Маніпуляції ідентичністю: чого (не) навчає історія?

Варто розуміти, що ідентичність буває не тільки національна, але й гендерна, професійна тощо — варіантів ідентифікацій багато, залежно від ситуації. Наприклад, ми молоді люди, нам у певному контексті треба підкреслити, що ми ідентифікуємо себе з молодими людьми. Чи, навпаки, з такими, як я, пенсіонерами. 

Ідентичність ситуативна. Для українців сьогодні на перший план виходить національна ідентичність — це те, що нам болить, непокоїть, мобілізує. Якщо запитати про ідентичність американців, перша їхня алюзія буде про identity card — документ і дані в цьому документі. Тобто для них це насамперед фактичні дані, які стосуються параметрів певної людини.

І тут криється загроза, від якої я хочу нас усіх застерегти. Волію послуговуватися терміном “ідентифікація”, бо ідентичність у фактичному розумінні має тенденцію до певної есенціалізації, перетворюється у фіксований параметр, який визначається паспортом. Але насправді люди не народжуються з якоюсь певною ідентичністю, вона не є фіксованою — ідентичність ситуативна, змінна, не є чимось заданим, а формується соціально. Це досить довгий процес. 

Йдеться про певну систему цінностей, бо коли ми зазвичай говоримо про національну чи іншу ідентичність, то ідентифікуємо себе з певною групою людей. Але це не реальна група, а певною мірою ідеалізована: будь-яка реальна група різна і, правду кажучи, не завжди приємна. Часто це просто юрба людей. 

Коли ми говоримо “народ”, то маємо на увазі ідеалізований, бажаний образ спільноти, з яким хочеться ідентифікувати себе. Ми приписуємо цій спільноті певні якості, цінності, з якими подобається себе асоціювати. Але люди, які наступають нам на ноги в переповненому транспорті — це той самий народ, тільки нам не дуже приємно ідентифікувати себе з такими людьми. 

Важливо пам’ятати: національна ідентичність є відносно новим явищем, як і сама категорія народу, нації. Давні спільноти не мали цього розуміння, бо не мали абстрактного мислення, тому не здатні були уявити абстрактну категорію спільноти. Приблизно як маленькі діти не здатні зрозуміти, що таке нація чи народ: для дитини до трьох-п'яти років це занадто складна абстракція.

Уявлення народу великою мірою було похідним від уявлення релігійної спільноти. Легше перенести це уявлення на інші категорії (сакральні, спіритуальні, практичні). Спільні інтереси, мова, територія — це дуже важливо. Спільні інституції — це теж частина нашої ідентифікації. Ми можемо любити або не любити наш уряд, але він наш. 

Це те, що психолог Майкл Біліґ називає банальним націоналізмом. Генеалогія національної ідентичності, яка виводиться з релігійних спільнот, у певному сенсі ускладнює нам процес творення української ідентичності, тому що дуже великий вплив мала так звана русько-православна “східнослов'янська” ідентичність, яку поділяли багато українців. Виокремитися, емансипуватися із цієї міфічної східнослов'янської спільноти, підтримуваної церквою, а згодом совєтською “братньонародною” пропагандою, досить складно. Ми витратили 30 років на те, щоб емансипувати більшу частину населення із цієї спільноти.

Тарас Кононенко: Ми могли б скористатися своєрідною настановою Павла Загребельного з роману “Диво”. Спробуймо викласти мозаїку українства, адже ми створюємо постійне тло, де кожна мозаїчна частинка має свій неповторний відтінок — окрему людину.

У ставленні до теорії ідентичності я прихильник старої школи. На мене вплинув британський емпірицизм, класика у творах філософів Девіда Г’юма та Джона Лока. Лок уперше запропонував цікаве розрізнення: ідентичність людини й ідентичність особистості. Локівська концепція мені ближча, тому що спирається на встановлення джерел походження нашої ідентичності. Джон Лок вирізняє особисті властивості людини. Перша з них — це розум, який осмислює те, що ми відчуваємо, а також розсудок, який встановлює відповідність між тим, що ми вигадуємо, і тим, як ми діємо, щоб сформувати зовнішній світ. Це пов'язано з тим, що кожен може спостерігати за собою, тому ідентичність не віддільна від самої людини. 

Згадаю Гоголя, який казав, що не потрібно шукати чорта, якщо він сидить у тебе за плечима. Відповідно не потрібно шукати ідентичність невідомо-де — вона на “нашій шиї” і постійно змушує нас діяти певним чином. Але кожна ідентичність також є невіддільним пазлом великої мозаїки — соціальної групи.

Девід Г’юм дав визначення ідентичності як нескінченного потоку вражень, який перебуває в постійній змінності, а враження про самого себе є елементом цієї сукупності. І це дуже важливий складник саме тому, що не потрібно шукати ідентичність зовні. Вона виникає в тому, наскільки ми усвідомлюємо себе як цілісний об’єкт. 

Уявімо, що ідентичність — це як душа, тобто безсмертна сутність. Але утворюється вона не зовнішнім чинником, а безпосередньо з’являється і присутня в усіх видозмінах упродовж життя людини. Це аналогія душі, яка не має безсмертя і не створена Творцем.Тобто це невід'ємність, яку ми маємо сформувати, усвідомити та встановити причини її формування: чуття, враження, все, що впливає на нас. Окрім розуму, ми маємо автономність моральної чуттєвості. Тобто ми додаємо дієву моральну активність людини — і вона має можливість обирати, як вчинити. Ці властивості не вроджені, вони так само формуються під впливом реальності, в якій перебуває людська особистість, і саме тому змісти цієї особистості формуються зокрема тим середовищем, з якого людина отримує свої враження.

Яким є співвідношення локальної та національної ідентичності?

Микола Рябчук: Національна ідентичність формується у змаганні з двома потужними ідентичностями: локальною і наднаціональною. 

Локальна ідентичність є первісною, притаманною людям апріорі — людина виростає, асоціює себе зі своїм селом чи містом. Така ідентичність зрозуміліша для людей: вона не потребує великого абстрагування, бо ти знаєш людей довкола себе, бачиш їх, приблизно уявляєш, які вони в сусідньому селі чи місті. Локальна ідентичність дуже емпірична, дохідлива, переконлива. Аж до 2012 року вона домінувала в усіх соціологічних опитуваннях і була пріоритетною для більшості населення. 

В Україні тривалий час були штучні проблеми з формуванням національної ідентичності через нашого сусіда, який ускладнював процес усвідомлення, баламутив, заплутував. Тому нам видавалося, що регіональна, місцева ідентичність є конкурентом національній. Насправді це не так. Соціологія показує, що суперечності немає: у багатьох випадках міцна національна ідентичність поєднується з міцною регіональною, вони можуть навіть посилювати одна одну.

Наприклад, сьогодні ми бачимо мобілізацію в усіх українських регіонах, причому ті регіони, які здавалися не надто залучені в український національний проєкт, виявилися досить стійкими й дали відсіч російській агресії. Наочні приклади — Харків, Одеса, Херсон, Миколаїв. У критичній ситуації регіональна ідентичність працює на національну.

Тарас Кононенко: Коли ми говоримо про національну, регіональну й інші ідентичності, то пов’язуємо це з персоніфікацією. Кожен з нас може надати риси або властивості поняттям нації, регіональної спільноти, соціальних груп. Ми починаємо описувати їх як щось істотоподібне, тому варто задуматися над рисами української нації. 

Я сказав би, що це передусім наше громадянство — найбільший ідентифікатор себе зі спільнотою українства. Зверніть увагу, як швидко часом “патріотично” налаштовані люди відмовлялися від своїх паспортів. Відповідно, вони дуже швидко змінювали свою ідентичність.

На мене сильне враження справила картина, де зіштовхуються, але не змішуються води Атлантичного і Тихого океанів. Тобто в одній субстанції можуть існувати рідини різного вигляду. Безперечно, якщо нація є цілим стосовно локальних частин, важливо, щоб ми не демонстрували домінування цілого над локальним. Локальне може мати настільки архаїчно виправданий характер свого існування, що невідомо, чи воно не переважає те, що ми називаємо модерним явищем нації. І в цьому випадку існування самочинних ідентифікованих спільнот є запорукою цієї багатоманітності, яку треба плекати й підтримувати. Як у мові: усі діалекти — це джерельця для формування загальної української мови.

Коли українці почали ідентифікувати себе як українців?

Микола Рябчук: Люди могли бути українцями, не конче вживаючи цю самоназву. Спільнота існувала раніше, але назву “українці” почали використовувати на межі ХІХ—XX століть, у різних регіонах по-різному.

Варто розуміти, що ідея національності є досить пізньою, вона потребує певного абстрактного мислення. Це дуже добре описує історик Бенедикт Андерсон, який показує, що спільнота мусить призвичаїтися до того, що ми подібні: читаємо ті самі газети, вибираємо той самий уряд, маємо ті самі інституції, розмовляємо тією самою мовою.

Це високий рівень абстрактного мислення. Для простого селянина такий рівень абстрагування недоступний: він може називати москалів москалями, але це просто означення інших людей, а не ознака національної української самосвідомості. Наявність цих “інших” спонукає осмислити, хто подібний до тебе й що спільного є між вами. Відбувається поступовий процес ідентифікування себе з дедалі ширшим колом людей, які живуть у тому самому місці, сповідують ту саму віру, мають подібні звичаї, розмовляють більш-менш тією самою мовою.

Принагідно раджу праці Бенедикта Андерсона: він прекрасно пояснює процес поступового розширення й усвідомлення національної спільноти.

Також є гарна книжка соціологині Лії Грінфельд “Націоналізм”. В одному розділі вона простежує формування модерного концепту нації на прикладі Англії. Концепт формування нації, на її думку, пов'язаний з вродженою (natio) приналежністю до певного суспільного прошарку, до вищого стану і, відповідно, статусу. Первісно “народом” вважали лише аристократію, шляхту, але не селян, не простолюдинів. Та з часом дедалі більше людей намагається ототожнити себе з верхівкою “вроджених”, з natio.

Перші такі спроби в Україні можна простежити на прикладі творення козацької нації. Це спільнота, яка мала певний статус і прагнула легалізувати його, стати на тому самому рівні, що й польська шляхта. До речі, польський “народ” теж початково не включав до себе селян — був народом суто шляхетським. Аристократам не спадало й на гадку ототожнювали себе з селянами, з людьми нижчого стану, які належали до абсолютно іншого світу. Зрештою, так було і в інших країнах.

Історик Юджин Вебер у книжці “Від селян до французів” показує, як у ХІХ столітті держава поступово перетворювала селян на французів примусово: через армію, бюрократію і, що важливо, через освіту. У школах дітей карали за розмови місцевими мовами (їх принизливо називали діалектами, patois, хоч багато з них були справді окремими мовами).

В Україні просвітницьку функцію мусила взяти на себе інтелігенція. За відсутності освіти й українського друку проводити національну агітацію та поширювати абстрактні ідеї приналежності до певної уявленої спільноти серед неосвіченої маси дуже складно.

Українці в підросійській частині не мали навіть своєї церкви, яка могла б бодай частково виконувати національно-просвітницькі функції, навертаючи селян в українство. У габсбурзькій частині українських земель було більше свободи: там діяли школи, просвітницькі товариства, була впливовою Українська греко-католицька церква. Звідси маємо й досі досить велику різницю між регіонами.

Саме через цю різницю українці в 1917 році під час падіння імперії виявилися не до кінця готові скористатися сприятливими обставинами й належно підтримати УНР. Селяни не встигли перетворитися в українців: вони могли зрозуміти найпростіші гасла (“земля — селянам”), і цим спритно користались більшовики, проте гасла національного визволення були надто складними, надто абстрактними для більшості селянського населення. Весь процес націєтворення в Україні був фатально ускладнений Російською імперією, яка системно його блокувала.

Тарас Кононенко: На позначення ідентичності існує специфічний термін common sense. Специфічний тому, що британське sense — це одночасно чуття і думки. Є прекрасна робота історика Лева Біласа, вступна стаття до праці Томаса Гоббса “Бегемот”, де він перекладає українською common law як “узвичаєне” або “звичаєве право”. За аналогією, common sense може визначатися як “узвичаєна чуттєвість” або “узвичаєне думання”. В українській мові прижилася калька з російської, де common sense — це “здравый смысл”. Неправильно говорити про здоровий і нездоровий глузд: є або глузд, або безглуздя.

Власне цей common sense може бути в осерді кожної спільноти. Я сприймаю щось саме тому, що воно є узвичаєним для більшості, для тих, хто перебуває в межах мого середовища, навіть не задумуючись, чому так відбувається. Нам треба аналізувати саме common sense українства, узвичаєність того, що призводило потім до утворення більшої спільноти. Люди продовжують сповідувати український common sense навіть за межами України. Він може відрізнятися, мати різні прояви, але подивіться, як діаспора відреагувала на ситуацію в Україні. Це стосується не лише українців, а й багатьох різних спільнот.

Якщо ми відкидаємо космічно-божественну причину нашої ідентичності (тобто приймаємо, що це не душа), то бачимо, що неусвідомлена узвичаєність, наше чуттєве осмислення пов'язано із середовищем. Проте іноді починають утворюватись або якимось чином пропонуватися складники середовища, в яких може не відтворюватися самоусвідомлення людей як українців. В українській мові мене завжди дивувало таке дивне трислівне поєднання, як “моє власне я”. Значить, у кожній із цих частинок може міститися отой “чортик”, який сидить у мене на шиї та може змінювати мене.

Я пропоную для осмислення термін “гігієна ідентичності”, тобто ставлення до самоусвідомлення як до гігієнічної процедури, яку людина має здійснювати щоденно, щоб не бути інфікованою. Інфікованою так, що вона може й не помітити, як їй починають змінювати ідентичність. І саме лише критичне мислення тут не допоможе.

Як навчити Захід відокремлювати українську ідентичність від орбіти русского міра?

Микола Рябчук: Гадаю, що сьогодні вже мало хто змішує українську ідентичність з російською, бо Україна бореться й рішуче заперечує цю тезу. Хоч ми розуміємо, що політика багатовекторності тривалий час була досить сприятливою для просування тез про подібність, близькість, спорідненість народів тощо.

Тут мова має йти про боротьбу з імперським знанням і його просуванням. Ототожнення, включення України до русского міра в міжнародному дискурсі є похідною від російського імперського знання, яке формувалося та поширювалося кілька століть, інституціоналізувалося у світі. І якщо ми сьогодні досить успішно спростували його на академічному рівні, то масова культура далі інерційно відтворює всі ці стереотипи. Досі з'являються шкільні підручники, у яких пишуть про Києв-ін-Раша й подібні нісенітниці. Тому маємо ще великий простір для деколонізаційної роботи.

Я думаю, що швидко ми з цим не впораємося. Зрештою, всі наші теоретичні дискусії та протести мають сенс лише тоді, коли є також практична діяльність, яка спростовує нашу приналежність до русского міра. Найкращу роботу в цьому напрямку роблять Збройні сили України, а ми робимо допоміжну, наскільки хто може.

Підкреслю: на жаль, ми самі тривалий час сприяли просуванню імперського погляду на нас і підтримували цей стереотип: і на рівні наших спортсменів, і на рівні наших попсових зірок, і політиків, і тому подібне. Українці значною мірою самі доклалися до стереотипізації себе. 

Тарас Кононенко: Варто нагадати, що 2022 року було чітко заявлено, що мета війни Росії проти України — це знищення української ідентичності. Мова йде не про народ, територію чи країну, а саме про ідентичність. Ми чули й читали це у відповідних заявах деяких російських очільників: і Медведєва, і багатьох інших. І ці заяви та відповідні документи були гарно профінансовані та підтримані інтелектуальною частиною Російської Федерації.

Зараз ми знаємо, що формується ціла глобальна мережа “любителів” знищувати іншу ідентичність, і ця технологія знищення розгортається на всіх рівнях: фізичному, емоційному, моральному, інтелектуальному. Йдеться про системне знищення середовища, яке створює джерельну базу нашої чуттєвості та в якому людина ідентифікує себе з українською нацією. 

Для мене спершу стало дивиною, чому треба було влупити у 2022 році ракетою вартістю мільйони доларів у музей Григорія Сковороди, розташований поза стратегічними територіями. Бо це маркер — джерело походження українськості, якого не повинно існувати. А скільки шкіл і пам’яток культури вже зруйновано… Численні злочини, які кояться всюди, куди заходять росіяни: сексуальне насилля, приниження, катування — спрямовані на знищення людської особистості. Окупанти намагаються розтоптати нашу гідність, пригнітити моральну природу й застосовують для цього будь-які методи.

Знищення ідентичності — це технологія, якої, на жаль, ми ще не усвідомили. Якби ми дослідили її, розшифрували, це був би корисний досвід для подальшого убезпечення нас самих й інших наших партнерів.

Микола Рябчук: На мій погляд, ідентичність на індивідуальному рівні не можна знищити — можна знищити носія цієї ідентичності. Ідентичність мінлива, плинна, але водночас міцна та стабільна штука, тому витравити її практично неможливо. Якщо людина має сформовану національну ідентичність, то цю людину можна знищити лише фізично. 

Проте можна зробити дві речі: перешкодити емансипації людей з наднаціональної спільноти в національну (наприклад, з квазірелігійної русько-православної чи радянської в українську) і можна перешкодити їхній інтеграції, тобто об’єднанню донаціональної спільноти “тутешніх” у спільноту національно свідомих громадян. Російська імперія впродовж століть застосовувала обидві стратегії — перешкоджала перетворенню селян в українців, трансформації локальної ідентичності в національну, та емансипації українців зі “східнослов'янської” русько-православної ідентичності в українську.

Для цього вона використовувала і м’яку пропагандистську силу, і жорстку, репресивну. По-перше, пропагувала ідею безперспективності українства. Це як у Гоголя: хоч яким славним було українське минуле, воно не має майбутнього, бо майбутнє — російське. Просувала думку, що український проєкт нібито нецікавий, селянський, архаїчний, а тому не має шансів і приречений на поразку. Це мало відбивати в людей охоту долучатися до такого безперспективного проєкту. І такий метод доволі успішно працював і в Російській імперії, і в совєтській, коли селяни ставали совєтськими/російськими, не приймали українську ідентичність чи дистанціювалися від неї.

Друга стратегія — робити українську ідентичність небезпечною для освічених людей, яких вона приваблювала. Обирати українську ідентичність було шкідливо для кар'єри, ризиковано для життя. Нині ми бачимо це в окупованих регіонах.

Тарас Кононенко: Я як філософ думаю, що в цьому світі можливо все. І тільки тоді, коли людина вчинить якісь дії, стане зрозуміло, що було для неї важливо. На це вказує доля наших класиків: Тичини, Рильського, Бажана та багатьох інших. Це засвідчує, що можна змінити ідентичність у тріаді “моє власне я”. 

Спочатку людина діє, а тоді можна оцінити наслідки. Під час трагедії, яка зараз відбувається, ми бачимо, що люди, від яких ми очікували одного, чинять або ніяк, або так, як би не вчинила людина з українською ідентичністю. А люди, які були нейтральними чи ніяк себе не проявляли, виявили якісь унікальні риси, стали героями.

Які процеси впливають на українську ідентичність? 

Микола Рябчук: Ідентичність можна нищити насильницькими методами. Або фізично знищувати її носіїв, або ж творити обставини терору й залякування, коли люди можуть відмовлятися від ідентичності, йти на певні компромісні варіанти тощо.

Я можу лише співчувати українцям, які живуть на окупованих територіях, тому що справді залишатися українцями там дуже важко: набагато важче, ніж у совєтські часи. Совєти, за всієї своєї репресивності, принаймні не заперечували українства як такого. Інше питання — яку роль вони йому відводили, як трактували, але принаймні українство не було об'єктом безпосереднього терору. 

Сьогодні ситуація зовсім інша. Для окупантів не повинно існувати саме поняття “українці”, російська верхівка відверто про це заявляє. І тому я вважаю, що чим довше триватиме окупація, тим менші шанси на реукраїнізацію цих територій. Може статися те саме, що ми маємо на колишніх етнічних територіях, на Воронежчині чи Кубані. Там уже не залишилося нічого українського, крім легкого акценту й фольклорних пісень — це вже практично втрачені території і, головне, люди.

Таке може трапитися й з іншими нашими територіями та людьми під російським володарюванням. У найгіршому варіанті — це знищення свідомого українства й еміграція його залишків. Звісно, це найгірший з можливих варіантів, але про такі речі треба говорити відверто.

Як працювати з ідентичністю людей, які пережили окупацію, щоб не травмувати їх?

Микола Рябчук: Ніхто не забороняє на приватному рівні ані використання російської мови, ані споживання російських культурних продуктів. Це особиста справа кожного, так само як питання релігії, гендеру, орієнтації тощо. Я не бачу тут якихось проблем, але бачу спроби й можливості маніпулювати цією ситуацією, представляти її у фальшивому світлі як тотальну заборону та репресії. Ніхто нікого не посадив, не арештував і не покарав за приватне використання російської мови чи за читання десь удома Булгакова чи Пушкіна. Нумо називати речі своїми іменами й бути серйозними в цих питаннях. 

Щодо української різнорідності, то ми повинні зрозуміти, що проросійського населення в нас реально було не так уже й багато. У 1991 році 5—6 % голосували проти української незалежності. Сьогодні ми маємо приблизно стільки само, може, навіть менший відсоток людей, які йдуть на колаборацію, працюють на окупанта, виявляються коригувальниками й шпигунами.

У нас була інша проблема: величезна частина амбівалентного населення, яке одночасно хотіло бути і там, і там: ідентифікувало себе з Україною, та одночасно їм важко було розпрощатися з міфічним русскім міром, пансхіднослов'янським середовищем, російською культурою тощо. Амбівалентність часто інтерпретували як проросійськість. Війна, однак, змусила цих людей зробити вибір, і абсолютна більшість зробила його на користь України, адже нутряна українськість переважила, виявилася сильнішою в цій критичній ситуації.

Тарас Кононенко: Існує амбівалентність, яку я назвав би українсько-радянською ідентичністю. Знаменник радянськості присутній у більшості нашого населення. Реалізація ленінського принципу демократичного централізму поширилася на НДР, країни Варшавської угоди, Латинську Америку. І тому вони перебувають під одним знаменником, їм зрозумілий радянський common sense, марксистсько-ленінська концепція формування реальності.

Як на мене, гасло тут може бути лише одне — це вижити й не поступитися. Але передусім вижити. І це буде робота, мабуть, не на рівні раціо і законів, навіть не на фізичному, а на рівні підтримки морального складника ідентичності. Людина має відчувати, що, попри все, має тотальну суспільну підтримку, що її не відкидають, не ставлять тавро через те, що вона опинилася на тимчасово окупованих територіях, і так далі.

Олександр Хоменко, кандидат історичних наук (у фейсбуці — Історик-Історик), який вже третій рік у Збройних силах, сказав: “Ті, хто перебуває по цей бік Збройних сил — розум і серце, а ми — ваші зуби”. Наші Збройні сили — це зуби, але вони можуть існувати, лише коли розумітимуть, для чого ведуть боротьбу, коли відчуватимуть сенс у нашій єдності.

Тому будь-які межі, які встановлюють між громадянами, що опинилися на різних територіях, є продуктом більшовицького методу, який спирається на принцип диктатури одного класу над іншим. Збереження своєї громадянської толерантності й гідності — це один з креаторів гігієни власної ідентичності.

Чи можлива деформація ідентичності в еміграції? 

Микола Рябчук: Цей механізм працює по-різному і діє в обидва боки. Іноді люди при еміграції справді втрачають свою та набувають іншої ідентичності, адаптуються до нових умов. А часом навпаки — у них там загострюється почуття приналежності до України. Я знаю багатьох людей, які, саме виїхавши за кордон, раптом усвідомили себе українцями, хоча ніколи в Україні особливо не надавали цьому великого значення. На людську поведінку впливають різні обставини й чинники.

Нам не треба ставитися до людей, які опинилися на тимчасово окупованих територіях, як до українців закордоння. Поділюся особистим досвідом. Якось ми зустрічалися з діаспорою в Нью-Джерсі та Нью-Йорку: з другим, третім і, що було неймовірно, четвертим поколінням українців, починаючи від 1920-х років. Третє покоління діаспорян бідкалося про те, що українською вже ніхто не розмовляє. Третє покоління — це молоді люди, які специфічно ідентифікували себе як українців.

Найбільшим здивуванням було те, що, коли в Нью-Йорку прийшли в українську школу Шевченка, то там також було покоління, яке перебувало в тому ж стані, в якому ми бачили його в Нью-Джерсі, але з’явилося нове, четверте покоління, а це під сотню дітей віком від трьох до семи років, які з величезним задоволенням були одягнуті в українське вбрання, співали українських пісень. 

Ще один важливий момент: подивіться, скільки людей, які не належать до етнічних українців, доєдналися до України на принципах свободи й поваги до рівності. Це підтвердять у Збройних силах: в іноземних легіонах служать добровольці, які доєдналися до українців у боротьбі за свободу української ідентичності.

Микола РЯБЧУК, публіцист, політолог

Тарас КОНОНЕНКО, філософ