Кремлівський сувенір

Під запропоновані Віктором Степановичем прикмети підходила тільки одна людина — колишній міністр охорони здоров’я і соціального забезпечення Михайло Зурабов.

Чому ж інформацію про прізвище нового керівника російської дипломатичної місії в українській столиці було оприлюднено тільки за кілька днів після прес-конференції Черномирдіна? А тому, що у призначення Зурабова ніхто в Москві не хотів вірити. Існує парадокс сприйняття цієї особи в російському політикумі. З одного боку, Зурабов — одіозна постать, кар’єра якої пов’язана із суперечливими реформами щодо “монетизації” пільг пенсіонерів. З іншого — прихильником цих змін був тодішній президент Владімір Путін. Глава держави послідовно не звертав уваги щодо звинувачення Зурабова, на підозри щодо нього у корумпованості та лобіюванні інтересів власного бізнесу, на вимоги відставки міністра, з якими виступали, до речі, не тільки пенсіонери, але й представники керівництва “Єдиної Росії”. А коли Зурабова було нарешті звільнено, він виявився радником президента Російської Федерації. Виявився — тому що указ про нове призначення було оприлюднено вже після зняття Путіна з президентської посади та інавгурації Дмітрія Медвєдєва.

Усе вищезазначене дозволяє зробити простий висновок: Путін довіряє Зурабову. А чи не є це головною мотивацією для призначення посла? Так, на перший погляд, рішення Кремля виглядає дивовижним. Зурабов ніколи не займався дипломатією, у зацікавленості в російсько-українських відносинах також поміченим не був. Однак для того, щоб дивуватися, треба погодитись із думкою, що між Москвою і Києвом існують “нормальні” дипломатичні відносини, які передбачають присутність у посольстві кар’єрного працівника МЗС. Такі дипломати дійсно були послами — варто згадати хоча б ветерана радянської, а потім і російської дипломатичної служби, колишнього посла у Сполучених Штатах Юрія Дубініна. Однак ніде правди діти — послу з дипломатичними навичками було вкрай важко впливати на реальний перебіг справ, які визначаються неформальними взаємовідносинами президентів, керівників урядів, олігархів... МЗС — узагалі не відомство, якось пов’язане з формуванням російсько-українського діалогу, хіба що його представникам час від часу доручають робити заяви, які самі по собі небагато вирішують.

Що насправді змінилось у російсько-українських взаєминах — так це роль посла після призначення на цю посаду Віктора Черномирдіна. Колишній голова уряду Російської Федерації, особистий приятель тодішнього президента Леоніда Кучми, засновник “Газпрому”, справжній патріарх для багатьох чиновників та підприємців Росії та України, Чорномирдін швидко став посередником у непростих російсько-українських взаємовідносинах. Звичайно, насамперед на корпоративному рівні, який, проте, і є визначальним для діалогу між Москвою і Києвом. Після 2004 року посередницька роль російського посла дещо зменшилась, але до останнього дня перебування на посаді Черномирдіна російське та українське керівництво сприймало як людину, добре поінформовану в найконфіденційніших подробицях міждержавних взаємин, у деталях, про які “справжні” дипломати не дізнаються протягом усього життя. І саме в цьому була цінність і неперевершеність російського посла.

Призначення Зурабова демонструє, що у Кремлі та Білому домі збираються йти тим самим шляхом. Звичайно, Зурабов — не Черномирдін, але й Путін чи Медвєдєв — не Єльцин. Головне, що на своїй новій посаді колишній міністр здатен бути “конфідентом” російського прем’єр-міністра. Ось чого вимагає від посла його керівництво. Та й українська влада зацікавлена у присутності в Києві людини, за допомогою якої можна підтримувати безпосередній контакт із керівництвом сусідньої держави, а не дипломата, який бачить власного президента чи прем’єра хіба що під час протокольних церемоній і просто виконує директиви МЗС. Із огляду на це, у призначенні послом Михайла Зурабова є безсумнівна апаратна логіка.

Віталій ПОРТНИКОВ