Киргизстан та відроджена Росія

Минулого тижня стало очевидним ще одне досягнення у відновленні впливу Росії на пострадянському просторі, коли проросійські сили взяли під свій контроль ситуацію в Киргизстані.

Киргизька революція була швидкою та насиченою. Протягом доби протести, які накипали місяцями, розвинулися у загальнонаціональний бунт після втечі президента та переходу влади до опозиційного уряду. Спосіб, у який почали взаємодіяти у такий короткий проміжок часу усі елементи, необхідні для зміни одного уряду на інший, підривають усі аргументи стосовно того, що це було спонтанне повстання людей у відповідь на незадовільні економічні умови. Якраз навпаки: ця революція виявилася заздалегідь спланованою.

Запланована революція

Опозиційні сили у Киргизстані довго протестували, особливо після Революції тюльпанів 2005 року, у результаті якої президент Курманбек Бакієв (який тепер перебуває у вигнанні) прийшов до влади. Та різні опозиційні угруповання ніколи не були спроможні провести таку цілісну революцію, допоки до справи не взялася Росія.

За кілька тижнів до революції окремі представники киргизької опозиції відвідали Москву, щоби зустрітися з російськими прем’єр-міністром Володимиром Путіним. Джерела Стретфора у Киргизстані повідомили про всюди проникну та помітну присутність російської ФСБ у країні під час кризи, а Москва привела у готовність 150 елітних російських десантників на наступний день після революції для дислокації їх на російських базах у Киргизстані. Коли метушня стихла, Росія підтримала об’єднаний уряд.

Існує кілька причин, чому Росія націлилися на країну, яка розташована за 965 км від її кордонів (відстань між столицями — приблизно 3060 км), хоча сам Киргизстан і не є таким вже гарним призом. Країна не має економічних чи стратегічних ресурсів, про які варто було би говорити, та сильно залежить від усіх її сусідів у продовольчих товарах та енергетиці. Проте у неї дуже цінне географічне розташування.

Центральна Азія — це, головним чином, величезний степ площею більше ніж 2,6 млн. кв.км, що робить регіон легкою здобиччю. Інша географічна перевага, окрім степу, це гори Тянь-Шань, пасмо, що відділяє Центральну Азію від Південної Азії та Китаю. Між цими горами розташована Ферганська долина, домівка більшості населення Центральної Азії завдяки її орним землям та захисту, який забезпечується горами. Ферганська долина — це серце Центральної Азії.

З метою запобігання консолідації цього “серця” у єдиний потужний центр регіону, совєти поділили Ферганську долину між трьома країнами. Русло долини відійшло до Узбекистану, вхід у долину — до Таджикистану та плоскогір’я, яке оточує долину, — до Киргизстану. Киргизстану не дісталися економічно цінні частини долини, та він виграє від того, що його землі оточують долину. Контроль над Киргизстаном рівноцінний контролю над долиною і, як наслідок, над серцем Центральної Азії.

Більше того, столиця Киргизстану Бішкек знаходиться на відстані 190 км від найбільшого міста Казахстану (історичного та економічного центру) Алма-Ати. Розташування Киргизстану у Тянь-Шані також уможливлює контроль за діями Китаю у регіоні. Киргизьке плоскогір’я виходить на басейн китайської річки Тарім — частину спірного Сінцьзянського Уйгурського автономного округу.

Виходячи зі стратегічного розташування, контроль над Киргизстаном надає можливість тиску на Казахстан, Узбекистан, Таджикистан та Китай. Таким чином, Киргизстан є вирішальним чинником у загальному плані Росії щодо відродження її впливу у пострадянському просторі.

 

Відродження Росії

Бажання Росії “відродитися” випливає з її надзвичайної географічної уразливості. У Росії нема визначених географічних кордонів між нею та іншими регіональними державами. Серце Росії — це смуга від Москви до головного зернового району у басейні Волги. У Середньовіччі ці землі були відомі під назвою Московія. Там нема ні річок, ні океанів, ані гір, які би визначали її кордони. Її єдиний реальний вітчизняний захист — це суворий клімат та дрімучі ліси. Це стало причиною історії безкінечних вторгнень, включно зі спустошеннями усіма, ким завгодно — від орд монголів до тевтонських лицарів та нацистів.

Щоби протистояти такій притаманній неможливості захищатися, Росія історично притримується принципу експансії. Тому Росія безперестанно намагалася розширити свої володіння настільки, щоби встановити владу у визначених межах — щось на кшталт гірського пасма — або розширитися настільки, щоб створити буфер між самою собою та іншими державами у регіоні. Це прагнення до розширення було ключем до національної безпеки Росії та її здатності до виживання. І кожен російський лідер розумів це. Іван Грозний розширив межі Росії на південний захід до болотистої місцевості в Україні, Катерина ІІ — до центрально-азійського степу та до Тянь-Шаню, а Радянський Союз приєднав величезну частину Східної та Центральної Європи.

Розширення Росії відбувалося у чотирьох ключових напрямках. Перший з них — на північ та північний схід, щоби отримати захист завдяки горам Уралу. Це була стратегія розширення “про всяк випадок”. Тому у випадку, якщо Москва колись занепаде, Росія локалізується в Уральських горах та буде готовою до подальшого відродження. Сталін використовував цю стратегію у Другій світовій війні, коли переніс багато російських індустріальних міст на територію Уралу з метою їхнього захисту від вторгнень нацистів.

Другий напрямок — на захід до Карпат та через Північноєвропейську рівнину. Утримання території аж до Карпат, до складу якої традиційно входили Україна, Молдова та частина Румунії, давало гарну можливість обороняти Росію з південного заходу. У той же час, Північноєвропейська рівнина — один з найбільш незахищених шляхів у Росію, бо там немає буферної зони. Метою Росії було укорінитися на території рівнини якомога сильніше, щоби для потенційних загарбників було справжнім випробуванням пройти цю дистанцію у напрямку Росії.

Третій напрям — на південь до Кавказу, включаючи захоплення Головного та Малого Кавказького хребтів, створюючи, таким чином, щільний географічний бар’єр між Росією та регіональними державами — Туреччиною та Іраном. Це також означає, що Росія контролює мусульманський регіон (наприклад, Чечня, Інгушетія та Дагестан), а також Грузію, Вірменію та Азербайджан.

Четвертий напрям — на схід та на південний схід до Сибіру та Центральної Азії. Гори Тянь-Шань — це єдиний географічний бар’єр між серцем Росії та Азією; степ у Центральній Азії, відповідно до його назви, розпластався аж до гір Киргизстану.

За винятком Північноєвропейської рівнини, стратегія Росії сфокусована на вагомому значенні гір — Карпати, Кавказ та Тянь-Шань — як географічних бар’єрів. Утримання території до цих визначених бар’єрів і є частиною великої стратегії Росії, без яких вона уразлива та слабка.

Росія часів СРСР досягла цієї мети. Вона мала у своєму складі землі аж до цих гірських перешкод та контролювала Північноєвропейську рівнину аж до кордону із Західною Німеччиною. Та її володіння захиталися із розпадом Радянського Союзу. Цей крах розпочався, коли Москва втратила контроль над іншими 14 країнами Радянського Союзу. Розпад СРСР, звичайно, не давав гарантій, що Росія не постане у іншій формі. Захід та Сполучені Штати зокрема розглядали закінчення Холодної війни як можливість того, що Росія ніколи знову не стане євразійським гегемоном.

З цією метою Сполучені Штати почали втручатися у справи між Росією та її географічними сусідами, щоб вивести їх зі сфери впливу Росії у процесі, який зрештою визнавав вплив Росії у межах російських кордонів правильним. Тому Вашингтон намагався розширити свій вплив у країнах, які оточували Росію. Це почалося з поширенням військового клубу США — НАТО — на країни Балтики в 2004 році. Захід буквально став на порозі Росії (найменша відстань між Балтикою та Санкт-Петербургом становить менше 160 км) у її найслабшому місці на Північноєвропейській рівнині.

Далі, Вашингтон заохочував проамериканські та прозахідні демократичні рухи у колишніх радянських республіках. Це були так звані “кольорові революції”, які почалися у Грузії у 2003 та перенеслися до України у 2004 році та Киргизстану у 2005 році. Це відітнуло три російських виходи до гір.

Однак Помаранчева революція в Україні засвідчила переламний момент у стосунках між США та Росією. У той момент Москва визнала, що Сполучені Штати намагалися раз і назавжди завдати шкоди Росії. Після того, як Україна стала “помаранчевою”, Росія почала готувати відповідь.

Вікно можливостей

Росія отримала блискучу можливість зменшити вплив США у колишніх радянських республіках та заново означити регіон завдяки війнам США у Афганістані та Іраку, а також кризі у стосунках з Іраном. Це фокусування Вашингтона на ісламському світі спричинило його обмежену можливість продовжувати “очищення” пострадянського простору від впливу Росії чи попереджувати будь-які відповіді Росії на вплив Заходу. Москва знає, що Вашингтон не буде довго фокусуватися на ісламському світі, і тому Росія посилила свої намагання зменшити вплив Заходу на пострадянському просторі та забезпечити російську національну безпеку.

Протягом останніх кількох років Росія працювала над зменшенням впливу Заходу на пострадянському просторі у країні за країною. Москва зробила чималі досягнення у 2010 році. У січні Росія підписала угоду про Митний союз з метою повторно інтегруватися з Казахстаном та Білоруссю у сфері економіки. Також у січні в Україні був обраний проросійський президент. А тепер проросійський уряд прийшов до влади у Киргизстані.

Остання країна — це важлива віха для Москви, причому Росія навіть не має спільного кордону з Киргизстаном. Це означає, що Москва може бути впевнена у своєму контролі над територіями від серця Росії і до степів Середньої Азії.

Так як Росія намагається зменшити вплив Заходу, вона використала величезну кількість засобів у кожній із радянських республік. До таких відносяться політичний тиск, соціальна нестабільність, економічна вага, енергетичні зв’язки, служби безпеки та безпосередні військові інтервенції. На сьогоднішній день, тиск, який чиниться завдяки енергетичним зв’язкам, наприклад, в Україні та Литві, виявився найбільш успішними. Росія використовувала відключення постачання, щоби заподіяти шкоду країнам та спровокувати негативну реакцію Європи стосовно цих держав. Використання прямих військових інтервенцій, як, наприклад, у Грузії, також виявилися успішними, і у результаті сьогодні Росія утримує третину земель цієї країни. Політичний тиск у Білорусі та Казахстані змусив країни підписати угоду щодо вищезазначеного Митного союзу. Стосовно Киргизстану, то Росія готова взяти приклад із США та розв’язати революцію на кшталт прозахідних кольорових революцій. Російська стратегія розрахована на кожну країну, беручи до уваги їхні відмінності, з метою зробити їх кишеньковими або ж хоча б більш практичними для Росії.

Таким чином, Росія знову практично наблизилася до її гірських опорних пунктів з кожної сторони, та поки залишається встановити контроль над Північноєвропейською рівниною. І коли Вашингтон знову пильно подивиться на Євразію, то побачить значно сильнішу Росію, з якою Сполученим Штатам доведеться змагатися.

Лоурен ГУДРІЧ