“Наступного разу ми прийдемо зі шприцами і клізмами!”

“Дорогі колеги-медики, а чи не пора нам уже вийти під Верховну Раду і нагадати нашим “верховодам”, що не тільки про реформу потрібно думати, але й про тих, хто у ній працює за копійки”. Такими словами починався допис у Facebook медсестри Ніни Козловської, що дуже швидко став вірусним. Під хештегом #БудьякНіна медсестри та інші медпрацівники почали викладати власні історії про жахливі умови праці та копійчану зарплату в українських медичних закладах. А вчора, 19 грудня, невдоволення з соціальних мереж вийшло на вулиці: у Києві, Львові, Рівному та ще кількох містах відбулися самоорганізовані акції протесту.

Ранковий Майдан не багатолюдний, тому людей у медичних халатах і масках із написом “НЕ РАБ” знайти на ньому не важко. “Все почалося з мого поста у фейсбуці, яка зарплата у нас, медиків, як ми живем, — береться розповідати Ніна Козловська — постова медсестра у неврологічному відділені Центральної районної лікарні Києво-Святошинського району та головна ініціаторка протестів. — В Україні не вистачає 30% медсестер. Ми змушені працювати за двох, за трьох, а зарплата у нас 3,5—4 тисячі. І далі так виживати просто неможливо”. Тож перше, що вимагали учасники і учасниці акції — підняти заробітну платню усім категоріям медичних працівників, повернути надбавки за категорію, стаж, шкідливі умови тощо та забезпечити достойну пенсію.

Розповідаючи про те, як виживають на такі зарплати, медпрацівники, здається, дивуються самі собі. “Щоб хоч якось на цю зарплату вижити, ми мали согласитися на ці півтори ставки — сутки через сутки. А буває таке, що і по двоє суток [працюємо]. Ми мусим ще й у вихідні підробітки брати. А ще підпрацьовуємо. Газети розносим, хто чим може підторговує. І ніхто на це не звертає уваги”.

Є і політичні вимоги. Протестувальники вимагають кардинально переглянути медичну реформу, долучивши до роботи над нею представників медичної спільноти. Поки що вона жодним чином не покращила положення медпрацівників нижчого та середнього рангу. А наступного етапу реформи, що розпочнеться вже з першого квітня 2020 року та безпосередньо стосуватиметься лікарні, де працює Ніна, медсестра очікує без оптимізму: “У зв’язку з реформою скорочуються лікарні, а оклади не підвищуються. І от друга ланка реформи має бути, яка так добре розмальована, але багато людей не знає, що там планується 50% скорочень. Як лікарень, так і медпрацівників. А це як для медиків, так і для пацієнтів погано”.

Другий етап реформи передбачатиме й інші нововведення. Зокрема, Міністерство охорони здоров’я вже анонсувало відмову від єдиної тарифної сітки. Зарплата медиків тепер визначатиметься не державою, а індивідуально для кожного працівника. За планами реформаторів, це змусить лікарів конкурувати між собою, суттєво підвищить зарплати успішних працівників, що надають багато медичних послуг. Лікарі ж без пацієнтів отримуватимуть мінімалку і муситимуть покращувати якість своїх послуг чи шукати інше місце роботи, де вони будуть більш затребуваними.

Боротися за виживання за нової системи будуть змушені не лише лікарі, а й медзаклади. Відтепер для усіх медичних послуг будуть визначені тарифи. Більшу частину обіцяють покривати з бюджету, тоді як на інших лікарні мають заробляти самі. Які це будуть послуги? Скільки вони коштуватимуть? Сказати поки ніхто не може. Тож більшість із присутніх на акції такі зміни явно не підтримують: “Це неправильно, що лікарні перетворили у підприємства і грошима розпоряджається головний лікар, директор і районна рада. Добре, якщо люди будуть хороші — то, може, розподілять правильно. А якщо ні — то самі знаєте”, — каже Ніна Козловська.

Майдан потроху прокидається. Людина в костюмі зебри вже надокучає перехожим пропозицією сфотографуватися, а оголошення поїхати на екскурсію у Межигір’я дедалі частіше переривають розповіді медиків. Але навряд чи сьогодні хтось поїде дивитися на один із символів перемоги над попереднім режимом. Навіть доїхати на акцію до Києва не для всіх було по силах, розповідає лікар і голова профспілки Чернігівської обласної лікарні Микола Потатуркін. “Дорого. Поверьте мне. Получают 3000 на руки. Заплати за коммунальные услуги, а потом еще и сюда приедь — самостоятельно это уже не каждый сможет. Или ребенку дать [деньги] в школу, или здесь простоять”.

Багато хто вже ні в що не вірить, каже Микола Миколайович, ні в акції, ні в профспілки. Втім, є і ті, хто, навпаки, усвідомив необхідність боротися. 17 квітня 50 членів профспілки Миколи Потатуркіна долучилися до загальної профспілкової акції протесту під Верховною Радою за підняття заробітної плати та проти прийняття нового трудового кодексу, що має переглянути трудове законодавство на користь роботодавця. Той день запам’ятався протестами проти відкриття ринку землі і масовими бійками поліції з ультраправими, на фоні яких акція профспілок не отримала достатнього розголосу.

О 12 годині на площі вже близько 70 людей. Медики шикуються в колону, і в супроводі машини з потужними мегафонами акція вирушає до Кабінету Міністрів України. “Ми медики. Ми рятуємо найцінніше — життя, а нас перетворюють на бомжів! Хто вас лікуватиме завтра?” — лунає з мегафону голос Ніни Козловської. Проте ні у звичних до всього перехожих киян, ні в урядовців особливого інтересу до акції, схоже, не виникає. Під урядовою будівлею до певного моменту їх слухають виключно поліціянти і шеренги нацгвардійців, що охороняють вхід до Кабміну. Така посилена охорона медсестер явно обурює: “Хлопці, від кого ви захищатися зібралися? Від медиків?!” Наступного разу протест уже не буде таким мирним, обіцяють учасники акції. “Наступного разу ми прийдемо зі шприцами і клізмами!”

З часом акцію таки помічають. До протестувальників підійшов перший заступник міністра освіти Андрій Семиволос, який чомусь дуже тихо знову розказав людям про зміст медичної реформи. Далі до мікрофону підійшла голова Центру розвитку медсестринства Міністерства охорони здоров’я України Катерина Балабанова. Вона запевнила людей, що наступний рік буде Міжнародним роком медсестри, а отже, про них не забудуть, і запропонувала продовжити дискусію у приміщенні МОЗ. І хоча великих сподівань на ці перемовини учасниці акції не покладають, колона таки рушає до Міністерства. Вже за кілька годин по тому у тематичній групі на Facebook з’явиться інформація, що нічого, крім запевнювань, що все буде добре, у Міністерстві почути не вдалося.

“Я так розумію, що владі ми не потрібні. А хто ж тоді лікуватиме людей? А якщо ті, хто ще залишилися, теж роз’їдуться за границю? Скільки приходило молодих лікарів та медсестер. Попрацювали пару місяців, побачили, що вижити неможливо, та і поїхали за границю. Якщо так і далі буде, то Україна лишиться без медиків. Не буде кому укол зробити, ні капельницю поставити”. Справді, за умов подальшого ігнорування своїх вимог медсестри обіцяють влаштувати повноцінний страйк та просто відмовитися обслуговувати пацієнтів. А в групі медсестер лунають заклики “усім разом написати заяви”. Із зарплатою у 3000 гривень та пенсією у 1600 втрачати медпрацівникам справді практично нічого.

Сергій МОВЧАН