На тлі стрімкого падіння глядацького інтересу до українського футболу не вщухають дискусії про те, як виправити цю ситуацію. Але запропоновані рецепти приречені на невдачу в силу поганого аналізу причин того, що відбувається.
Нещодавнє опитування колег з Sport Arena про зарплати гравців у головному футбольному дивізіоні України за весь час її незалежності дає можливість чітко зрозуміти, в чому корінь проблем нашого чемпіонату. Втрата значних доходів змусила одних олігархів практично відмовитися від своїх клубів, а інших — істотно скоротити витрати на їх утримання. Інших власників в еліті клубного футболу у нас практично немає. Як результат, у Прем'єр-лізі виступає зовсім небагато якісних легіонерів, а українські футболісти з амбіціями прагнуть за кордон. Це кардинально знизило конкуренцію в топ-першості країни, і навіть Динамо, яке вперше за 15 років залишилося без бразильських гравців, виявилося не здатне створити конкуренцію в боротьбі за титул Шахтарю, який також став слабкішим.
У той же час, середня зарплата футболістів, які виступають у Прем'єр-лізі, все ще висока. Як зазначається у вищевказаному опитуванні: “На даний момент український чемпіонат за фінансами опустився з другого на третій ешелон європейського футболу, втім, все одно набагато перевищує середню зарплату по країні. Так що футбол залишається в Україні привілейованою і однією з найбільш високооплачуваних сфер”. А тепер поставте себе на місце гравців УПЛ: з одного боку, різке падіння конкуренції не стимулює вас прогресувати, з іншого — відносно висока зарплата надає вам хороше матеріальне становище, заради якого вистачає і цього низького класу. У такій ситуації гравці неминуче знижують до себе вимоги і не демонструють той футбол, який приваблює глядачів. Тих глядачів, які з огляду на відомі події і процеси в країні істотно втратили в доходах за останні кілька років. Цілком природно, що їм не хочеться витрачати гроші, яких і так стало менше, на видовище сумнівної якості.
У зв'язку з цим виглядають кумедними ініціативи низки клубних функціонерів і журналістів про необхідність змінити формат проведення чемпіонату, адже від того, що десь з'являться матчі плей-офф, або ж якихось поєдинків стане більше, рівень турніру істотно не зросте. У цьому можна переконатися на прикладі нинішнього сезону, де порівняно з минулою кампанією на стадіонах стало ще менше глядачів, хоча Динамо і Шахтар тепер мають можливість зіграти в Прем'єр-лізі не два, а чотири рази. Так, на загальному похмурому тлі сірий колір виглядає яскравіше, але не настільки, щоб рябіло в очах.
Наївними також виглядають пропозиції телебаченню, клубам та керівництву Прем'єр-ліги написати якусь стратегію розвитку вітчизняного футболу, тому що за всіма цими суб'єктами найчастіше стоять олігархи, які апріорі не здатні до модернізації і не зацікавлені в конкуренції. Якби це було не так, вони давно вже перетворилися б на бізнесменів, а їхні підприємства не зазнавали збитків. Чи ви знаєте хоча б одне вітчизняне підприємство когось з українських олігархів, яке без зв'язку з державою і не будучи монополістом мало б стабільний прибуток? І якщо ці самі олігархи за весь попередній час не спромоглися створити ту саму горезвісну стратегію розвитку вітчизняного футболу, то чому вони зможуть це зробити зараз, коли для них клуби — це тягар, а не джерело заробітку?
Зовсім вже непереконливими є заклики до команд грати в атакувальний футбол, тому що, мовляв, таким чином вболівальники потягнулися б на стадіони, знаючи, що побачать гарну гру. Адже з урахуванням вищеописаних причин деградації українських футболістів (низька конкуренція і небажання прогресувати, щоб показати себе закордонним клубам, тому що “нас і тут непогано годують”), спроби змусити їх дотримуватися атакувального стилю, звичайно, приведуть до появи видовища, але це буде скоріше цирк, а не футбол. І він навряд чи сильно вплине на глядача. Не кажучи вже про те, що незрозуміло, як змусити всі команди одночасно сповідувати саме таку манеру гри.
Все вищесказане зовсім не означає, що не потрібно навіть намагатися вживати всіх цих заходів, аби хоч якось поліпшити якість українського футболу. Разом з тим, суттєво не поліпшить його рівень. Що ж робити? Єдиний спосіб змінити ситуацію, на мій погляд, це створення вболівальниками постійного тиску на власників клубів з тим, щоб вони прагнули реорганізувати футбольне господарство в Україні. Але й це навряд чи принесе плоди, якщо фанати не будуть об'єднуватися у консорціуми з метою придбання хоча б частини акцій клубів, щоб мати своїх людей у радах директорів для прийняття рішень. У цьому випадку прекрасним прикладом є Німеччина, де, як правило, уболівальникам належить 50 відсотків плюс одна акція того чи іншого клубу. І все ж, сильно сумніваюся, що наші фанатські кола в більшості своїй відрізняються настільки високим рівнем творчої самоорганізації. Хоча, звісно, цього теж треба прагнути.
У такій ситуації нам залишається тільки чекати.... Чекати моменту, коли олігархічний футбол в Україні остаточно спіткає крах під впливом незворотних змін в країні, приреченою проводити реформи під тиском суспільства і кредиторів. Тоді клуби або перейдуть у власність реальних бізнесменів, або діяльних фанатів, або кваліфікованих менеджерів, які працюють на принципах самоокупності. Безумовно, є величезний ризик, що до того моменту доведеться починати справу з нуля, адже приклади Металіста, запорізького Металурга і, найімовірніше, Дніпра показують, що в олігархів немає ніякого бажання рятувати свої команди, але іншого виходу просто немає. І тільки розуміння такого майбутнього позбавить українську футбольну громадськість ілюзій.
