Неприхований бенефіціар. Якою є роль Ахметова в економічній співпраці з ОРДіЛО

Іще чотири роки тому роль та місце Ріната Ахметова в українському бізнесі й політиці не викликали запитань. Він найбагатший олігарх країни, власник імперії з активами майже в усіх галузях економіки та один із рівноправних “акціонерів” найвпливовішої Партії регіонів. Влада регіоналів здавалася непохитною, а вплив Ахметова — таким, що навіть “закляті друзі” з оточення тодішнього президента Віктора Януковича, які почали грандіозний переділ ринків під себе, не наважилися відкрито конфліктувати з “господарем Донбасу”.

Ситуація змінилася з революцією та війною. Від колишнього впливу ПР залишилися самі крихти. Погані новини почали з’являтись і в економіці. Хоча група СКМ, 100% якої у володінні Ахметова, і докладає зусиль для реструктуризації бізнесу, голов­ними були й залишаються гірничо-металургійний та енергетичний сектори. Їх об’єднано відповідно в Метінвест і ДТЕК. У 2014 році світова кон’юнктура на ринках металу, руди і сталі почала змінюватися, ціни поповзли донизу.
Це був тільки початок проблем, до яких згодом додалися ще й бойові дії. Значна частина підприємств Метінвесту і ДТЕК інтегровані в єдиний виробничий цикл. Умовно кажучи, вугілля з компаній Ахметова потрапляє на коксохімічні заводи та електростанції Ахметова, продукція яких іде на металургійні комбінати Ахметова, де вже чекає залізна руда з виробничих потужностей Ахметова, після чого все це у вигляді металів та сталі експортують. На верхівці піраміди опиняється валютна виручка.

Поділ Донбасу на дві частини щонайменше ускладнив описану схему, бо підприємства опинились і на окупованій, і на контрольованій Україною території. На певний час це призвело до суттєвих перешкод.
Підтвердження того — статистичні дані початку війни. У першій половині 2014 року виплавка сталі на українських підприємствах залишалася на рівні 2,4—2,8 млн т за місяць. Однак уже в серпні, коли бойові дії різко активізувались, а Росія вдалася до прямого вторгнення під Іловайськом, виробництво упало до 1,7 млн т, або більш як на 28%. Низка металургійних комбінатів виявилися на окупованих територіях. Щоб осягнути зміни, які сталися в цей період, варто зазначити лише те, що 2015 року агропромисловий комплекс потіснив металургію з позиції лідера українського експорту. Металургія була основою надходжень валюти до України десятиліттями. На цьому статусі великою мірою трималося гасло “Донбас годує Україну”.

У 2015-му Метінвест відзвітував про загальні збитки обсягом $1 млрд на тлі $160 млн прибутку роком раніше. Паралельно з оприлюдненням фінансової звітності компанія оголосила дефолт за виплатами по єврооблігаціях й почала перемовини з кредиторами про реструктуризацію заборгованості.

Однак поганий для Ахметова розвиток подій почав змінюватися на краще. На початку 2015-го було підписано другі мінські угоди й ситуація на фронті стабілізувалася. У квітні того самого року вперше зафіксували зростання виплавки сталі, наступного місяця воно тривало й індустрія знову вийшла на показники понад 2 млн т за місяць.

Голкою, яка не відпускає українську владу і дає змогу мотивувати перед виборцями необхідність не блокувати окуповані території, стало вугілля. У країні є 12 ТЕЦ (теплоелектроцентралі), які працюють виключно на антрациті марки “А”, що не добувається на контрольованих територіях. Електрика з них потрапляє не лише у промисловість, а й у помешкання простих громадян. За словами міністра Насалика, Україна працює над диверсифікацією постачання та переобладнанням потужностей на інше паливо. Зокрема, пілотний проект запроваджено на Зміївській ТЕС. Проте повністю забезпечити потреби країни в електриці без антрациту за три роки не вдалося

“Якщо буде повністю перекрита зона АТО, ми перейдемо все-таки до віялових відключень. Буде певний період адаптації. У нас є розроблений графік. На запасах, які ми маємо, повністю можемо протриматися орієнтовно до кінця березня”, — зазначив міністр. За його словами, період постачання вугілля антрацитової групи з Австралії, Південної Африки, Китаю або США (країни, що виробляють цей тип вугілля) — близько 50—55 днів. На цей період і припадуть віялові відключення.

Більшість ТЕЦ і ТЕС України у приватній власності. Насалик стверджує, що переговори з власниками вели, але без успіху.

“Приватника дуже тяжко змусити. Крім того, це достатньо великі витрати. Якщо реконструкція Зміївської ТЕС нам обійшлася у 240 млн грн, то переобладнання сьомого блока Слов’янської коштуватиме близько 500 млн грн, а може, і більше. Більшість висловлювалася, щоб реконструкція була закладена в тариф і цей тариф компенсував витрати. Але навантажувати тариф уже далі нікуди”, — заявив він під час прес-конференції 7 лютого.

Із 12 ТЕС і ТЕЦ, що працюють на антрациті, лише три належить до енергетичного холдингу Ахметова: Луганська (місто Щастя), Криворізька і Придніпровська ТЕС. Однак є серйозні свідчення, що саме на них надходить більша частина цього палива, вивезеного з окупованої території. У березні 2016 року “Українські Кібер Війська” повідомили про злам поштової скриньки “мінтрансів ДНР і ЛНР” (фактично мова про об’єкти Донецької залізниці на окупованих територіях). Згідно з наведеними даними, у лютому того самого року більшість контейнерів із вугіллям з окупованої території надійшли саме на згадані ТЕС: 2203 вагони, або 132 тис. т, у Щастя й 4452 вагони, або 267 тис. т, на об’єкти ДТЕК Дніпроенерго (до цієї структури входять Криворізька і Придніпровська ТЕС). Вугілля того місяця відправили ще на шість ТЕС, але загалом тільки 3741 вагон — майже вдвічі менше, ніж на три підприємства Ахметова.

Таким чином, на заваді переобладнанню енергетичних потужностей стоять не тільки великі інвестиції, а й структура бізнесу. Відмова від антрациту для бізнесмена та власника ТЕС Ахметова фактично означатиме й відмову від своїх прибутків. Тим часом виробництво вугілля на окупованій території у 2016-му суттєво зросло: ДТЕК Ровенькиантрацит торік збільшила видобуток антрацитового вугілля на 43% (до 2,2 млн т), а ДТЕК Свердловантрацит — на 30% (до 2,3 млн т).

За три роки після зміни влади Ахметов зберігає серйозні важелі впливу на ситуацію в країні. Його бізнес об’єктивно пристосувався до нинішньої ситуації: “ні війни, ні миру”. Незалежно від постаті олігарха будь-які гроші “люблять тишу”, і якщо бізнес адаптувався, то він найменш зацікавлений у серйозних змінах. За час існування стабільної лінії розмежування на Донбасі встигли налагодитись і стабільні фінансові потоки та торговельні шляхи. Як це змінити — чи не найскладніший ребус, котрий слід розгадати українській владі, якщо вона справді прагне деокупації Донбасу. Після підписання мінських угод там загинуло понад 400 мирних громадян і близько 500 військових.

Андрій ГОЛУБ