Камікадзе Азаров

А в умовах світової економічної кризи, що продовжується і продовжуватиметься ще щонайменше 5-7 років, будь-яка влада, чи то Тимошенко, чи то Януковича, повинна була розв'язувати головне завдання: відновлення керованості країни.

Інше питання — в якому вигляді і якими методами.

Ілюзія податківців, які є авторами першого варіанту податкового кодексу уряду Азарова, що за допомогою фіскального тиску на економіку можна ефективно та довгостроково вирішити бюджетні та соціальні проблеми, розсипалась би за 3-4 місяці, якби, не дай Боже, така політика була б втілена в життя.

В свій час дослідження ВГО “Успішна Україна” показали, що тінізація економіки, особливо малого та середнього бізнесу, зумовлена не жадібністю власників та керівників бізнесу, а банальною необхідністю виживання в умовах наростаючої конкуренції, браку обігових коштів, тотальної корупції та тиску фіскальних органів.

Натомість детінізація економіки призведе до зростання цін на товари і послуги в середньому на 10%, з одного боку, та банкрутства багатьох малих та середніх підприємств, з іншого.

Тобто, очікуваним побічним результатом детінізації буде посилення інфляції, та наростання соціальної напруги в зв'язку з банкрутством підприємств.

Компенсувати такі негативні фактори якимось чином могли б подолання корупції в державних та контрольних органах влади, дерегуляція діяльності малого та середнього бізнесу, доступ до відносно “дешевих” кредитів.

Хоча гостра фаза світової економічної кризи наче вже минула, багато світових економічних експертів вказують на те, що “хвороба” ще далеко не вилікувана.

Світ стоїть на порозі другої хвилі кризи, причиною якої є падіння сукупного попиту і, як результат, тривалого дефляційного етапу розвитку світової економіки.

Всі резерви екстенсивного збільшення світового ВВП практично вичерпані. Останні регіональні форпости монетарної моделі управління світової економіки (так званої “рейганоміки”) — Китай та Індія максимально задовольнятимуть поки ще зростаючий внутрішній попит власним виробництвом товарів та послуг.

Решті світу від цього пирога вже нічого не залишиться.

Тому, в умовах, що склалися, уряду Азарова не позаздриш. З одного боку, стан і перспективи світової економіки не вселяють оптимізму українським традиційним експортним галузям.

З іншого — внутрішній попит в Україні через низькі доходи пересічних українців поки що не може бути базою для зростання економіки.

Тим паче, що в теперішньому стані, за відсутності ресурсів, підвищувати попит за рахунок штучного зростання доходів населення, тобто без адекватного зростання ВВП та ефективності економіки, як це робилося останні 4-5 років, є самогубством.

Україна двічі втратила шанс на проведення системних реформ економіки і суспільних відносин, які напевно мали б характер шокової терапії.

Реформ, подібних до польських Бальцеровича. Такі реформи мали і могли бути проведені в 1992-1998, або в 2005-2006 роках.

Першого разу в умовах катастрофічного падіння економіки та галопуючої інфляції люди були готові на все, тільки б “в кінці тунелю” замаячило світло стабільності.

Другого — переважна кількість громадян України готова були затягнути паски заради близької, як тоді здавалося, Європейської перспективи.

В першому випадку в Україні не знайшлося своїх Бальцеровича та Валенси. В другому — президент Ющенко та його команда бездарно “злили” кредит довіри від народу та витратили всю енергію на безкінечні чвари та інтриги.

Сьогодні уряд Януковича-Азарова опинився перед дилемою: чи запускати зараз економічні та соціальні реформи, забувши при цьому соціопопулістькі обіцянки передвиборчих кампаній.

Чи замінити реальні реформи псевдореформаторською риторикою, як це було протягом 19-ти років незалежної України, продовжуючи політику “жаху без кінця” та консервуючи статус України, як однієї із найбідніших та найбільш корумпованих країн Європи.

До цього часу влада нібито піклувалась більше про пасивну частину населення (пенсіонерів, малозабезпечених, бюджетників тощо), ніж про створення належних умов для представників активної (пасіонарної) частини українських громадян (підприємців, фермерів, заробітчан).

В умовах, коли влада — то ресурс для збагачення, а соціально пасивна частина населення України, в силу наслідків кількох воєн, голодомору та трудової еміграції в ХХ столітті складає більшість електорату, соціально-популістська риторика — засіб отримати та утримати владу від села та району до країни в цілому.

Результати такої політики видно на прикладі занепаду міського господарства та тотальної корупції в Києві часів мерства Черновецького. 600 тисяч “бабусь”, які двічі обирали Черновецького мером столиці, краще жити не стали, зате значно поліпшила свій матеріальний стан “команда молодих професіоналів” поки що юридично чинного мера.

Але як не дивно, якби зараз вибори мера проводились знову, 600 тисяч “бабусь” знову проголосували б за Черновецького!

Якщо ж настрій та налаштування на проведення реальних економічних та суспільних реформ у чинної команди Януковича-Азарова є рішучим, варто побажати їм успіху в цій далеко не тривіальній справі!

Суть суспільно-економічних реформ, необхідних Україні, можна описати двома реченнями:

Все має свою ціну, і всі мають платити реальну ціну за товари і послуги, що споживають!

Закон — один для всіх!

Це означає, по-перше, ліквідацію або монетаризацію всіх пільг. По-друге, країна повинна “грати за одними правилами гри”, а не за принципом диктатора Франко: “своїм — все, чужим — закон”, що, на жаль, стало національною традицією України.

Економіка та економічні реформи не терплять популізму та непрофесіоналізму. У чинної команди Азарова є не більше півроку, щоб довести власну професійність та ефективність в питаннях управління економікою та її реформування.

І Україна, і світ втомилися від гарних слів та обіцянок українських можновладців всіх кольорів.

Показовим є виступ Віктора Януковича на сесії Генеральної асамблеї ООН при напівпустій залі, зате за уваги делегації від України в повному складі.

Україна вже стала синонімом бездарного управління, корупції та втрачених шансів. Повернути увагу світової спільноти можна тільки реальними економічними та соціальними результатами.

В разі провалу економічного курсу Януковича-Азарова, Янукович ще матиме другий шанс на реінкарнацію власного іміджу рішучого реформатора та сильного управлінця, відправивши уряд Азарова у відставку та призначивши уряд “молодих реформаторів” на чолі з черговим “камікадзе” (Клюєвим, Тігіпком, Яценюком і тому подібне).

Азаров такого шансу не має. Або “пан, або посада посла в одній із європейських країн”.

Але в будь-якому випадку, якщо до кінця наступного 2011 року чинна влада не продемонструє своєму народові і світові реальні економічні та соціальні результати, імідж лузерів назавжди приклеїться і до команди четвертого президента України, як і до трьох його попередників.

Яскравим свідченням цього буде те, що міжнародна активність України знову, як за часів пізнього Кучми та пізнього Ющенка, замикатиметься на країнах СНД, Лівії, Кубі та Венесуелі.

МЗС за таких умов буде дуже і дуже важко організувати міжнародний візит президента країни в будь-яку впливову країну світу (крім РФ) та зустріч із будь-яким знаковим світовим лідером.

Цією ситуацією, звичайно, намагатиметься скористатися РФ, а Європа та США надовго погодяться із статусом України, як “природного” сателіта Росії.

Але статус Малоросійської губернії не личить ані українській владі, ані українському народові. Крім, хіба що, відвертих зрадників, малодухів та лузерів.

Сергій СОРОКА