Любов має бути суворою

Минув рік від повернення Владіміра Путіна до Кремля в ролі президента, і його правління стає дедалі суворішим. Він переслідує неурядові організації (деякі навіть закрив), віддав під суд лідерів опозиції, кинув до в’язни­­ці артистів-протестувальників за абсолютно сміховинними звинуваченнями. Міцно вкорінилася корупція, суди продажні, а на критиків режиму вже за звичкою вішають ярлики зрадників та іноземних агентів. Усі докази зрозумілі, питання лише в тому, як має реагувати Захід.

Цікаво спостерігати за тим, як діаметрально змінилися моделі поведінки. Європейські держави на чолі з Німеччиною, найбільшим торговим партнером РФ, довго виступали за м’який підхід, аргументуючи це тим, що в такій величезній і некерованій країні стабільність важливіша за демократію, що європейцям потрібні її нафта й газ, а критика ззовні навряд чи чомусь зарадить. Американці, навпаки, здебільшого обирали суворішу позицію: Захід повинен підтримувати права людини й демократію скрізь — так вважали у Білому домі. Тому США різко засуджували сповзання до авторитаризму. Проте сьогодні Барак Обама обстоює прагматичний підхід, який покладено в основу стратегії перезавантаження, прийнятої за його першого президентства. Аргументи лідера США: допомога Москві потрібна в боротьбі проти тероризму, для укладання договорів про контроль над озброєннями та в гарячих точках на зразок Близького Сходу. Тож нині проти путінських репресій найбільш відкрито виступає саме німецький канцлер Анґела Меркель.

Меркель має рацію, а Обама помиляється, і для цього є три причини. Перша з них така: утримуючись від критики, навряд чи зробиш Путіна кориснішим. Справді, Росія може помститись у конкретних питаннях або конкретним країнам. Але в ширшому масштабі Кремль, як і Захід, відстоює те, що вважає власними інтересами. Тому він співпрацюватиме там, де йдеться про боротьбу з міжнародним тероризмом. Наприклад, у розслідуванні бостонських вибухів, улаштованих вихідцями з Північного Кавказу. Те саме стосується й контролю над озброєннями. Але в сирійському питанні на співробітництво чекати не варто. Росія це вже нещодавно продемонструвала, пообіцявши забезпечити злочинний режим Башара Аса­­да найсучаснішими зенітними ракетами. У зовнішній політиці правління Путіна також дедалі більше спирається на його протистояння Заходові чи то в Сирії, чи деінде.

Друга причина — критика може бути ефективнішою, ніж вважають скептики. Путін та його поплічники не почнуть із доброго дива переходити до ліберальної демократії. Але вони розуміють важливість збереження свого іміджу (та активів) за кордоном і люблять, щоб їх оцінювали згідно із західними стандартами. ВВП цінує міжнародний авторитет своєї країни. Наступного року РФ головуватиме у Великій вісімці, і він планує зібрати саміт у Сочі. Йому вкрай потрібно успішно провести тамтешню зимову Олімпіаду. Може, критика з-за кордону російського керманича й не змінить, але глухим до неї він не залишиться. А його позиції всередині країни непохитними назвати не можна, адже в ній посилюються економічні проблеми, а доходи від нафти й газу зменшуються.

Як Захід може виграти

Третя й найважливіша причина — Захід повинен захищати свої демократичні цінності, щоб підтримувати опозицію до Путіна. Противники авторитарних режимів у інших державах будуть розчаровані, коли побачать, як Америка та Європа опускають руки або навіть миряться з диктатурою. Ті, хто ставить бізнес вище політики, часто виступають за співпрацю з такими урядами і проти будь-якої різкої критики, позаяк, мовляв, навряд чи що зміниться. Але останні події в таких далеких один від одного регіонах, як Арабський світ і М’янма, аж ніяк не підживлюють цього песимізму. Колись зміни прийдуть і в Росію, і в Сирію. Коли це станеться, серед лузерів опиняться ті, хто загравав із диктаторами і їх підтримував. Обамі набагато краще відкрито стати на бік захисників західних цінностей, і не тільки в Росії.

The Economist, переклад “Українського тижня”