Криза російськоорієнтованої моделі

У частини українських громадян Білорусь і досі виликає симпатії як приклад хоч і авторитарної, але держави без олігархів зі стабільнішим станом економіки. Утім, насправді таке уявлення не відповідає дійсності. Завдяки штучному підтримуванню конкурентоспроможності білоруських товарів та завищеного курсу національної валюти Аляксандру Лукашенці вдавалося створювати ілюзію економічної стабільності та дещо кращого порівняно з Україною рівня життя основної маси населення. Однак за лаштунками приховувалося наростання проблем російськоорієнтованої економіки в “останньому заповіднику совка”.

Країна жила в борг, збільшуючи ціну, яку муситимуть заплатити майбутні покоління за ілюзію лукашенківської стабільності та вимушену адаптацію до жорстких правил навколишнього світу. Зовнішня заборгованість Білорусі останнім часом зростала швидше порівняно з Україною, на одного мешканця вона вже зараз є більшою. За даними білоруського Нацбанку, протягом 2011—2014 років валовий зовнішній борг країни зріс на $11,7 млрд, зокрема державний і гарантований нею — на $6,4 млрд. В Україні за той самий час — відповідно лише на $9 млрд та $4 млрд. На 1 січня 2015-го державний і гарантований зовнішній борг Білорусі сягнув $23,2 млрд, валовий зовнішній борг — $40,1 млрд, тобто $4,2 тис. на одну особу. Для порівняння: в Україні ці показники становили $38,8 млрд, $126,3 млрд та $2,9 тис. на особу (а без мешканців тимчасово окупованих територій Донбасу — приблизно $3,2 тис.).

Щоправда, у Білорусі значно вищий порівняно з Україною й доларовий ВВП на особу за офіційним курсом. Однак з огляду на штучну конкурентоспроможність левової частки енергомісткого білоруського експорту (дотовані Росією нафтопродукти, неконкуретні за нинішніх цін за межами Росії вироби машинобудування та харчової промисловості) він у будь-який момент може в рази знецінитися, а от борги залишаться недоторканними. З 2011 по 2015 рік офіційний курс долара до білоруського рубля зріс майже вп’ятеро — із 3 тис. до 14,8 тис. При цьому він штучно стримується, його реальний показник експерти вже зараз оцінюють щонайменше у 20 тис. руб. за долар. Запас міцності в Білорусі також менший, аніж в України: на початок травня 2015-го за методологією МВФ золотовалютні резерви становили лише $4,6 млрд (проти $9,6 млрд в Україні).

Із середини 1990-х білоруська економіка розвивалася за рахунок ініційованого Лукашенкою паразитування на російській, яка, своєю чергою, живилася з активного розпродажу національних багатств, передусім енергетичних. Торги суверенітетом за шматок ковбаси видалися білорусам прийнятним варіантом. Проте перебування в складі Митного союзу з РФ та збереження маси преференцій у торгівлі з нею не дало країні очікуваних переваг перед Україною. У зв’язку з різким знеціненням російського рубля та наростанням кризових явищ в економіці Росії ця модель почала дедалі чіткіше засвідчувати свою неспроможність. Понад те, через російську війну санкцій із Заходом Білорусь потрапила в ще одну халепу. Підозри в реекспорті нею до РФ заборонених європейських продуктів призвели до того, що, всупереч ідеї вільного переміщення товарів єдиною митною територією МС, Россільгоспнагляд і Росспоживнагляд виступили з ініціативою обмежити поставки з Білорусі.

Аляксандр Лукашенка заявив, що залежність від одного ринку, російського, робить економіку країни вразливою, і доручив МЗС шукати нові ринки та навіть пригрозив, що в разі продовження торговельної війни РФ як крайній захід Білорусь може вийти з Євразійського економічного союзу. Втім, виплеканий ним за останні два десятиліття рівень економічної залежності від Росії такий високий, що зробити це буде дуже важко.

У середині 1990-х залежність Білорусі та України від російського ринку були приблизно зіставними. Однак якщо Україна в процесі болючої диверсифікації економіки наразі фактично повністю позбулася залежності від російського ринку збуту (див. Тиждень, № 11/2015) та принаймні частково диверсифікувала поставки енергоресурсів, то Білорусь увесь цей час дедалі міцніше прив’язувала себе до російської економіки в обмін на продовження швидкоминучої ілюзії економічної стабільності та збереження своєї частки в російській нафтогазовій ренті.

Білоруська промисловість зберегла радянську структуру: 80% заводів перебувають у власності держави й управляються галузевими міністерствами. Головні показники успішності економіки — ВВП та обсяг випущеної продукції. Щороку міністерства “спускають” підприємствам плани, які в Білорусі називають “прогнозними показниками”. У результаті донедавна заводам забороняли зменшувати обсяги виробництва. Нерозпродана продукція забивала склади, а збитки компенсувалися держсубсидіями. Але перемогти об’єктивні закони економіки не вдалося, і 2014 року уряд таки змушений був дозволити директорам підприємств зменшувати випуск продукції. Так само не можна було вільно скорочувати працівників, оптимізуючи їхню кількість. Як наслідок — останнім часом на багатьох підприємствах були введені неповні робочі тижні, а працівники втрачали від третини до половини зарплати.

Нафтогазова пастка

Утім, ключову роль у залежності Білорусі від РФ відіграє навіть не орієнтація на ринок збуту останньої, а відірвана від її внутрішніх можливостей структура експорту до третіх країн та надмірна залежність від поки що дешевих російських енергоносіїв. Так, формально у 2015 році експорт із Білорусі до ЄС ($2,44 млрд) навіть перевищив поставки до Росії ($2,18 млрд). Частка РФ наближається до 1/3 загального вивезення білоруських товарів, що нібито не так і критично. На сьогодні російський ринок найважливіше значення має для білоруської харчової та машинобудівної промисловості. Зокрема, найбільшими статтями експорту до РФ від початку 2015 року лишаються молоко- та м’ясопродукти, цукор, які до того ж найменше постраждали через кризові тенденції на російському ринку. Істотніше постраждав (спад 40—75%) експорт сільськогосподарської техніки, вантажних автомобілів, побутової техніки, іншої продукції машино- та приладобудування, якої у вартісному вираженні до РФ наразі постачається принаймні удвічі менше, ніж продовольчих товарів.

Проте особливістю білоруського експорту до ЄС і взагалі за межі Євразійського союзу є роздута частка товарів, які за нормальних, не преференційних умов із боку РФ вона не зможе виробляти за конкуретоспроможними цінами.

Найбільші доходи від експорту Білорусь отримує, продаючи нафту й нафтопродукти. Саме вони забезпечили левову частку збуту до ЄС, який наразі перевищив поставки до Росії. У країні реалізовується програма модеріназції НПЗ із метою збільшення глибини переробки чорного золота станом на 2016 рік до 92—93%, а вироблені нафтопродукти швидко підкорюють нові ринки. Проте її нафтопереробна галузь тотально залежить від РФ. Ідеться про типовий “повітряний замок”. Можливість експорту 1,7 млн т власної нафти за рік Білорусь має лише завдяки імпорту для потреб власних НПЗ понад 20 млн т російської на пільгових умовах. Завдяки преференціям на чорне золото з РФ забезпечується також рентабельність білоруських НПЗ. Крім того, співвласником найбільшого нафтопереробного заводу країни — Мозирського НПЗ — є колись спільна російсько-білоруська компанія “Славнефть”, яка нині повністю належить “Роснефти” і “Газпромнефти”.

Повністю контрольований російським Газпромом і газовий ринок країни. Колишній “Белтрансгаз” цілком перейшов у його власність і навіть перейменований у ВАТ “Газпром трансгаз Беларусь”. У 2014 році підприємство транзитувало 45,1 млрд м³ (у 2013-му — 49 млрд м³) та поставило споживачам Білорусі 20,1 млрд м³. Тож, на перший погляд, газовий сектор країни також начебто процвітає: обсяги транзиту через Білорусь та Україну фактично зрівнялися (через українську ГТС Газпром прокачав 2014-го 62,2 млрд м³, 2015-го очікується не більше ніж 50 млрд м³), а завдяки низьким цінам на російський газ Білорусь за обсягами його споживання вже значно перевершила Україну (у 2014 році весь імпорт газу в Україну становив менш як 20 млрд м³, а з Росії — лише 14,5 млрд м³), що сприяє екстенсивному розвитку хімічного та інших енергомістких виробцнитв. Країна є експортером скрапленого газу.

Однак насправді така ситуація більше шкодить країні, адже ще міцніше підсаджує її на російську енергетичну голку, знижує ефективність промисловості, демотивує від підвищення енергоефективності. Тим часом преференції на російську нафту і газ цілковито залежать від політичної волі Кремля, який у будь-який момент здатен поховати конкурентоспроможність білоруської економіки.

Добрива та IT як шанс на міжнародному ринку

Серед традиційних галузей білоруської економіки найбільше можливостей на міжнародному ринку у виробників калійних добрив. Частка ВАТ “Беларуськалій” на сьогодні становить близько 16% світового ринку. Продаж білоруських добрив зріс після розриву в 2013 році альянсу з російським “Уралкалием”. Компанії швидко перетворилися на конкурентів, але наразі з цієї боротьби виграє саме “Беларуськалій”, яка має нижчу собівартість і видобуток нарощує, а російська, навпаки, зменшує. 2014-го було видобуто 45 млн т калійної руди, а виробництво калійних добрив сягнуло рекордного показника за всю історію підприємства — 10,3 млн т (на 48% більше від рівня 2013 року), з яких 9,5 млн т Білорусь експортувала. Виручка від експорту перевищила $3 млрд і зросла порівняно з 2013-м на третину на тлі падіння доходів від нафти, нафтопродуктів та товарів традиційного експорту на російський ринок. У січні — лютому 2015-го в річному вимірі Білорусь збільшила обсяг виробництва калійних добрив ще на 25%. Основними їх споживачами є Бразилія, Китай, Індія, а з 2015-го відновилися поставки ще й до США. Цього року завяки агресивному демпінгу білоруська калійна компанія першою з-поміж світових трейдерів уклала контракт на поставку продукції на один із найперспективніших ринків — Китай. І експерти прогнозують, що навіть коли “Беларуськалій” просто збереже виробництво на нинішньому рівні, то через проблеми “Уралкалия” частка білорусів на світовому ринку зросте з 16% до 17,5%. Погана новина для Білорусі полягає в тому, що виробництво калійних добрив не здатне забезпечити велику зайнятість: у ВАТ “Беларуськалій” лише близько 20 тис. працівників, що становить менш як 0,5% усіх трудових ресурсів країни.

Значно перспективнішим є розвиток IТ. Задля формування сприятливих умов розробки програмного забезпечення, інформаційно-комунікаційних технологій у країні ще 10 років тому стартувало створення Парку високих технологій (ПВТ) під Мінськом. Він від початку задумувався як аналог Кремнієвої долини, і 88% загального обсягу виробництва в ньому припадає саме на програмне забезпечення. Експорт послуг компаній — резидентів ПВТ із розробки програмного забезпечення за 2014 рік становив $585,2. Причому він спрямований саме в країни Заходу: 43,5% припадає на ЄС, 40,1% — на США і лише 14,4% — на СНД. Ще одним експортоорієнтованим технологічним плацдармом має стати особлива економічна зона та індустріальний парк під Мінськом за участю Китаю. Пріоритетні для розвитку напрями — електроніка, біомедицина, тонка хімія, машинобудування і нові матеріали. Плановані ринки — країни ЄС та СНД. На створення інфраструктури парку Білорусь має намір виділити понад $0,5 млрд, Держбанк розвитку Китаю — $1,5 млрд. Передбачуваний обсяг прямих інвестицій у проект — близько $2 млрд, а згідно з прогнозами Посольства КНР він може бути збільшений до $5,5 млрд і $30 млрд у віддаленішій перспективі 30 років. Потенційна кількість зайнятих — 120 тис.

На відведених під СЕЗ територіях уводиться унікальний для Білорусі спеціальний правовий режим на 50 років. Земельні ділянки в парку інвестор може отримати в користування терміном до 99 років або придбати у власність. Доходи фізичних осіб у вигляді оплати праці, отримані за трудовими договорами від спільної керуючої компанії і резидентів індустріального парку, обкладатимуться прибутковим податком з фізичних осіб у розмірі 9%. Резиденти парку звільняються від трьох найважливіших податків: на землю, майно і прибуток, а також від сплати митних платежів при ввезенні обладнання. Для них діятиме особлива пільгова політика при імпорті матеріалів і зі сплати ПДВ та митних платежів.

Білорусь та Україна

На перший погляд, Україна вже тривалий час лишається найбільшим споживачем білоруського експорту після Росії. Попри те що наша країна має набагато нижчий ВВП на особу та не є членом Митного союзу, на одного мешканця нам збувається приблизно стільки само білоруських товарів, як і до РФ, а в деякі роки навіть більше. Україна споживає білоруських товарів більше, ніж Польща та Німеччина разом узяті, й має величезне від’ємне сальдо ($1,62 млрд нашого експорту проти $3,9 млрд білоруського імпорту 2014 року). Однак високі показники експорту Білорусі до нашої країни не свідчать про велику конкурентоспроможність її товарів порівняно з українськими. 2014-го на 82,3% вони були забезпечені тими ж таки нафтопродуктами, виробленими з російського чорного золота. Без урахування останніх поставки з Білорусі до України були значно скромнішими й дорівнювали у 2014-му лише $702,7 млн, більш ніж удвічі поступившись нашому експорту до цієї країни за аналогічний період ($1,62 млрд і $1,45 млрд, коли рахувати без енергетичних товарів).

Якщо окремо аналізувати білоруський неенергетичний експорт до України, то він складається насамперед із продукції хімічної промисловості (35,3%), де основні позиції займають добрива, пластмасові та резинові вироби. Друге місце посідають вироби машино- та приладобудування (26,5%), насамперед транспортного машинобудування. Третє — легкої промисловості (8,9%). Решта поставок — продукція харчопрому, металургії, склоробної, деревообробної промисловості, будівельні матеріали тощо. Натомість під час розгляду українського експорту до Білорусі впадає у вічі його значно більша диверсифікованість за товарними групами. 32,4% становить група продовольчих товарів і кормів для худоби. На суму кілька десятків мільйонів доларів щороку з України до Білорусі постачається м’яса, яєць та молокопродуктів, овочів, зерна, цукру та кондитерських виробів, олії, какаопродуктів, виробів борошномельно-круп’яної та плодоовочевої промисловості тощо. Ще 15,4% — продукція української металургії, 11,4% — машино- і приладобудування, 11,2% — хімічної промисловості, 10,7% — паливо, 7,1% — продукція деревообробної, меблевої та целюлозно-паперової промисловості.

Олександр КРАМАР