Купити дисертацію для ''гостроти вражень''

Нині престижний університет Лондонська школа економіки (LSE) вивчає, чи син полковника Каддафі сам писав свою дисертацію. То чи дійсно плагіат вийшов з-під контролю?

В Україні також лунали звинувачення на адресу посадовців чи політиків стосовно їхніх наукових звань, хоча звинувачення не були доведені, і у відставку ніхто не пішов.

Водночас науковець і публіцист Максим Стріха, колишній заступник міністра освіти і науки, каже, що становище в Україні власне гірше, бо люди при грошах чи посадах купують готові наукові роботи.

— Я пропоную уважним читачам подивитися біографії наших політиків зі ступенями і подивитися, скільки вони пропрацювали в науці. А відтак я — людина, яка все життя пропрацювала в науці, можу цілком відповідально сказати, що дисертація потребує великої самовіддачі. І у проміжках між іншими роботами зробити якісну дисертацію неможливо.

- А навіщо воно їм потрібне? Невже це настільки престижна і потрібна справа в Україні, що кожен, хто може собі отримати наукове звання в Україні, це робить будь-якою ціною?

— Для мене самого це загадка. Бо, на жаль, авторитет науки і науковців у нас опущений нижче плінтуса. Звичайно, науковці, — хоч у нас все ще є чудові науковці, — у нас в шкалі суспільних вартостей набагато нижче від шанованих людей нашого суспільства, політиків, бізнесменів, рекетирів, бандитів, повій і так далі. Але є така людська риса — марнославство, і чомусь люди купують, скажімо, мантію Ордена Святого Станіслава. Для мене це теж незрозуміло. Очевидно, з таких самих міркувань для них є певна гострота вражень в тому, щоб купити дисертацію і хвалитися, що от я кандидат чи доктор наук.

- Окремо про плагіат. Чи списування, як, можливо, краще знають школярі, якщо вони нас слухають, власне, якщо людина працює в якійсь науці, якщо вона досліджує якійсь предмет, то очевидно, що вона працює з першоджерелами, іншими працями, і вона звідти бере знання і бере звідти дані. Отже, де межа пролягає між плагіатом, списуванням і тим, що людина просто запозичає, дізнається, бере з інших джерел.

— Є завжди різний ступінь запозичення. Скажімо, ви пишете підручник і в підручнику пишете речі загальновідомі. І ясно, що є чотири закони Ньютона. Ясно, що про ці чотири закони Ньютона писали мільйони людей. І ясно, що якщо ви напишете про це теж, то це буде тією чи іншою мірою схоже на те, що писали сотні тисяч до вас. Це не є плагіатом. Інакше про загальновідомі речі написати складно. Але якщо ви берете чужий пріоритетний результат і видаєте його за свій, то це є класичний плагіат. Адже наукова стаття — це є повідомлення про певний новий, я підкреслюю, це новий результат, який ви відкрили, який ви ввели в обіг, який ви обґрунтували. І от якщо той результат насправді вам не належить, а належить ім’яреку, на якого ви часом навіть послатися забули, оце чистісінької води плагіат.

- Чи теперішні нові технології не перетворюють взагалі виявлення плагіату і списування на марну справу? Наскільки легко зараз за допомогою комп’ютера зробити Ctrl+C Ctrl+V і боротися з цим практично неможливо. Чи можливо, на вашу думку?

— Боротися може лише інформована наукова спільнота, яка дбає про фахові критерії. Бо людина, яка захищає дисертацію, захищає на навчальній раді, де є фахівці, які, в принципі, знають, що діється в терені науки, яким нескладно зрозуміти, чи це є самостійний результат, чи це є запозичення. І відсоток плагіатів, скажімо, у нас у природничих чи технічних науках, я думаю, дуже незначний.

На жаль, ситуація в соціо-гуманітарних науках у нас суттєво гірша, і люди з вищої атестаційної комісії, нині ліквідованої, мені якось розказували, що коли вони провели аналіз, то з’ясували, що одна і фактично та ж сама кандидатська з економіки була захищена 4 рази в різних спеціалізованих радах в різних куточках України.