Когда дождемся Вашингтона?

Більше немає часу втрачати можливості такими ж темпами, як це відбувалося останні 4 роки (не говорячи вже про всі роки державної незалежності).

Криза ставить гостре питання: бути чи не бути? Неможливість українських політиків об’єднатися навіть перед обличчям національної катастрофи свідчить про негативну відповідь на це питання.

Мало того, консолідація політичної еліти на межі прірви вже неактуальна. По-перше, діючі політики не мають ресурсу для боротьби з кризою й ситуацію в країні вони вже не втримають.

По-друге, погоджуючись з Костянтином Матвієнко, всі українські політичні фігури діють в рамках старої системи, в рамках “парадигми старої влади”. Ситуація в Україні розвернеться невідворотнім банкрутством старої системи в лиці чинної “еліти” та її політичним відмиранням.

Яке майбутнє матиме Україна? Це залежить від того, чи спроможеться суспільство дати шлях новій хвилі лідерів — пасіонарних громадян, творців. Негайно потрібні нові Особистості — Вашингтон, Бісмарк, Рузвельт, де Голль, або, принаймні, український Обама.

Нових лідерів має відрізняти від сучасних політиканів не стільки кваліфікація, як відданість величній Меті, творчий стратегічний розум, наявність харизми та бездоганна репутація.

На жаль, в Україні весь час, з моменту проголошення незалежності, не існувало соціальних умов для приходу українського Барака Обами. Бездоганна репутація, сила волі, самостійність особистості або ідейність політика не цінувалися.

Саме тому роки незалежності стали роками втрачених можливостей, а Україна дійшла межі системного колапсу.

Доля всього народу стала заручником діючої в Україні теорії формування політичних “еліт”, яка передбачає лише три варіанти “соціально-політичного ліфту”. Перший варіант потребує наявності власних великих грошей. Другий — впливового покровителя, якому треба прислужитися. Третій варіант політичного зростання — родинний.

Перший варіант обирали численні сучасні українські політики, які спочатку створили капітали, а потім почали їх вкладати у власну політичну кар’єру. Однак вони не змогли стати справжньою національною елітою, бо мали невідповідну мотивацію — споживчу, а не творчу.

Гроші для такої “еліти” спочатку сприймаються як засіб для досягнення майбутніх політичних цілей. Однак з часом ці гроші стають самоціллю, від якої важко відмовитися. Бізнесмену-прагматику, який все конвертує в гроші, важко стати ідеалістом і повести маси за високою метою.

Майже для всіх політиків, які пішли цим першим шляхом, політика стала лише різновидом бізнесу, а держава — джерелом збагачення та інструментом до ще більшого споживання.

Добір політичної еліти в ідеалі має відбуватися за критерієм мотивації. Адже саме мотивація лежить в основі поділу людей на творців та споживачів. Аналогічно в Біблії йдеться про поділ на пастухів та овець.

Для “овець” споживчі мотивації є природними, натомість “пастухи” мають піклуватися про основну масу споживачів та бути готовими до самопожертви заради спасіння своєї “отари”.

В сучасній Україні теорія “еліт” полягає в тому, що при владі мають бути не самовіддані пастухи (творці та служителі), а найжирніші вівці (м’яко кажучи). Звідси — домінування в суспільстві споживчих мотивацій та гламурних збочень. Ба більше — до владного корита прорвалися ще й багато “вовків в овечих шкурах”.

Водночас, ніхто не заперечує необхідність грошей в політиці. Однак підтримки потребують не самі політики, а їхні ідеї. Це так само, як творчість талановитих співаків, письменників і винахідників потребує підтримки з боку спонсорів.

Чи мали б ідеї Карла Маркса успіх, якби Фрідріх Енгельс не забезпечував матеріальну підтримку? Чи була б в Росії жовтнева революція 1917 року, якби Ленін не отримав німецькі гроші в підтримку ідеї?

Заради чого мільйони американців збирали кошти під час останньої президентської кампанії — заради Барака Обами, чи заради тих ідей, які він пропагував?

Суспільні інвестиції в ідеї, а не просто в політичні команди — саме так мають виглядати “кризові активи”, яким Олег Пастушенко присвятив свою статтю.

На жаль, в сучасній Україні Барак Обама спочатку мав би стати мільйонером, а потім прийти у демократичну партію і купити голоси на свою підтримку для задоволення своїх президентських амбіцій!

Другий варіант політичного зростання в Україні — це шлях пошуку впливового покровителя, щоб продатися йому або “лягти під нього”.

Для політичного успіху в Україні необхідні атрофія сумління, опортунізм, хитрість, безідейність і готовність забруднити репутацію ганебними замовними вчинками на догоду “шефу”.

Значна частина сучасних українських політиків якраз розвинулася цим, другим шляхом, кон’юнктурно змінюючи політичних покровителів. Не дивно, що в українській політиці процвітають відносини васальної залежності.

Інколи навіть складається враження, що політична самостійність та незаплямованість — це не чеснота, а якраз важкий недолік, який унеможливлює успішність в українській політиці.

Очевидно, що серед сучасних політиків, які обрали другий шлях політичного успіху, є достатньо багато професіоналів, навіть яскравих особистостей. Однак всі вони не можуть похвалитися вольовими рисами характеру. То хіба може серед них знайтися Рузвельт, який візьме відповідальність за Україну на себе й виведе її з глибокої кризи? Навряд чи.

Гідні лідерства громадяни не повинні шукати покровителів, натомість соціальне середовище, бізнес, політичні партії мають шукати перспективних лідерів. Характерно, що на посаду президента США балотувався не голова Демократичної партії США, який володіє ресурсом, а Барак Обама, який не був олігархом або чиїмось “синочком”.

Натомість він мав харизму, енергію, ідею та бездоганну репутацію. Він отримав блискучу перемогу і тепер уособлює американську мрію. В сучасній Україні подібна ситуація неможлива, адже до влади лізтиме голова партії, хоч би й клейма на ньому вже ставити було ніде.

Третій варіант “соціально-політичного ліфту” можливий лише за наявності впливових батьків, братів або кумів.

Чи може син полковника стати генералом? Ні, бо в генерала є свої сини.

Коментарі тут зайві. Родинні зв’язки пов’язали всі вищі органи державної влади. Це призвело до глибокої деградації української “еліти” та унеможливлює її розвиток в майбутньому. Адже жодні критерії добору, окрім родинних, не застосовуються.

Україні, щоб діждати свого Вашингтона, для отримання шансу на майбутнє в умовах кризи необхідно докорінно змінити теорію еліт. Необхідно якнайшвидше створити суспільний попит на нових політичних лідерів і підкріпити його ретельним добором.

Інакше, будь-яка громадянська боротьба завершиться профанацією, а в критичний момент чергові виродки займуть владні кабінети, проти чого застерігав Сергій Грабовський в одній зі своїх статей.

Щоб змінити теорію еліт в Україні та отримати практичні результати, потрібно не так вже й багато. По-перше, суспільство має значно підвищити свої вимоги до тих осіб, які бажають називатися політиками. І основними критеріями відбору має бути не стільки професіоналізм, а ідейність, мотивація, відданість високій меті і здатність її формулювати для всього народу, харизматичність, сила волі та бездоганна репутація.

По-друге, суспільство і бізнес мають спрямувати свою увагу на пошук та підтримку нових ідей розвитку України. Тільки так виникне змога вийти на ідейних громадсько-політичних діячів, які в сучасних умовах залишаються непомітними, адже не мають ні грошей, ані впливових покровителів.

По-третє, засоби масової інформації мають відкрити доступ до інформаційних ресурсів для нових особистостей та їх ідей. На жаль, поки що журналісти не перевтомлюють себе пошуком нових постатей, раз від разу ретранслюючи та запрошуючи відомих особистостей, які часто не варті й сотої долі уваги, яка їм приділяється.

І останнє, але чи не найголовніше — в Україні має змінитися характер влади. Вона нарешті має стати тягарем служіння і відповідальності, а не безмежним коритом можливостей для обраних.

В України зовсім не залишилося часу на те, щоб і надалі втрачати можливості з вини дрібних та дріб’язкових політиканів. Хвиля нових пасіонарних лідерів, здатних реалізувати Мрію про Україну, вже є. Інша справа, чи виявиться суспільство готовим зустріти цих Творців майбутнього?

Олексій ТОЛКАЧОВ