''Казкова війна'', або кому належить колобок?

Як переповідає кореспондент Бі-Бі-Сі у Москві Стів Розенберг, до суперечки України й Росії за кордони, історію й газопроводи додалася ще у суперечка за казки:

“Колобок — це слов'янський варіант історії про “Джінджербредмена” — чоловічка-пряника. Але розгорнулася суперечка про те, хто ж зліпив з тіста цього колобка — українці чи росіяни. Росія надрукувала суперечливу національну карту казок, приватизувавши одні з найпопулярніших. Колобок — кажуть росіяни — походить з російського міста Ульяновськ на Волзі. Україна має свої карти казок, які стверджують, що колобка вперше спекли саме в Україні. Серед інших казок, за які сперечаються дві країни — казочка про Курочку Рябу. Зрештою, йдеться тут мабуть про ті самі золоті яйця. Адже міста й села, які претендують на те, що в них зародилась та чи інша казка, можуть очікувати більше туристів, щоб жити-поживати і добра наживати.”

Український казкар Сашко Лірник сказав в інтерв'ю Бі-Бі-Сі, що “казкова війна” стала для нього повною несподіванкою.

— Чесно кажучи, ніколи не думав, що казки стануть полем бою, бо це траєкторія дитинства, а політики навіть сюди дібрались. Це просто жах. Звичайно, “Колобок” не може бути російською казкою, навіть судячи по назві. Інакше він би був “круглобок” чи “круглохребет” — слова ж “коло” в російській мові не існує.

- До речі, у суперечці навколо “Курочки Ряби” кажуть, що слово рябий — це суто українське слово, і тому це теж українська казочка.

— Звичайно, бо рябий — в український мові означає різнокольоровий, із різними цяточками. А в російській мові, рябий — це скоріше обличчя після хвороби, побите віспою. Я так вважаю, хоча я не філолог.

Але давайте логічно думати, якщо “Колобок” — не українська, а російська казка, то чому вона з Ульяновська? Це казка прадавня, дохристиянська, у ній закладено багато символів — і сонце, і пошана до хліба. І найголовніше, що це казка хліборобського народу, який весь час вирощує пшеницю, бо колобок саме пшеничний. А народитися в далеких північних лісах ця казка просто не могла. Мені не шкода, хай слухають, дітям розказують, а от намагання приватизувати — це дуже погано. Сьогодні вони “Колобка” приватизують, а завтра виставлять рахунок мені як казкареві за те, що я розповідаю “їхню” казку.

- Дехто каже, що якщо “Три богатирі” — суто російська казка, однак один із персонажів — Ілля Муромець похований у Києві.

— Я вам теж можу це розказати, бо я був на тому місці, звідки він родом. Там описується похід Іллі у Київ як в билині (билини, до речі, збереглися тільки в північній Росії, куди не дійшло православ’я, і збереглися певні язичницькі елементи). Це, звичайно, історичний персонаж, він не тільки похований у нас, але і всі дії проходять у Києві — у часи богатирів, Київської Русі, князя Володимира. Хоча я розумію росіян, їм треба на щось мати опертя, базу, але чому б для цього не використати місцеві казки, у них є дуже багато збірників, я їх читаю.

Дуже цікаві казки муромські, фінські, наприклад, — це теж їхня земля і їхня територія, а вони незаслужено забуті, мова цього народу зникає. Натомість використовують наші, українські, прадавні, нехай слов'янські, руські (але не російські), бо поняття “українські” — виникло не так давно. А зараз приватизують дитячий фольклор, і через це створюється якась власна міфологія, це дуже небезпечно, це елемент психологічної війни.

- Зрозуміло, що українці захищають права на таких позитивних персонажів як Курочка Ряба, яка несе золоті яйця, чи Колобок, але при цьому цікаво, що не захищають Івана-дурня чи Кащика Невмирущого.

— Кощій Безсмертний, а інші імена — це новотвори: “Чахлик Невмирущий” чи “Кащик Невмирущий”, це вже ми намагаємося під себе підлаштовувати. А нащо це робити? Кожен народ має свої казки, і ними треба пишатися. Мені, наприклад, дуже цікаво читати норвезькі казки чи японські, або арабські, і було б дивно, якби я заявив, що вони народилися тут, в Україні за часів Трипілля.

- Тобто, скажемо відверто, що Кощій — це суто російській персонаж?

— Навіть по назві, кощій, кощавий — є таке слово, яке означає — худий, але воно не зустрічається в українських питомих казках. Українські казки більш соковиті, так би мовити. Насправді я багато читаю, відшукую казки різних народів і порівнюю. Нехай росіяни не ображаються, але в їхніх казках, які записані народом, відчувається вторинність. Тому що ті самі українські казки вони оповідають простіше, деякі епізоди з них випадають, є якась недомовленість. Тобто людина почула текст і переказує своїми словами. Я не кажу, що у них своїх казок немає, вони є. Але основні казки — це казки із давніми сакральними символами, в яких є міфологія.

Власне, і ми в даний момент живемо у міфові, казку ми зараз не помічаємо, бо вона довша за наше життя, але насправді ми зараз теж їх творимо. Так от ці давні казки походять із території, де зародилось праслов’янство, а не на далекій півночі. Коли у нас про Колобка розповідали, у Москві ще вовки бігали. Цих сюжетів казок не так багато, схожа казка є і в німців, і у французів, але я не думаю, що хтось би додумався привласнити собі право на казку. А зараз намагаються дитячу щиру мрію поставити на комерційну основу.

Я знаю, що в Уляновську розробляють проекти доріг, промисловий комплекс, і, можливо, ще вирішили і туризм сюди додати, як наприклад, у Фінляндії створили будиночок Санта-Клауса.

Фідель ПАВЛЕНКО