таких. Тому всі ті поняття мають бути замінені якоюсь зв'язною стратегічною концепцією, що базувалася б виключно на наших національних інтересах в широкому розумінні цього слова.

Важливо також розуміти, що заяви про повагу і захист прав людини в усьому світі і інші принципи шведської політики — це не лише слова, а конкретні дії. Скажімо, коли той же Генрік Лільєґрен у своїй книзі описує своє життя і поведінку, то викликає подив, як дипломат, працівник посольства міг дозволити собі подібним чином поводити себе (наприклад, допомагати втечі політв'язня, самовільно увійти до штаб-квартири НАТО, надсилати до центру інформацію, яка суперечить офіційному курсу його країни). Це свідчить, що для шведів принцип примату прав людини не є лише декларацією. Виконуючи обов'язки дипломата, ти маєш зберігати основи своєї сутності як людини і громадянина. Багато наших співвітчизників є циніками, бо нас багато разів обманювали і ми звикли до цього. Це нагативно впливає на наше світосприймання і міжнародну поведінку. Нам потрібно встановлювати довіру до слова. Очевидно, нам доведеться ще багато років розбивати цю психологію зневіри. Якщо, звичайно, нарешті почати це робити.

Колись Леонід Кучма мав приїхати до Швеції з державним візитом. Шведські посадовці до України добре ставились, і погодились провести цей візит поза чергою (як правило, подібні візити плануються заздалегідь, за добрий десяток років). Цей візит у 1999 році пройшов дуже вдало. У нас тоді модно було наводити шведську модель, як взірець суспільного розвитку. Я пішов до секретаріату Соціалістичної партії (до секретаря з зовнішніх питань) і попросив пояснити мені, що таке “шведська модель”, бо я маю добре орієнтувати Президента України у цьому питанні. Секретар мені відповіла, що ми не там робимо наголос: українці роблять наголос на слові модель, а шведи — на слові шведська, бо вона неповторна — відповідно до їх історії і світосприйняття. Тобто, це не модель для прямого копіювання.

Україні сьогодні не потрібно користуватись застарілими поняттями нейтральності і позаблоковості. У прийнятому українським парламентом законі написано, що ми виступаємо за нову європейську безпекову систему. Потрібно пояснити народу, чого Україна як держава хоче досягти. Я вбачаю одну з найбільших вад української зовнішньої політики у тому, що населенню майже нічого не пояснюється шляхом проведення серйозних громадських дискусій з відповідним розголосом. Добре, що журнал “Український тиждень” і деякі інші вітчизняні періодичні видання висвітлюють ці теми. Тим більше тішить, що видаються книжки які зачіпають ці теми (наприклад, ті ж видані українською мовою мемуари Генріка Лільєґрена). На жаль, зараз дуже мало такої літератури. До того ж не влаштовуються достатньо широкі суспільні дискусії на ці теми. Форуми, які організовують, наприклад, фонди Пінчука і Яценюка, деякі інші — це корисна справа, але їхній громадський розголос не дуже значний. Ці пробіли має заповнювати серйозна література, якої теж дуже мало. Хотілося б мати змогу через книги дізнатися про думки і східних, і західних, і російських, і українських стратегів і фахівців з геополітики, щоб краще розуміти наше місце у світі. Адже інформування власного населення про ці речі — вкрай важлива і абсолютно обов”язкова справа.

- Які ефективні заходи уряд України міг би здійснити сьогодні для покращення економічної ситуації?

— Економічному процвітанню має передувати законодавча база з чітко встановленими правами, обов'язками і відповідальністю власників засобів виробництва. Законодавство, яке не дозволяло б одноосібно змінювати профіль виробництва, скорочувати спеціалістів. Має бути вироблена чітка і стабільна національна політика щодо підприємств з іноземними власниками з відповідним гарантованим судовим захистом їхніх прав. Коли я був послом у Швейцарії, я починав свої публічні звернення з того, що говорив: “Наші країни далекі одна від одної, між нами багато відмінностей, але є і багато спільного: і ваша і наша країна утворені у серпні, більше того, в одному і тому ж році, — дев'яносто першому (тільки ваша — у 1291, а наша — у 1991 році). І ці сімсот років ми хочемо пробігти значно швидше, ніж це знадобилося вам”. Зрозуміло, що для державотворення кілька десятків років — це дуже мало. І потрібно вміти самоорганізовуватись через прийняття законів і невідворотність їх виконання. Здатність захищати себе вимірюється у сучасному світі насамперед здатністю приймати і впроваджувати в життя вигідні для країни закони. Потрібні сучасні — виважені й збалансовані — закони, а не прийняті з голосу кон'юнктурні поправки до поправок, якими переважно займається український парламент. Недавній закон про протидію корупції — не найкращий приклад потрібного нам законодавства.

Корисно навчатися у тих країн, які досягли успіху. В чому, скажімо, один з секретів економічного зростання Китаю? Вони у часи жорсткої комуністичної диктатури посилали десятки тисяч кращих молодих спеціалістів для навчання за кордон. І сьогодні вони мають у себе спеціалістів, які гарно розуміють інші країни і володіють на належному рівні іноземними мовами, і при цьому зберегли відчуття приналежності до китайського суспільства. Зараз наша молодь теж масово виїздить з країни, але щодо почуття приналежності...

Без поваги (не провінційної пихи, а відчуття власної гідності) до самих себе, годі чекати поваги інших.

- Як Ви ставитесь до молодих людей, які імігрують, шукають можливість працювати за кордоном?

— Хто їх може сьогодні засуджувати? Мені шкода, і я не знаю чи вони могли б зробити щось для України. Але треба пам'ятати про них.

У нас біля 5 млн. співвітчизників, яких ми називаємо заробітчанами. Які ж вони заробітчани? Це нещасні люди — сім'ї і діти тут, вони там. Я знаю в яких умовах вони живуть. Може ці умови комусь і подобаються після нашого глухого села, бо там всюди налагоджено електро і водопостачання, скрізь чистий асфальт, добра їжа. Але ж вони знаходяться у самому низу соціального щаблю тих країн, де вони живуть. Відбувається втрата найбільш активної частини нації, яка могла б на Батьківщині бути корисною.

До того ж для цих людей практично нічого не робиться, щоб якось стимулювати їхнє поваернення. Чому б, скажімо, не організувати надійний інвестиційний банк з прозорою системою і міжнародним аудитом для вкладів українців, які працюють за кордоном? Вкладникам платити дивіденди, а ці гроші направити на конкретні проекти розбудови економіки України. Ось на таких проектах варто демонструвати лідерські і адміністративні навички.

Довідка

 

Олександр Сліпченко — Надзвичайний і Повноважний посол України (з лютого 1992 р.). Був Постійним представником при ЮНЕСКО, першим Повіреним у справах України у Франції, першим послом України у Швейцарській Конфедерації, водночас — Постійним представником при Відділенні ООН та інших міжнародних організаціях в Женеві. У 1997-1999 рр. — начальник Управління країн Європи та Америки МЗС України, потім посол у Швеції та у Данії і Норвегії (за сумісництвом), у 2002-2004 рр. — посол України в Державі Ізраїль.

Нагороджений орденом “За заслуги”, Почесною відзнакою МЗС України І ступеня, має державні нагороди Франції, Швеції, Литви, Португалії. Нині у відставці, займається літературною творчістю, веде викладацьку та громадську діяльність.

Андрій БІЛИЙ