У час гібридної війни Росії проти України на тлі ризиків ескалації особливої ваги набувають не тільки відносини Києва з Вашингтоном, Берліном і Парижем, а й із державами-сусідами. Серед них невиправдано мало уваги приділяють південно-західним кордонам України. А дарма, адже Румунія — держава-член НАТО та ЄС, де ніколи не мали сентиментів щодо Росії. Бухарест до того ж приділяє значну увагу безпеці Чорноморського регіону і прагне більшого залучення НАТО, ЄС та США у його справи, а отже, бачиться природним союзником України. Щодо Молдови, то тут нам є чому повчитися, зважаючи на те, що історії Придністровського конфлікту, де Росія дотепер грає деструктивну роль, вже тридцять років. Та й на шляху євроінтеграції Молдова рухається синхронно з Україною — теж підписала угоду про асоціацію з ЄС і намагається втілити відповідні реформи. Тож поєднання зусиль Києва та Кишинева мало б свою додану вартість. То чи справді стратегічне партнерство між Києвом, Бухарестом й Кишиневом можливе?
У Румунії наприкінці 2019 року відбулися президентські, а у 2020 році — парламентські вибори. Їхні результати зіграли важливу роль у пасьянсі румунської політики та на певний час сформували відносно стабільну політичну ситуацію. До 2020 року нинішній президент Румунії Клаус Йоганніс мав у парламенті відверто вороже середовище.
Соціал-демократична партія не лише домінувала у політиці, а й подекуди погрожувала президенту імпічментом. Він натомість виходив разом із обуреними громадянами на протести проти корупційних рішень соціал-демократичного уряду та парламенту. Нині ситуація докорінно змінилася. Хоч Партія соціал-демократів і здобула найбільшу частку голосів виборців при голосуванні за новий парламент, їй не вистачило цього, щоб сформувати уряд. Інші політичні сили — Націонал-ліберальна партія, яка підтримує президента, “Союз порятунку Румунії” та “Плюс”, які постали як політичні сили з громадських рухів опозиційних до соціал-демократів, а також “Демократичний союз угорців Румунії” — сформували власний уряд.
Пріоритетами уряду, вочевидь, є протидія пандемії, реформи, боротьба з корупцією та економічне зростання Румунії. Що стосується міжнародних пріоритетів, то вони лишилися незмінними: відданість принципам членства у ЄС та НАТО, посилення трансатлантичних зв’язків, залучення НАТО й США до справ регіону. Парадоксально, але незалежно від того, хто при владі в Бухаресті, ці пріоритети лишаються незмінними. Понад те, навіть нинішній міністр закордонних справ Румунії Богдан Ауреску очолював МЗС і за часів соціал-демократів. Сталим є й ставлення Румунії до РФ. Бухарест належить до тих голосів у ЄС, які вимагають посилення санкцій щодо Росії. Румунія була першою державою ЄС, що ратифікувала Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, а від 2020 року Росія визначена як ворожа держава у румунській Стратегії національної безпеки. Восени минулого року очільники українського МЗС та Міноборони відвідали Румунію. Міністри оборони двох держав підписали угоди про співробітництво у військово-технічній сфері, які визначають правову базу такого співробітництва, а міністри закордонних справ домовилися про створення робочої групи для розвитку співпраці в енергетичній сфері. Триває й співпраця в межах міжнародних (“Сі Бриз-2020” “PASSEX”) та двосторонніх військових навчань “Riverin”.
Здавалось би, ситуація однозначна, і прихильність Румунії є незаперечною. Однак є у двосторонніх відносинах і “міна сповільненої дії”. Чутливим моментом лишається питання національних меншин. Ще у 2017 році після ухвалення закону про освіту в Україні президент Румунії Клаус Йоганніс відклав візит до України. Румунська сторона була незадоволена тим, що зміни до українського законодавства не були належним чином прокомуніковані як із представниками власне меншин, так і на рівні МЗС обох держав. Питання румунської меншини в Україні лишається вкрай чутливим для Бухареста, і попри співпрацю в інших сферах, Румунія із застереженнями спостерігає за імплементацією закону про освіту. Інавгураційний саміт Кримської платформи може стати лакмусовим папірцем. Якщо румунський лідер візьме в ньому участь, це означатиме, що безпекові пріоритети переважають. Якщо ні, то питання румунської меншини все ж важить у двосторонніх відносинах не менше, і діалог на цьому напрямі доведеться поглиблювати.
Ще однією “міною” є новачок румунської політики — ультраконсервативна партія “Альянс румунської єдності”. У 2020 році вона тріумфально подолала виборчий бар’єр та увійшла до складу румунського парламенту. І хоча наразі “Альянс” іще не є трендсетером румунської політики, насторожує його політична програма. Поруч із випадами на адресу ліберальних цінностей Євросоюзу ця політична сила, яка розгортає свою діяльність не лише в Румунії, а й у Молдові, просуває ідею об’єднання двох держав, і не виключено, що наступним кроком можуть стати спекуляції на питанні румунської меншини і в інших державах, включно з Україною.
Із Молдовою на перший погляд усе простіше, але насправді ще складніше. Після того як у грудні 2020 року проросійський президент Ігор Додон програв вибори Маї Санду, ситуація у двосторонніх відносинах почала суттєво виправлятися. Заморожений внаслідок слів Ігоря Додона про те, що “Крим фактично належить Росії”, президентський діалог був тріумфально перезавантажений у ході візиту Маї Санду до Києва 12 січня 2021 року. Це, до речі, був перший візит президентки Молдови за кордон. До того в статусі президента вона бачилася лише з одним іноземним лідером — Клаусом Йоганнісом, який відвідав її в Кишиневі.
Зустріч президентів України та Молдови відбулась у доволі теплій атмосфері. Свою підсумкову промову Мая Санду почала українською і безапеляційно заявила, що вважає Крим українським. Україна та Молдова також домовилися, що тема Придністров’я лишається актуальною в двосторонніх відносинах, і наголосили, що підтримують територіальну цілісність одна одної. Президенти також вирішили започаткувати роботу двосторонньої Президентської ради, домовилися щодо цілком практичних питань — побудови магістралі Київ—Кишинів, спільної боротьби з контрабандою, — та обговорили відновлення постачання електроенергії з України до Молдови і транзит до Румунії.
Здавалося б, усе цілком однозначно і до стратегічного партнерства півкроку. Але й тут є свої складнощі. Щоб виконати задумане, Маї Санду спершу треба “перезавантажити” парламент і отримати там вище, ніж нині, представництво власної політичної сили — партії “Дія та справедливість”. Скориставшись із низки правових колізій, що призвели до неспроможності парламенту сформувати уряд, Санду оголосила про розпуск нинішнього складу парламенту і, напевно, вже влітку у Молдові відбудуться позачергові вибори.
Проте для того, щоб посилити електоральні позиції власної політичної сили, президентка Молдови вже вдається до сумнівних політичних кроків. Скажімо, звернулася до Путіна з проханням надати Молдові російську вакцину проти коронавірусу. Тактично такий крок цілком можна виправдати, адже так вона має шанси здобути прихильність частки проросійського електорату Молдови, а якби вона цього не зробила, то експрезидент Додон отримав би козирі і звинувачував би Санду у вибіркових підходах до боротьби з пандемією.
Окрім того, наразі незрозуміло, хто отримає перевагу на дострокових виборах у Молдові. Як свідчать опитування, до нового парламенту достеменно потрапить “Дія та справедливість”, яка підтримує Маю Санду. Проте компанія в неї буде не найліпша. Нікуди не подінеться з політичного небосхилу Молдови цілковито проросійська “Партія соціалістів Республіки Молдова” на чолі з експрезидентом Ігорем Додоном. Дуже ймовірно опиниться там і популістська та тісно пов’язана з соціалістами партія “Шор” Ілана Шора. Зрештою, ще однією прохідною політсилою є “Наша партія” Ренато Усатого.
У разі, якщо “Дія та справедливість” не набере достатньо голосів для формування більшості, найбільш імовірним партнером по коаліції стане саме “Наша партія”. Її лідер Ренато Усатий був серед суворих критиків експрезидента Ігоря Додона, підтримав Маю Санду у другому турі президентських виборів, час від часу згадує, що Росія відкрила проти нього кримінальні справи та оголосила в розшук. Однак значна частина метаморфоз у житті Ренато Усатого відбулася порівняно недавно. До того, подейкують, він заробляв статки у Росії як підрядник “Російських залізних доріг”, а до 2020 року його політична партія була офіційною партнеркою одіозної “Ліберально-демократичної партії Росії”. Наскільки прихильною до України буде нова молдовська урядова коаліція — невідомо.
Читайте також: Світові ЗМІ про ескалацію на кордоні: Москва хоче залякати не стільки Україну, скільки “партнерів” в ЄС
Окрім того, останніми днями виринув ще один “скелет у шафі” двосторонніх відносин. Як відомо, ще у 2016 році НАБУ звинуватило українського суддю Миколу Чауса у хабарництві — велику суму грошей знайшли в банках, закопаних на городі судді. Невдовзі суддя виїхав з України і згодом “знайшовся” у Молдові, де попросив політичного притулку. 15 березня 2021 року стало відомо, що Молдова відмовила судді-утікачеві в прихистку. Невдовзі, на початку квітня, Чауса начебто викрали невідомі. У молдовському політичному та експертному середовищі побутує думка про причетність до цього українських спецслужб, і проведення такої операції вважають недружнім до Маї Санду кроком. Принаймні Ігор Додон вже скористався цим інцидентом, щоб звинуватити команду Санду в покриванні закулісної співпраці спецслужб, і навіть ініціював створення парламентської комісії з розслідування викрадення. Доволі критично висловлюється на адресу Маї Санду і її неоднозначний партнер Ренато Усатий. Незалежно від того, буде доведено втручання спецслужб чи ні, звинувачення на адресу президентки, особливо на тлі наближення парламентської кампанії, можуть призвести до її стриманості у відносинах із Україною, а це ставить під сумнів усі напрацьовані ідеї щодо співпраці і навіть може зірвати візит Санду на саміт Кримської платформи.
