Кілька слів про паблісіті

Останні тижні виявилися насиченими для нашого спорту. Події різнопланові, але дуже цікаві, з прицілом на майбутнє. Призначено нове керівництво Міністерства спорту. У відомстві вже ідуть важливі зміни, про які, думаю, громадськість незабаром почує. Я маю підстави сподіватися, що між міністерством та Національним олімпійським комітетом буде тепер більше взаєморозуміння — тоді робота піде ефективніше.

А ще було багато справ, пов'язаних із Кубком Дерюгіної, а також з підготовкою до церемонії “Герої спортивного року”. У п'ятницю Академія спорту голосуванням визначила переможців, а ви дізнаєтеся їх імена 7 квітня. Для мене особисто, для Національного олімпійського комітету ця церемонія має дуже важливе значення. Чому?

А от чому. Я наполягаю на тому, що наші медіа занадто мало уваги приділяють спорту. Останні сторінки газет і журналів, кінець новинної стрічки на веб-сайтах... Я вже не кажу про телебачення — на більшості каналів спортивні новини або взагалі закрили, або посунули на нічний час. Нас привчають до того, що спорт — це залишковий продукт, “немодний”, не рейтинговий. Ми вже почали до цього звикати, думаємо, що так живе весь світ. Але це — хибна думка. Ви ніколи не заходили, наприклад, на сайт BBC? Зайдіть, зверніть увагу, на якому місці там спортивна частина — і ви зрозумієте, що я маю на увазі...

Тому “Герої” — це наша спроба привернути увагу до спорту, показати країні справжніх героїв. Людей, які досягають успіху не балаканиною і політиканством, не яскраво “зробленою” зовнішністю і порожньою головою, а дуже важкою багаторічною щоденною роботою, нервами, потом і кров'ю. Саме тому за кордоном Україну знають по спортсменах, наших атлетів там цінують значно більше, ніж політиків. І дуже хочеться, щоб і на батьківщині їх цінували. Можливо, тоді у нашому суспільстві будуть інші цінності, і ми будемо витрачати менше грошей на лікування, і більше — на походи у спортивні клуби та на стадіони, на купівлю не ліків, а велосипедів та лиж...

До речі, говорячи про увагу до спорту, хотілося б подякувати Савіку Шустеру за п'ятничний ефір. У студії зібралися 120 видатних українських спортсменів-олімпійців. Це дуже правильно — зібрати і показати глядачам спортсменів, які приносили славу країні. І не просто показати, а вислухати їх. У нас було багато різних думок, але всі сходилися в одному — треба привчити суспільство, що спорт має бути способом життя. І привчати має почати держава, бо здоров'я нації — це сфера відповідальності передусім державних органів. Мені зігріло серце голосування аудиторії наприкінці програми — люди нас розуміють і підтримують, значить, можна починати великі справи.

І наостанок — щоб не закінчувати пост занадто серйозно — враження про Доху і зимовий чемпіонат світу. Сам чемпіонат був справді яскравим. Світовий рекорд у потрійному стрибку, 6-01 у чоловічій жердині, національний рекорд Наталі Добринської — це результати запам'яталися.

Але ще більше враження в черговий раз справив Катар і сама столиця, Доха. Країна з населенням у 250 тисяч мешканців, але там мешкають більше мільйона іноземців — найманих працівників, обслуговуючого персоналу. Хмарочоси серед пустелі, найсучасніші споруди та інфраструктура. Звісно, країна багато паливним ресурсом, але ж справа не в грошах. Катар відкритий до технологій та модернізації. Особливо це стосується спортивних об'єктів. Кілька років тому у Катарі проходили Азійські ігри — і ті арени, що залишилися, цілком могли б приймати Олімпіаду.

Доха і претендувала на Ігри 2016го року, але є одна важлива причина, чому шансів у Катару мало. В серпні-вересні, коли традиційно проводять Ігри, тут температура — за +50. Для людей недостатньо адаптованих до подібних умов виступати в таких умовах навіть для здоров'я небезпечно. А змістити олімпіаду на кінець осені, коли хоч трохи прохолодніше — це дуже незручно для спортсменів, ламається весь графік підготовки. Така от іронія долі — проти клімату нічим не зарадиш...

Сергій БУБКА