Місія Лаврова

Після того, як у Північній Кореї провели випробування ракети, оголошеної офіційною пропагандою супутником, Пхеньян вийшов із шестистороннього процесу врегулювання ситуації і вигнав із країни інспекторів МАГАТЕ. Відносини з Південною Кореєю також погіршилися, можливо, щось вдасться зробити під час перших за тривалий час консультацій щодо спільної промислової зони в Кесоні. Проте сам рівень відносин між Північною та Південною Кореєю нагадує сумні часи Кім Ір Сена, диктатора-батька, який створив найбільший у світі концентраційний табір під назвою народно-демократичної республіки.

Ще кілька років тому здавалося, що Північна Корея починає складну еволюцію повернення у сучасність. Після смерті сталінського висуванця Кім Ір Сена його син і спадкоємець Кім Чен Ір розпочав діалог із Вашингтоном та Сеулом. Президенти Південної Кореї відвідували Пхеньян — за часів Кім Ір Сена це важко було собі уявити, до Кіма-молодшого приїздила колишній державний секретар США Мадлен Олбрайт. Навіть за часів республіканської адміністрації, коли контакти між Вашингтоном та Пхеньяном були зведені до мінімуму, Кім Чен Ір із помпою приймав колишнього американського президента Джиммі Картера.

Проте все змінилося після того, як північнокорейський лідер пережив інсульт. Номенклатура в закритій країні навряд чи уявляє собі, яким буде її майбутнє після смерті “бога-сина”. Адже такої чіткої лінії спадкоємності, яка була вже за життя Кім Ір Сена, в Пхеньяні зараз немає. Можновладці орієнтуються на різних претендентів, політика набуває хаотичного характеру. Це не новина в північнокорейській історії. До того, як зі звичайного генерального секретаря ЦК Трудової партії перетворитися на живе божество, Кім Ір Сен також пройшов через серйозну внутрішньопартійну боротьбу. Жертвами цієї боротьби стали спочатку прорадянські, а потім і прокитайські номенклатурники, у результаті в партійному керівництві залишилися тільки віддані особисто “великому вождю” та його уявленню про маленьку країну як про центр Всесвіту та авангард світового робітничого руху. Вважати, що номенклатура, яка сформувалася в результаті такого штучного відбору, може адекватно сприймати реальність, не варто. Останньою відносно адекватною людиною є, можливо, сам Кім Чен Ір — просто тому, що не був зобов’язаний демонструвати відданість до батька аж так старанно, щоб повністю відключити мозок. Проте невідомо, скільки реальних можливостей керувати країною й приймати серйозні рішення залишилося у Кіма-молодшого після хвороби.

У будь-якому разі, Кім Чен Іра вже не можна, як раніше, “викликати” в Пекін, щоб пояснити йому справжню ситуацію, він просто не здатний доїхати до сусідньої країни. Американська адміністрація поки що не проявляє бажання самостійно спілкуватися з Кімом, можливо, ще й тому, що не опанувала ситуацію. До того ж, зовнішньополітичним пріоритетом адміністрації Обами є Іран. І хоча президент цієї країни Махмуд Ахмадінеджад останнім часом здійснює кроки, які не залишають шансів на переговори, потрібен час, щоб американський лідер зміг продемонструвати співгромадянам обставини, за яких його попередні уявлення про домовленості з Іраном мають змінитися реалістичним жорстким курсом. Але навряд чи до цього часу Вашингтон буде занадто активним на Корейському півострові.

Залишається Росія. Її міністр закордонних справ Сергій Лавров відвідує північнокорейську столицю в намаганні з’ясувати складні проблеми з її керівництвом, а потім вирушає до Сеула, щоб обговорити з президентом Південної Кореї Лі Мен Баком підсумки своїх переговорів. Хоч як дивно, у ситуації, що склалася, Росія виглядає більш нейтральним переговірником, ніж США та Китай, а от бажання зупинити корейську ядерну програму в неї також є: технічні проблеми сусідньої країни можуть стати її гуманітарними проблемами. Тож якщо у КНДР є бажання повернутися за стіл переговорів і водночас зберегти обличчя, візитом Лаврова її лідери якраз і зможуть скористатися...

Віталій ПОРТНИКОВ