Найбідніша країна Європи

Із наближенням виборів знову активно обговорюється проблема бідності. Наголошується на тому, що Україна є найнужденнішою країною Європи. Причому тема зазвичай піднімається у двох контекстах. Або протиставлення бідності більшості українців “небаченим розкошам можновладців-корупціонерів й олігархів”, які нібито і є причиною злиднів основної маси населення. Або протиставлення “старим добрим часам до перевороту”, як це подають представники реваншистських, проросійських сил, переконуючи, що “єврореформатори” та “влада майдану” нібито і є причиною бідності українців. В обох випадках ідеться про популярні, однак відірвані від реальності стереотипи щодо справді масштабної проблеми бідності українців. Обидва відволікають увагу від об’єктивних причин, чому ж у таких жебрацьких умовах животіє більшість громадян та чому ж прогресує бідність країни загалом. А відтак зовсім не здатні посприяти вирішенню цієї проблеми, яка набирає усе загрозливіших масштабів для самого існування української держави. 

Небезпечні стереотипи

Міф про те, що причиною бідності чималої кількості українців є надмірний розрив у доходах багатих та бідних, базується на справді надзвичайно великих (на тлі загального рівня життя в країні) статках вузького кола олігархів. Однак цих статків чи, тим паче, доходів явно замало, щоб перерозподілити їх на користь десятків мільйонів бідніших українців і зробити їх заможними. Так, кожен отримає додатково кількасот, від сили — тисячу-дві гривень на місяць, однак це зовсім не те, що може вирішити проблему бідності в країні та ощасливити її громадян. Справжня причина полягає в тому, що весь національний “пиріг” є надто малим, до того ж, замість зростати, із роками тане. Тому як його не діли, а проблему бідності українців та країни загалом аж ніяк не вирішити.

Так само є міфом і те, що причиною нинішньої бідності стала Революція гідності, усунення від влади “професіоналів” і згортання торговельно-економічних зв’язків із Росією та її сателітами. На підтвердження цього наводяться такі три основні аргументи: 1) саме після Революції гідності через бідність і відсутність роботи в країні громадяни масово рушили на ринок праці сусідніх, а то й далі, європейських країн; 2) тарифи на послуги ЖКГ, особливо ж на ту його частину, що пов’язана із газом та опаленням, зросли в рази швидше, ніж доходи; 3) пенсії та зарплати в доларах є значно нижчими порівняно з 2013 роком. Однак усі ці три пункти є лише маніпуляціями, які, проте, мають живий відгук у мільйонів громадян. Адже вони справді залишаються найбіднішими в Європі, особливо ж на тлі того контрасту, який вони бачать на Заході завдяки полегшенню доступу до тамтешнього ринку праці.

Українці останніми роками справді масово рушили на заробітки до близьких і далеких європейських країн. Але не тому, що в Україні зросло безробіття чи вони стали ще біднішими. А тому, що доступ до тамтешнього ринку праці віднедавна став для наших співгромадян значно доступнішим, водночас потік трудових мігрантів до Росії різко скоротився. Тарифи на послуги ЖКГ, особливо на блакитне паливо, справді зростали в рази швидше, ніж доходи платників. Однак це компенсувалося повільнішим, ніж темпи зростання доходів, підвищенням цін на решту товарів і послуг, крім того, було зумовлено тим, що вартість послуг ЖКГ (особливо газу та опалення) тривалий час штучно занижувалася. Тож рано чи пізно пружина мусила розтиснутися.

А те, що пенсії та офіційні зарплати нині в Україні в доларовому еквіваленті справді є нижчими, ніж 2013‑го, зумовлено трьома факторами. Це й більша частка зарплат, які видаються неофіційно. І зниження ставки відрахування ЄСВ із заробітної платні (із понад 36% до 22%), який потім іде на виплату пенсій. І нарешті тим, що з 2013 року не лише в Україні, а й загалом у світі відбулося різке здорожчання долара як до основних світових валют (наприклад, вартість євро впала із $1,4 до $1,1), так і товарів (особливо помітно це на біржових товарах, таких як зерно, м'ясо, нафтопродукти, газ, так само й на більшості споживчих товарів, що в Україні та світі в доларах є дешевшими, ніж 2013-го).

Однак те, що у своєму загалі українці не стали біднішими, ніж до Революції гідності, не заперечує того, що вони справді залишаються принизливо бідними, якими були й перед нею.

Параметри бідності

Традиційні й стандартизовані підходи до оцінювання рівня бідності в різних країнах демонструють, що ситуація з цим явищем в Україні є чи не однією з найкращих у світі. Наприклад, якщо виходити із національних показників межі бідності, які базуються на вирахуванні частки жителів, що проживають на суму, меншу від національного прожиткового мінімуму, то (за даними Світового банку) 2016 року в Україні таких налічувалося лише 3,8% (на тлі 5,7% у Білорусі, 13,4% у Росії, 22,9% у Болгарії, 28—30% у Колумбії й Аргентині, або ж 43,6% у Мексиці). Хоч насправді такий результат склався через заниження офіційного прожиткового мінімуму в Україні (і ще деяких країнах) на тлі більш реального його відображення в інших державах. Проте оцінювання за такими показниками, як витрати нижче певної суми в доларах за паритетом купівельної спроможності, і далі свідчать, що за межею бідності (скажімо, у $5,5 за ПКС на день) в Україні залишається менше людей (6,4%), аніж, скажімо, у таких країнах ЄС, як Греція (6,7%), Болгарія (8,7%) чи Румунія (18,5%). Не кажучи вже про Мексику (34,5%) або ж Грузію (45,5%).

Досвід успішних, але в минулому бідних країн свідчить, що єдиний реальний шанс подолати бідність полягає у збільшенні сукупного національного багатства, а не вдосконаленні методів перерозподілу

Ретельніший аналіз масштабів бідності в Україні, навіть за національними критеріями визначення її межі, виявляє зовсім іншу картину. Згідно з даними вибіркових обстежень Держстату, за три квартали 2018-го доходи, нижчі від прожиткового мінімуму, офіційно встановленого в законі про держбюджет, мали лише 1,7% жителів, а нижчі від фактичного прожиткового мінімуму (розраховується Мінсоцполітики) — 29,3%. Ці цифри, до речі, наочно ілюструють розрив між реальним та офіційним рівнями крайньої бідності в Україні. Середньодушовий дохід менше 3,7 тис. грн, тобто на той час мінімальної заробітної платні, мали понад 41% домогосподарств. Що й може фігурувати як показник, близький до реальної кількості українських громадян, які проживають за межею бідності. Корелює із цим показником також інший результат вибіркових обстежень домогосподарств, що проводився Держстатом. Ідеться про розподіл рівня своїх доходів за самооцінкою. Так ось: заявили, що постійно відмовляли собі в найнеобхіднішому, крім харчування (або навіть і в ньому) сукупно 42,6% опитаних домогосподарств.  

За даними (які, однак, не враховуються під час встановлення прожиткового мінімуму в законі про держбюджет) Мінсоцполітики, так званий фактичний розмір прожиткового мінімуму в цінах лютого 2019-го становив: для дітей 6—18 років — 4,1 тис. грн на місяць, для працездатних осіб — 3,7 тис. грн (або 4,6 тис. до сплати податків), для пенсіонерів — 3 тис. грн. А це означає, що офіційна середня зарплата, яку в лютому витрачали українці (нарахована за січень — 9,2 тис. грн), давала можливість умовній сім’ї, в якій обоє батьків отримували такі суми (тобто сукупно 14,8 тис. грн після вирахування податків), балансувати на межі бідності, якщо виховувалась тільки одна дитина. Однак опускало таку родину значно нижче межі бідності, якщо дітей було двоє, та відкидало далеко за межі, якщо троє чи більше. За наявності двох дітей балансували на межі бідності й працівники індустріальної сфери. Якщо вони отримували середню по галузі зарплатню, то після вирахування податків залишалося не більше 16,3 тис. грн (при межі бідності для родини з двома дітьми 15,8 тис грн).

За межею бідності залишалася абсолютна більшість сімей із працівників бюджетної сфери (освітяни та медики), які мали по одній дитині, адже дві середні по цих галузях зарплати після вирахування податку становили лише 11,4 та 10,0 тис. грн. Упевненіше почувалися тільки зайняті в авіатранспорті, інформаційно-телекомунікаційному бізнесі та банківсько-страховій сфері. Звичайно, що далеко за межею бідності перебувала більшість пенсіонерів, адже в січні навіть середня пенсія за віком (2,65 тис. грн) не забезпечувала й 90% від прожиткового мінімуму для непрацездатних (3 тис. грн). А мінімальна не перевищувала 55% цього показника.

Лише 32,8% штатних працівників у країні отримували за грудень 2018-го зарплату понад 10,0 тис. грн (до вирахування податків), яка давала їм можливість перебувати трохи вище за межу бідності, навіть виховуючи дитину (самостійно) чи двох (у подружжі). У промисловості таких було 41,5%, освіті — 25,1%, охороні здоров’я — 16,3%. Водночас у фінансовій та страховій сферах — майже 59%, у державному управлінні та обороні — 62,5%, авіатранспорті — 65,6%. 

Звісно, це якщо опиратися на офіційні дані. З одного боку, відомо, що в приватному секторі лише частина (нерідко менша) зарплати є офіційною, решта ж виплачується “в конвертах”. З другого боку, треба брати до уваги невідповідність офіційно визначеного прожиткового мінімуму реальному споживчому кошику, необхідному для забезпечення потреб людини, особливо ж, коли вона винаймає житло. Ця проблема в останні роки неодноразово порушувалася. 

У пошуках виходу

Якщо порівняти Україну з іншими країнами, що розвиваються, то в ній простежується значно менше розшарування між бідними та багатими, ніж у тих, які впродовж останніх десятиліть демонструють доволі стрімкі темпи зростання економіки (див. “Гримаси тіньової економіки”). Приміром, у Малайзії, Китаї й навіть Туреччині різниця доходів між 20% найбагатших та 20% найбідніших громадян є вдвічі-тричі більшою, ніж в Україні. Понад те, зростання розриву доходів в умовах стрімкого економічного зростання є закономірним явищем, адже більш успішні багатіють швидше, ніж менш успішні. Водночас завдяки економічному розвитку стають заможнішими й одні, й другі. Хоч і з різною швидкістю. Причому якщо йдеться про широкі суспільні верстви, як от 20-30% багатшої та біднішої частини населення, то значна різниця доходів між ними демонструє ще й формування потужного прошарку заможнішої частини громадян як представників малого й середнього бізнесу, високооплачуваних спеціалістів тощо. Тоді як надмірна поляризація суспільства на вузьке коло олігархів і супербагатіїв (з одного боку) та бідну більшість працю­ючого населення (з другого) в умовах повільно зростаючої економіки може супроводжуватися незначними відмінностями в рівні доходів тих самих чисельних суспільних верств 20% найзаможніших і 20% найбідніших громадян. Адже і перші, й другі й далі залишаються не дуже заможними.

Тому перерозподіл доходів від багатших до бідніших не може бути панацеєю від бідності в Україні. Навпаки, педалювання цієї теми лише поглибить проблему. Постійна загроза втрати накопиченого підриває потенціал для багатіння громадян країни, стримує власників активів від інвестування в розвиток того чи іншого “довгого” бізнесу. А невпевненість у недоторканності приватної власності, побоювання того, що накопичене можуть відібрати, змушує виводити кошти з країни й удосконалювати механізми їх переховування й заведення назад уже у формі інвестицій. Хоч як це дивно звучить, однак страх корупціонера інвестувати, хай навіть і вкрадені кошти, завдає розвиткові країни значно більшої шкоди, ніж саме їх розкрадання. Бо останнє означає зміну власника ресурсів, але не виключає, що він залишить ресурс, який і далі працюватиме на країну. Є чимало таких прикладів у країнах, що розвиваються, коли навіть попри високу корумпованість економіка досить стрімко зростає (звичайно, що таку модель не варто брати для наслідування). Натомість страх інвестувати — це виведення ресурсів з економіки. А це підтримує канібалістичну економіку звуженого відтворення, коли таке розкрадання одночасно супроводжується постійним вилученням з економіки того, що розкрадається. 

У період здобуття незалежності України ринкова трансформація та перехід до капіталізму чомусь більшістю г­ромадян сприймалася як вступ тільки до кола країн “золотого мільярда”, а не “якоїсь там Латинської Америки” чи, не дай Боже, Азії та Африки. Хоча насправді саме з ними в республік Радянського Союзу було значно більше спільного. А розуміння того, що рівень життя багатих країн є не даниною ринкової економіки, а лише результатом її успішного розвитку, явно не вистачало. Те, що економічне зростання не стало в нас пріоритетом державної політики, лише погіршило наші позиції. Якщо 2004 року ВВП за ПКС на особу становив в Україні $6,3 тис. (у Польщі — $14,1 тис., Румунії — $11,5 тис.), то 2018-го — $8,2 тис. (у Польщі — $28,1 тис., в Румунії — $23,3 тис.). І нині ми вже значно менше розвинені й бідніші за ряд азійських, чимало латиноамериканських і дедалі більше африканських країн. Хоча порівняння з ними ми все ще традиційно вважаємо принизливим, а їхній рівень соціальних стандартів сприймаємо як значно гірший, ніж в Україні. Так, 2018 року ВВП за ПКС країни був удвічі-втричі нижчий, ніж у Малайзії ($27,4 тис.), Чилі ($23 тис.), Аргентині ($18,3 тис.) та Мексиці ($18,3 тис.).

Україна разюче відстала уже й від тих країн, які зовсім недавно не лише вважались, а й справді були значно біднішими. Зокрема, нині ми помітно поступилися Єгипту ($11,9 тис.), особливо Колумбії ($13,3 тис.) та Китаю ($16,1 тис.). Останнім часом Україну стрімко наздоганяють деякі країни Азії й Африки, а також найбідніші латиноамериканські. Рівень економічного розвитку України ($8,2 тис.) нині фактично відповідає Індії ($6,9 тис.), В’єтнаму ($6,6 тис.) та Нігерії ($5,4 тис.), які лише 10 років тому, напередодні кризи 2008—2009-х, поступалися нам більш ніж удвічі. Причому вони також зростають темпами, у кілька разів інтенсивнішими, ніж за базових умов передбачає найоптимістичніший сценарій розвитку української економіки.

Досвід усіх у минулому бідних країн свідчить, що єдиний реальний шанс подолати бідність полягає виключно у збільшенні сукупного національного багатства — “загального пирога” — завдяки політиці багатіння, виходу з низхідної спіралі занепаду та збідніння, по якій в останні десятиліття усе швидше і швидше рухалася вниз Україна. Й аж ніяк не завдяки збоченням на кшталт “удосконалення” методів перерозподілу. Провідну роль у цьому процесі має відіграти український неолігархічний бізнес та держава, зусилля якої необхідно спрямувати на розвиток існуючих та створення нових бізнесів, виявлення підприємницької ініціативи й вивільнення творчої енергії якомога більшої кількості громадян. Працювати й ризикувати має стати престижно й безпечно завдяки захищеності такого ризику від силових і рейдерських атак чи правового безладу. Право власності, можливість користуватися плодами своєї праці треба убезпечити не тільки від посягань силових структур, а й від популістських ініціатив політиків, що ратують за перерозподіл “чужого, якого не шкода”. Бо країна так і не зможе вирватися зі спіралі прогресуючої бідності й відставання від усього світу.

Українська буржуазія сформувалася в постійній конфронтації до чужої їй олігархічно-чиновницької держави як механізму влади, а тому прагне мінімізувати свою взаємодію з нею. Однак подальша доля буржуазії й необхідні зміни в країні залежать від здатності нарешті подорослішати та перейти від інфантильного заперечення держави, від спорадичних протестів проти неприйнятних дій влади і нав’язаного нею олігархату, — до більш зрілого та відповідального підкорення держави й перетворення її на інструмент власної політики. Уникнення відповідальності та ініціативи призведе до того, що “життя дистанційовано від держави” буде однаково припинене від імені тієї ж держави, але силами, чужими середньому класу. Чи то нинішнім олігархічно-корупційним конгломератом, що контролює й змушує працювати на себе систему влади незалежно від того, хто формально обіймає ту чи іншу високу посаду. Чи то новими популістськими силами, які в разі подальшої деградації нинішньої системи можуть встановити диктатуру “сильної руки”. Єдиний вихід для середнього класу — перебрати на себе ініціативу та відповідальність. Лише активні дії, а не безперспективні спроби сховатися чи вбудуватися в гру за чужими правилами, спроможні привести до позитивних змін. 

Олександр КРАМАР