Кінець відлиги: Захід готується до протистояння з Кремлем

Упродовж останніх чотирьох років відносини Заходу з Москвою покращувалися. Президент Дмітрій Мєдвєдєв говорив мовою реформ і заохочував закордонні компанії вкладати кошти в Росії. Він обіцяв послабити обмеження, поліпшити фінансове регулювання, зміцнити верховенство права й боротися з корупцією. Водночас вів переговори про “перезавантаження” із США й підписав із президентом Обамою нову угоду щодо контролю над озброєннями. Були й гострі розходження, особливо на початку його президентства, під час короткої війни між Росією та Грузією. Та й в інших сферах, зокрема у близькосхідній політиці та зусиллях, спрямованих на недопущення розробки Іраном власної ядерної зброї, Мєдвєдєв показав світовій спільноті обличчя Росії, яка була більше готова до співробітництва, навіть коли багато обіцянок щодо боротьби з корупцією та відкритості економіки так і не було виконано.

Контраст із початком президентства Путіна разючий. Той виявив себе “колючим” партнером, дуже швидким на образу, який відразу ж накидався на Захід за першою підозрою в спробі диктувати Кремлю умови. Закінчення його правління збіглося з початком гострої кризи світової економіки. Росія особливо сильно постраждала у 2008—2009 роках, і Путін (уже прем’єр-міністр) був заклопотаний тим, як призупинити різкий спад зростання в економіці Росії, підтримати нестабільні ціни на енергоносії і заручитися підтримкою головних торговельних партнерів країни.

Економічно Росія одужала. Але схоже, що Путін так анітрохи й не позбувся підозріливості щодо “нечистих намірів” Заходу, а особливо свого несприйняття ролі США як світового лідера. А ще він вбачає в кожному кроці Заходу й НАТО намагання нашкодити інтересам Росії та обмежити її вплив. У надзвичайно войовничій статті, надрукованій у “Московских новостях” за тиждень до президентських виборів, Путін висловив рішуче попередження Америці та її союзникам: Москва, мовляв, не потерпить жодних зазіхань на свій суверенітет, закордонну політику або комерційну діяльність. Він заявив, що в цілій низці питань, а надто на Близькому Сході, протистоятиме політиці Заходу й підтримуватиме друзів та сателітів Росії (як-от Сирія), а також не дозволить західним державам використовувати права людини й Арабську весну для підривання впливу його країни.

“Ми послідовно виходитимемо із власних інтересів та цілей, а не продиктованих кимсь рішень”, — зазначив Путін на початку своєї розлогої статті. Далі він висловився проти Північно-атлантичного альянсу: “…деякі аспекти поведінки США й НАТО не вписуються в логіку сучасного розвитку, спираються на стереотипи блокового мислення”. Путін ображений на Захід, бо той просто “відмахується” від російських аргументів, створивши ситуації, які аж ніяк не сприяють формуванню довіри. Вина Заходу в тому, що він застосовує подвійні стандарти, захищаючи права людини на вибірковій основі. За словами Путіна, політика його щодо арабського світу базується на “елементарній демагогії” і підриває суверенітет держав.

Зрозуміло, що Арабська весна глибоко непокоїть Путіна. Він звинуватив Захід в інтервенції до Лівії заради зміцнення власних позицій, установлення військових баз і заміщення “домінування однієї сили ще агресивнішим домінуванням іншої”. У наступні місяці джерелом напруженості буде Сирія. Росія нерозривно й безповоротно зв’язала себе з урядом Башара Асада, який залежить від експорту російської зброї і віддає Москві в оренду свою військово-морську базу. Путіна розлютила “реакція на грані істерики” на вето Росії, накладене на резолюцію Ради Безпеки ООН із закликом до Асада піти у відставку.

Захід боїться, що Путін не просто повертається до старого антагоністичного мислення в глобальній стратегії; його не менше розлютило наростання “м’якої сили” Заходу, особливо неурядових організацій, груп гуманітарної допомоги й того, що він називає “псевдо-НУО”. За словами кандидата в президенти, вони рішуче настроєні зруйнувати традиційні союзні зв’язки РФ та витиснути російську дипломатію і торговельні інтереси з Близького Сходу, як і з інших регіонів світу.

Крім того, Путін стурбований західною підтримкою соціальних медіа — блогерів та інтернет-користувачів, котрі так вдало скинули авторитарні режими в арабських країнах. Цей приклад надихнув численних російських авторів мережевих журналів, і популярність прем’єр-міністра різко впала. Проти нього настроїлися молодь і міський середній клас. Несподівано для себе Путін став політично уразливим.

Стаття просякнута ідеєю: все це — частина змови Заходу з метою ослаблення Росії. І автор попереджає його про те, що в боргу не залишиться.

Звісно, деякі з цих погроз можуть бути просто передвиборчою риторикою. Путін апелював до націоналістичного електорату, і йому було потрібно зміцнити свій імідж “твердої руки”, яка підійме престиж Росії та її вплив у світі. Але в західних столицях ця стаття викликала тривожну реакцію. Існують побоювання, що Путін, відчуваючи загрозу для себе всередині країни, загострюватиме протистояння із Заходом, аби відволікти увагу від протестів і розв’язати собі руки для розправи з критиками вдома.

Деякі західні країни вже почали готуватися до нової “холодної війни” з Росією. У Великій Британії троє колишніх міністрів закордонних справ нещодавно закликали вжити санкції проти 60 конкретних осіб у російському уряді та спецслужбах, винних у смерті ув’язненого юриста й борця з корупцією Сєрґєя Маґнітского, який викрив махінації з несплатою податків на суму $200 млн. У корупційному скандалі фігурували імена співробітників Міністерства внутрішніх справ і поліції. На думку британських політиків, ця пропозиція (яку винесуть на голосування в парламенті) дуже актуальна з огляду на погіршення політичної ситуації в Росії та чимдалі ширше занепокоєння з приводу численних порушень прав людини.

Німеччина, швидше за все, стабільно підтримуватиме відносини з Путіним-президентом, почасти через важливість своїх економічних та енергетичних зв’язків із Кремлем. Але адміністрація США вже зіткнулася з труднощами під час призначення нового посла — колишнього радника Барака Обами, Майкла Макфола, який навмисно оминув Путіна й домовлявся про “перезавантаження” відносин лише з Мєдвєдєвим. Москва вже звинуватила Макфола у втручанні в справи Росії і, таким чином, у перевищенні повноважень. Проте справжня причина немилості — те, що Макфол вільно розмовляє російською, знайомий із багатьма лідерами опозиції і не приховував своєї критики Путіна в роки, коли очолював Інститут Карнеґі в Москві. Своїх ворогів Путін не забуває і не прощає.

Дехто з оглядачів вважає, що Путін не може дозволити собі нового протистояння із Заходом у час, коли Росії вкрай потрібні нові інвестиції та модернізація промисловості й інфраструктури. Їхній аргумент — це проникливість і прагматизм Путіна. Його інстинкти чітко виявились у спалахах невдоволення політикою Заходу. Але в ролі президента — чи керуватиметься він потребами в глобальному співробітництві й західних технологіях для того, щоб знову зрушити Росію з мертвої точки? Якщо так, то напевне обидві сторони зрештою знайдуть спосіб співіснувати з новим (чи то пак старим) господарем Кремля.

Майкл БІНІОН