Неповернення проблемних кредитів: причини, механізми та способи протидії

За даними НБУ, на початок листопада 2011 року обсяг резервів українських банків під активні операції складав 165,5 млрд грн, з яких 124,1 млрд грн (75%) складають резерви під так звані “погані” кредити.

Варто зазначити, що за 10 місяців 2011 року обсяг резервів під активні операції зріс на 11,2%. Більше того, співвідношення між резервами під активні операції і проблемними активами українських банків становить 100,01%.

Для розуміння ситуації, що склалася з проблемною заборгованістю юридичних осіб перед банками, наведемо ще декілька цифр: на початок жовтня загальна заборгованість юридичних осіб перед українськими банками склала більше 606 млрд грн, а з початку року цей показник зріс на 12,2%.

На додачу проблему загострює нестача депозитної бази банків та дефіцит грошової маси.

Усі вищезазначені фактори гальмують процес кредитування. Не додають оптимізму і прогнози міжнародної рейтингової агенції Moody's, за якими Україні для вирішення проблеми “поганих” кредитів потрібно 3-4 роки.

У 2007 році та на початку 2008 року в Україні спостерігався бум кредитування під різноманітні цілі — від реалізації масштабних промислових проектів до купівлі товарів широкого вжитку.

До того ж значна частка кредитів надавалася в іноземній валюті.

У другій половині 2008 року настала світова фінансово-економічна криза, що спричинила девальвацію гривні та кризу фінансово-банківської системи країни, і, як наслідок, — різко зросла частка проблемних кредитів, а з нею і кількість судових справ, пов’язаних із стягненням заборгованості за укладеними кредитними договорами.

Судові інстанції просто завалили справами щодо захисту прав кредиторів, які пов’язані із укладеними договорами щодо забезпечення виконання зобов’язань (договорами застави, поруки та іншими подібними договорами).

В ситуації різкого зростання проблемних кредитів, недобросовісні позичальники отримали формальну підставу для неповернення запозичених коштів і, що найцікавіше, — за допомогою механізмів, передбачених діючим законодавством України.

В цьому контексті варто звернути увагу на той факт, що переважна більшість банків йде на зустріч позичальникам шляхом проведення різноманітної реструктуризації заборгованості та застосування інших механізмів, які можуть задовольнити як “проблемного” позичальника, так і банк.

Недобросовісні позичальники використовують це на свою користь, адже одним із найбільш поширених “засобів ухилення” від виконання зобов’язань за кредитними договорами є процедура банкрутства суб’єкта господарювання, а для цього потрібен час.

Процедура банкрутства (після порушення судом справи про банкрутство) передбачає введення мораторію на задоволення вимог кредиторів, у тому числі припинення нарахування штрафних санкцій та інших санкцій, передбачених законодавством України.

Більше того, після порушення процедури банкрутства в залежності від підстав, які визначені законом, у зацікавлених осіб з’являється можливість повністю контролювати діяльність суб’єкта господарювання у випадку призначення судом осіб, відповідальних за розпорядження майном боржника (арбітражного керуючого, керуючого санацією, ліквідатора).

Подальший розвиток справи про банкрутство залежить від кінцевої мети боржника.

Наприклад, якщо в ліквідаційній процедурі знаходиться юридична особа, яка є основним позичальником за кредитним договором, а заставодавцем є інша особа, то в даній ситуації метою може бути прискорення процедури ліквідації основного боржника і, як наслідок, — припинення основного зобов’язання за кредитним договором, а, отже, і припинення дії договору застави.

Інший приклад: в процедурі банкрутства знаходиться підприємство, яке одночасно є і основним позичальником і заставодавцем.

В цій ситуації, його метою може бути максимально можливе затягування процесу з метою недопущення повернення заборгованості, що і відбувається на практиці з переважною більшістю таких справ.

Також відомі непоодинокі випадки, коли на стадії визначення можливих кредиторів по конкретному боржнику банкам взагалі відмовляють у визнанні їх вимог, незважаючи на те, що ці вимоги в більшості випадків забезпечені заставою.

Це досить грубе порушення не тільки прав та інтересів банків, але й норм діючого законодавства України, які передбачають автоматичне включення таких вимог до реєстру вимог кредиторів окремо від інших кредиторів.

Нам відомі також інші “перевірені часом” та судовою практикою механізми ухилення від виконання зобов’язань за кредитними договорами.

Зокрема, це оскарження кредитних договорів з підстав невідповідності їх змісту вимогам діючого законодавства. Досить часто позичальники звертаються до суду із так званими “схованими вимогами” до банку.

Суть таких вимог полягає в тому, що боржник просить суд визнати кредитний договір (або додаткову угоду до договору) недійсними, маючи при цьому на меті визнання договору неукладеним, тобто таким, який не породжує для сторін будь-яких прав та обов’язків.

Справа в тому, що діючим законодавством України не передбачена можливість прямого звернення до суду із вимогами про визнання неукладеним договору, а тому і використовуються інші передбачені законодавством способи захисту порушених прав.

При цьому позовні вимоги в більшості випадків формально залишаються судом без задоволення, але в самому тексті рішення суду встановлюється факт неукладеності договору, що в подальшому дає підстави для позичальника (заставодавця) звернутися до суду із позовом про визнання недійсними і договорів, укладених для забезпечення виконання зобов’язань за договором, неукладеність якого встановлена судом.

Ще одним механізмом ухилення від виконання своїх кредитних зобов’язань перед банками є подача позову про визнання відсутнім, наприклад, у банку “права іпотеки та утримання під іпотечним обтяженням”, або “визнання відсутнім права на стягнення за договором поруки”, або “визнання зобов’язання таким, дія якого припинилася” та інші.

Діюче законодавство та професіоналізм юристів в багатьох випадках забезпечують наявність правових підстав для задоволення таких позовних вимог судами, внаслідок чого банк фактично залишається як без можливості повернути кредитні кошти, так і без можливості звернути стягнення на предмет застави.

Все це лише частина механізмів, які досить часто використовуються недобросовісними позичальниками для невиконання своїх зобов’язань перед банками. Але цього досить, щоб продемонструвати, настільки гострою та нагальною для банків є ситуація з погашення проблемної заборгованості.

Сергій ПОГРІБНИЙ, партнер практики вирішення спорів ЮФ “Саєнко Харенко”